БЕЗ НАЗВИ

***

Стільки секретів не витримає замкова шпарина,

Скільки витримує недотик.

Напруга.

Ніби простір говорить, коли не треба.

Пляма повзе посеред речення, яке і так неможливо

Правильно написати.



Незворотність:

То сніг іде лапатими пластівцями,

То місто висить над рікою

Чудернацьким сузір'ям

Занадто вчасно.



***

Для мешканців метрокосмосу

Виспатись — майже вижити:

Приємно, та складно.

Василічу явно було недобре,

Але це не заважало йому пливти серед натовпу,

Бо бач, працювати жеж треба.

В переході сливи по тридцять, боже, як хочеться.

Мамінька приходить додому і висипає в величезну таріль.

Їж, милий, їж.

Лише ті, хто їдять, виживають.

Мамінька перестала їсти за тиждень чи два до.

Їхати довго.

Може, це справді Бог, а не струмок страшних слів?

Може й слив…

Говорили вчора рєбята: «Ти б, Василічу, так багато не пив, ти ж потім не встанеш».

Ганеша колись казав: «Не змішуй».

Та Василічу все одно — він змішав, встав і поїхав.

Чи то поплив серед мерзенних водоростей.

З глибини доносився голос:

«Впливайте та випливайте швидше».

Якийсь чоловік ступив під вагон метро

І більше звідти не вийшов.

Для мешканців метрокосмосу

Втриматись — значить вижити.



***

Ти знаходиш свої піс і джаз.

Канджі, наче місцеві собаки, просяться под руку.

Зненацька не своєю мовою плине життя,

Ой не своєю ж мовою.

Невимовно кохати так,

Фінальною реплікою.

Фігурувати трьома хвилинами у таксі.

На занедбаній сюжетній лінії

Ти знаходиш дагеротип,

Тихий дріб по тарілці

Серед сміху гостей ресторану.



Так само не буде ніколи.

Тобі непотрібно так само.



***

Ми сидимо у червоній ладі.

Шкіра на тво́їх руках тонка,

Наче серветка на стіл, яку я купила на ринку,

А ти сказав: «Що за дурниця»,

Бо на ній намальовано кошеня.

Я дістаю дзеркальце,

Дивлюсь:

Шапка — в'язала її сама і тобі зробила, побільше, але ти ж не любиш шапки — сповзла набік.

Ти різким рухом пригладжуєш

Сиве волосся на скронях,

Повертаєш долоні на руль,

Хоча ми стоїм.

Куди поспішати?

Нігті чорні та грубі.

Я нібито вперше їх бачу.

Ніби вперше помітила, що ти постарів.

Ховаю дзеркало в сумку,

Очі — в вікно.

Дощ.

Зітхаю.

Скільки років ми їздимо до дітей

І в село?

Товсті пальці ніжно тримають баранку,

Прудко перемикають канали на радіо.

Барахлить.

В голові

Вони міцно стискають стегна,

Біжать по грудях,

Гладять живіт.

Ти посміхаєшся —

Важка долоня опускається мені на коліно.

Навіть не сіпаюся.

Зелений.

Їдемо.

***

— Кухня здається такою маленькою,

Якщо дивитися зверху.

Десь звідти, —

Автор тицяє пальцем у стелю.

Глядач стеняє плечима,

Вовтузиться на табуреті.



— Цей ляльковий дім

Замалий

Бодай би для смерті.

Ми маємо помирати вільними,

Та тут, —

Озирається автор, —

Це — неможливе...



— Вибачте, перебиваю,

Але квартира досить-таки простора. —

Глядач знічев'я колотить ложкою і тря́се ногою.



— А померти у ній ти хочеш?

— Вас посадять.

— Лайно. Ой, у сенсі, напевно...

— Не хочу.

— Отож-бо.



Автор закінчує мити посуд.