БАЛАДА ПРО ЛАНСЕЛОТА І ҐВІНЕВЕРУ
Коли померла Ґвіневера
І перетворилось на руїни королівство,
Осяяні ґраалевим світлом
Човни колихались у гавані,
Чекаючи на відплиття до Авалону.
У дні, коли Минуле проминуло,
А Майбутнє ще не прийшло,
Воїни Артура рушили за королем
До берегу потаємного острова.
Лише відданий Ланселот,
Вірний присяганню Ґвіневері,
Залишився у її могили
Серед хаосу і уламків світу.
Світла Діва з країни Інар,
Споконвічне створіння інших усесвітів,
Бувши свідком його скорботи,
Сказала, що існує засіб
Для нього зустріти свою королеву
Ще один тільки раз.
«Є у лісі таємне місце, Ланселоте,
Де струм часу тече
В зворотному напрямі.
Кожен день там йде обернено
На зламі життя.
У тій лісовій пустелі,
Збившись зі шляху,
Колись блукала юна Ґвіневера.
Якщо насмілишся там вікувати,
У минулому — не в майбутньому —
Старість спостигне тебе.
Старцем, старезним самітником зустрінеш її
Там, де шепоче ліс дрімучий,
Там, де випадково принцеса у сяйві юнацтва
На короткий час з’явилась.
Але пам’ятай, Ланселоте,
День вашої зустрічі для тебе останнім стане.
Тож до того, як цей зробити вибір,
Подумай добряче,
Чи однісінька зустріч
Варта самотності довгих років?
Майбутнє не може настати
Для тих, хто обрав Минуле».
Без роздумів головою хитнув Ланселот,
Промовив рішуче:
«Вагань я не маю,
Цю долю приймаю охоче.
Кажи ж мені швидше,
Де той ліс?
Де та потаємна місцевість?»
Юна принцеса, збившись зі шляху,
Блукала в дрімучому лісі навесні у темній хащі.
Опинилася в улоговині;
Вогник палав вдалині у віконці —
Поспішила до нього.
Свіча на столі морок жене.
Сивий пустельник зі жвавими очима
Піднявся назустріч, немов би на неї чекав
Як на звану гостю.
Скудна вечеря,
Сяє свіча.
«Хоча не знаю, хто ти, старець,
Знайома посмішка твоя,
І затишно на серці від твого мовчання
І виразу твоїх очей.
Неначе бачила вже в них зображення своє.
Неначе ти — хтось дуже близький
Чи, може, навіть родич,
З яким колись я розлучилась…
Послухай, чи не варто мені тут залишитися
Та слухати ранком співи птахів,
Леваду обробляти, складати молитви?
Бо хай там що, я лише пересічна принцеса
З не дуже впливового роду,
І убиватися за мною бажаючих нема у похмурому замку,
Де я нидію, як пішак у шахах, в інтригах королів і королев».
Їй відповів пустельник:
«Твоє бажання я розумію, принцесо.
Проте на довгий час тут залишатись небезпечно,
До того ж завтра оселю цю покину я навіки.
Але ти не журися,
Історія твоя іще не почалася.
Відбудеться усе, і все здійсниться.
Іще зустріниш тих,
В чиїх очах узрієш своє ти відбиття.
Пішак досягне рівня королеви.
Повинна ти мені пообіцяти
Піти звідсіль уранці, як проснешся,
І враз забути все, що маєш побачити завтра.
Про те, що станеться зі мною далі,
Ти дбати не повинна. І не повинна знати,
Ким був чи, може, буду я для тебе
Десь у іншому часі чи у іншому місці.
Стежинка від цієї хижи простує до ріки:
По течії дістанешся до замку».
Прокинулася вранці і вийшла з кімнати.
В кутку на соломі — пустельника тіло.
Припинений погляд проміння осяває.
Відразу зрозуміла зміст слів «піду я завтра звідси».
Прикрила небіжчика очі,
Прошепотіла молитви прощальні
І, вірна даному слову, хатину залишила.
З зажуреним серцем себе запитала:
«Хто був той самітник?
І звідки ця туга ніби втратила я найкращого друга?
Одначе, можливо, мені це все лише наснилось?»
Глянула назад. Розвіялося все, і хижі нема.
Вкрив легкий туман низовину.
Чийсь голос, гаснучі, шепоче: «Прощавай, Ґвіневеро».
І журба швидкоплинна тріпоче у серці.
По течії вона дісталася до замку.
Побачила служницю, що бігла до неї.
«Нарешті я знайшла вас, леді. Де ж ви були?
Аж час я вас шукала!
Будь ласка, поспішайте — сьогодні у замку велика подія:
Король Артур до нас приїхав,
І лицарі його, з яких найславетнішим героєм
Є юний лицар Ланселот».
Коли померла Ґвіневера
І перетворилось на руїни королівство,
Осяяні ґраалевим світлом
Човни колихались у гавані,
Чекаючи на відплиття до Авалону.
У дні, коли Минуле проминуло,
А Майбутнє ще не прийшло,
Воїни Артура рушили за королем
До берегу потаємного острова.
Лише відданий Ланселот,
Вірний присяганню Ґвіневері,
Залишився у її могили
Серед хаосу і уламків світу.
Світла Діва з країни Інар,
Споконвічне створіння інших усесвітів,
Бувши свідком його скорботи,
Сказала, що існує засіб
Для нього зустріти свою королеву
Ще один тільки раз.
«Є у лісі таємне місце, Ланселоте,
Де струм часу тече
В зворотному напрямі.
Кожен день там йде обернено
На зламі життя.
У тій лісовій пустелі,
Збившись зі шляху,
Колись блукала юна Ґвіневера.
Якщо насмілишся там вікувати,
У минулому — не в майбутньому —
Старість спостигне тебе.
Старцем, старезним самітником зустрінеш її
Там, де шепоче ліс дрімучий,
Там, де випадково принцеса у сяйві юнацтва
На короткий час з’явилась.
Але пам’ятай, Ланселоте,
День вашої зустрічі для тебе останнім стане.
Тож до того, як цей зробити вибір,
Подумай добряче,
Чи однісінька зустріч
Варта самотності довгих років?
Майбутнє не може настати
Для тих, хто обрав Минуле».
Без роздумів головою хитнув Ланселот,
Промовив рішуче:
«Вагань я не маю,
Цю долю приймаю охоче.
Кажи ж мені швидше,
Де той ліс?
Де та потаємна місцевість?»
Юна принцеса, збившись зі шляху,
Блукала в дрімучому лісі навесні у темній хащі.
Опинилася в улоговині;
Вогник палав вдалині у віконці —
Поспішила до нього.
Свіча на столі морок жене.
Сивий пустельник зі жвавими очима
Піднявся назустріч, немов би на неї чекав
Як на звану гостю.
Скудна вечеря,
Сяє свіча.
«Хоча не знаю, хто ти, старець,
Знайома посмішка твоя,
І затишно на серці від твого мовчання
І виразу твоїх очей.
Неначе бачила вже в них зображення своє.
Неначе ти — хтось дуже близький
Чи, може, навіть родич,
З яким колись я розлучилась…
Послухай, чи не варто мені тут залишитися
Та слухати ранком співи птахів,
Леваду обробляти, складати молитви?
Бо хай там що, я лише пересічна принцеса
З не дуже впливового роду,
І убиватися за мною бажаючих нема у похмурому замку,
Де я нидію, як пішак у шахах, в інтригах королів і королев».
Їй відповів пустельник:
«Твоє бажання я розумію, принцесо.
Проте на довгий час тут залишатись небезпечно,
До того ж завтра оселю цю покину я навіки.
Але ти не журися,
Історія твоя іще не почалася.
Відбудеться усе, і все здійсниться.
Іще зустріниш тих,
В чиїх очах узрієш своє ти відбиття.
Пішак досягне рівня королеви.
Повинна ти мені пообіцяти
Піти звідсіль уранці, як проснешся,
І враз забути все, що маєш побачити завтра.
Про те, що станеться зі мною далі,
Ти дбати не повинна. І не повинна знати,
Ким був чи, може, буду я для тебе
Десь у іншому часі чи у іншому місці.
Стежинка від цієї хижи простує до ріки:
По течії дістанешся до замку».
Прокинулася вранці і вийшла з кімнати.
В кутку на соломі — пустельника тіло.
Припинений погляд проміння осяває.
Відразу зрозуміла зміст слів «піду я завтра звідси».
Прикрила небіжчика очі,
Прошепотіла молитви прощальні
І, вірна даному слову, хатину залишила.
З зажуреним серцем себе запитала:
«Хто був той самітник?
І звідки ця туга ніби втратила я найкращого друга?
Одначе, можливо, мені це все лише наснилось?»
Глянула назад. Розвіялося все, і хижі нема.
Вкрив легкий туман низовину.
Чийсь голос, гаснучі, шепоче: «Прощавай, Ґвіневеро».
І журба швидкоплинна тріпоче у серці.
По течії вона дісталася до замку.
Побачила служницю, що бігла до неї.
«Нарешті я знайшла вас, леді. Де ж ви були?
Аж час я вас шукала!
Будь ласка, поспішайте — сьогодні у замку велика подія:
Король Артур до нас приїхав,
І лицарі його, з яких найславетнішим героєм
Є юний лицар Ланселот».
