***
Стільки секретів не витримає замкова шпарина,
Скільки витримує недотик.
Напруга.
Ніби простір говорить, коли не треба.
Пляма повзе посеред речення, яке і так неможливо
Правильно написати.
Незворотність:
То сніг іде лапатими пластівцями,
То місто висить над рікою
Чудернацьким сузір'ям
Занадто вчасно.
***
Для мешканців метрокосмосу
Виспатись — майже вижити:
Приємно, та складно.
Василічу явно було недобре,
Але це не заважало йому пливти серед натовпу,
Бо бач, працювати жеж треба.
В переході сливи по тридцять, боже, як хочеться.
Мамінька приходить додому і висипає в величезну таріль.
Їж, милий, їж.
Лише ті, хто їдять, виживають.
Мамінька перестала їсти за тиждень чи два до.
Їхати довго.
Може, це справді Бог, а не струмок страшних слів?
Може й слив…
Говорили вчора рєбята: «Ти б, Василічу, так багато не пив, ти ж потім не встанеш».
Ганеша колись казав: «Не змішуй».
Та Василічу все одно — він змішав, встав і поїхав.
Чи то поплив серед мерзенних водоростей.
З глибини доносився голос:
«Впливайте та випливайте швидше».
Якийсь чоловік ступив під вагон метро
І більше звідти не вийшов.
Для мешканців метрокосмосу
Втриматись — значить вижити.
***
Ти знаходиш свої піс і джаз.
Канджі, наче місцеві собаки, просяться под руку.
Зненацька не своєю мовою плине життя,
Ой не своєю ж мовою.
Невимовно кохати так,
Фінальною реплікою.
Фігурувати трьома хвилинами у таксі.
На занедбаній сюжетній лінії
Ти знаходиш дагеротип,
Тихий дріб по тарілці
Серед сміху гостей ресторану.
Так само не буде ніколи.
Тобі непотрібно так само.
***
Ми сидимо у червоній ладі.
Шкіра на тво́їх руках тонка,
Наче серветка на стіл, яку я купила на ринку,
А ти сказав: «Що за дурниця»,
Бо на ній намальовано кошеня.
Я дістаю дзеркальце,
Дивлюсь:
Шапка — в'язала її сама і тобі зробила, побільше, але ти ж не любиш шапки — сповзла набік.
Ти різким рухом пригладжуєш
Сиве волосся на скронях,
Повертаєш долоні на руль,
Хоча ми стоїм.
Куди поспішати?
Нігті чорні та грубі.
Я нібито вперше їх бачу.
Ніби вперше помітила, що ти постарів.
Ховаю дзеркало в сумку,
Очі — в вікно.
Дощ.
Зітхаю.
Скільки років ми їздимо до дітей
І в село?
Товсті пальці ніжно тримають баранку,
Прудко перемикають канали на радіо.
Барахлить.
В голові
Вони міцно стискають стегна,
Біжать по грудях,
Гладять живіт.
Ти посміхаєшся —
Важка долоня опускається мені на коліно.
Навіть не сіпаюся.
Зелений.
Їдемо.
***
— Кухня здається такою маленькою,
Якщо дивитися зверху.
Десь звідти, —
Автор тицяє пальцем у стелю.
Глядач стеняє плечима,
Вовтузиться на табуреті.
— Цей ляльковий дім
Замалий
Бодай би для смерті.
Ми маємо помирати вільними,
Та тут, —
Озирається автор, —
Це — неможливе...
— Вибачте, перебиваю,
Але квартира досить-таки простора. —
Глядач знічев'я колотить ложкою і тря́се ногою.
— А померти у ній ти хочеш?
— Вас посадять.
— Лайно. Ой, у сенсі, напевно...
— Не хочу.
— Отож-бо.
Автор закінчує мити посуд.
Стільки секретів не витримає замкова шпарина,
Скільки витримує недотик.
Напруга.
Ніби простір говорить, коли не треба.
Пляма повзе посеред речення, яке і так неможливо
Правильно написати.
Незворотність:
То сніг іде лапатими пластівцями,
То місто висить над рікою
Чудернацьким сузір'ям
Занадто вчасно.
***
Для мешканців метрокосмосу
Виспатись — майже вижити:
Приємно, та складно.
Василічу явно було недобре,
Але це не заважало йому пливти серед натовпу,
Бо бач, працювати жеж треба.
В переході сливи по тридцять, боже, як хочеться.
Мамінька приходить додому і висипає в величезну таріль.
Їж, милий, їж.
Лише ті, хто їдять, виживають.
Мамінька перестала їсти за тиждень чи два до.
Їхати довго.
Може, це справді Бог, а не струмок страшних слів?
Може й слив…
Говорили вчора рєбята: «Ти б, Василічу, так багато не пив, ти ж потім не встанеш».
Ганеша колись казав: «Не змішуй».
Та Василічу все одно — він змішав, встав і поїхав.
Чи то поплив серед мерзенних водоростей.
З глибини доносився голос:
«Впливайте та випливайте швидше».
Якийсь чоловік ступив під вагон метро
І більше звідти не вийшов.
Для мешканців метрокосмосу
Втриматись — значить вижити.
***
Ти знаходиш свої піс і джаз.
Канджі, наче місцеві собаки, просяться под руку.
Зненацька не своєю мовою плине життя,
Ой не своєю ж мовою.
Невимовно кохати так,
Фінальною реплікою.
Фігурувати трьома хвилинами у таксі.
На занедбаній сюжетній лінії
Ти знаходиш дагеротип,
Тихий дріб по тарілці
Серед сміху гостей ресторану.
Так само не буде ніколи.
Тобі непотрібно так само.
***
Ми сидимо у червоній ладі.
Шкіра на тво́їх руках тонка,
Наче серветка на стіл, яку я купила на ринку,
А ти сказав: «Що за дурниця»,
Бо на ній намальовано кошеня.
Я дістаю дзеркальце,
Дивлюсь:
Шапка — в'язала її сама і тобі зробила, побільше, але ти ж не любиш шапки — сповзла набік.
Ти різким рухом пригладжуєш
Сиве волосся на скронях,
Повертаєш долоні на руль,
Хоча ми стоїм.
Куди поспішати?
Нігті чорні та грубі.
Я нібито вперше їх бачу.
Ніби вперше помітила, що ти постарів.
Ховаю дзеркало в сумку,
Очі — в вікно.
Дощ.
Зітхаю.
Скільки років ми їздимо до дітей
І в село?
Товсті пальці ніжно тримають баранку,
Прудко перемикають канали на радіо.
Барахлить.
В голові
Вони міцно стискають стегна,
Біжать по грудях,
Гладять живіт.
Ти посміхаєшся —
Важка долоня опускається мені на коліно.
Навіть не сіпаюся.
Зелений.
Їдемо.
***
— Кухня здається такою маленькою,
Якщо дивитися зверху.
Десь звідти, —
Автор тицяє пальцем у стелю.
Глядач стеняє плечима,
Вовтузиться на табуреті.
— Цей ляльковий дім
Замалий
Бодай би для смерті.
Ми маємо помирати вільними,
Та тут, —
Озирається автор, —
Це — неможливе...
— Вибачте, перебиваю,
Але квартира досить-таки простора. —
Глядач знічев'я колотить ложкою і тря́се ногою.
— А померти у ній ти хочеш?
— Вас посадять.
— Лайно. Ой, у сенсі, напевно...
— Не хочу.
— Отож-бо.
Автор закінчує мити посуд.
