— …це тоді здавалося, що увесь світ такий і всюди можна зустріти схожі речі, бо як же інакше. Просто малий був. Аж десь по-о-отім зрозумів, що ні фіга не зустрінеш подібного. Ніде. Один був такий дім, один такий відрізок часу унікальний, один великий спільний стіл, одне тепло, одна любов. Прожив її – і все, зберігай тепер десь усередині, якщо хочеш мати хоч клаптик. — Степан був неповороткий, сивий і говорив про все дуже впевнено. Від цього трохи зменшувалося відчуття, що світ висить на волосині, хоча ця його впевненість здавалася надмірною.
Та зараз майже все було надмірним, тому ми й далі уважно його слухали, не відчуваючи особливого дискомфорту, крім задубілих пальців. Явно надмірну кількість коробок і клунків з печивом, батончиками, окопними свічками, парацетамолом, шкарпетками, спальниками та іншими цінностями ми намагалися при світлі сліпучого ліхтаря впхнути в буса, який вирушав завтра о шостій ранку до Курахового. Дуже надмірний рівень розпачу доводилося тамувати щоразу, коли думалося про те, як же ж їм там, на позиціях, якщо нам тут пекучий сніг встигає заліпити всю морду, поки два кроки від гаража до буса робимо з черговим клунком. І нічого ж, далі пакували, і надмірність була звичною, не заважала. Навіть без неї було б якось не цей-во. Я тоді думала: «Все, що не влізе, хлопці замотають плівкою і прив’яжуть згори на багажник». Це було надміру оптимістично, боніяких хлопців, ніякої плівки наразі поблизу не спостерігалося. Тільки захекані ми з Бодькою, з мокрими ногами і гарячими спітнілими шиями, і говіркий Степан, який тримав нам ліхтаря і розповідав про своє дитинство. Так собі тримав, до речі. Постійно очі треба було мружити. А ось розповідав цікавезно:
— …спільний стіл. Уявляєте собі? Спільний довжеле-е-е-езний стіл, такий, що шість сімей за ним вечеряли. І ніхто нікому не рідня, не фамілія. Просто люди. Розумієте?
Ми з Бодькою сподівалися, що наше кректання і те, як парували зіпрілі розхристанігруди у світлі ліхтаря Osram, були достатнім підтвердженням розуміння.
— Уявляєте?
Ми уявляли.
— Такий дім був. Шість величезних кімнат, у кожній відгороджена комора, і ніби кожен собі. Але нащо то було, якщо на спільний стіл завжди усі давали, що мали? Диво. А тоді здавалося, що увесь світ такий. — Степан зітхнув. — І були дерев’яні сходи нагору, ззовні по будинку йшли. Коли піднімаєшся ними на другий поверх, можна було просто руками мацати ластівчині гнізда. Вони їх ліпили під балконом, прилітали щороку, пташенят виводили. Уявляєте, ідеш сходами, а вони — пурх! Туди-сюди. Метушаться, носять щось у дзьобиках. А всередині малі пищать і вовтузяться. Притулишся до гнізда долонею — і,здається, потримав пташеня. — Степан потупцяв на місці, похитав ліхтарем, ми знову замружилися. Дві тисячі люмен — це разить, бляха муха!
— І ще знаєте що? Бували такі вечори, коли всі співали. Хтось заводив свою пісню, і всі знали, що вона твоя, тому не відразу підхоплювали, а давали часу трохи. І не було страху, що не підхоплять. Просто ніби повільно надимали груди, а тоді помалу, хто з другого рядка, хто з третього – ну до кінця першого куплету всі вже співали. Весь стіл. Весь дім. То майже весь світ, уявляєте?
Ми знову уявляли.
— Весь світ знав слова і співав твою пісню. Розумієте?
Ми розуміли.
— Мама знаєте яку співала часто? Оцю: «…Кру-угом мене ча-ари сиплять, А я ся й не бо-ою…» Знаєте?
Ми знали.
— Давай коробки з медичкою вже зараз запхаємо, — сказала я Бодьці дуже тихенько, щоб не перебивати історію про дивовижний дім із ластівками. Нехай знає, що я теж зачудована Степановою розповіддю: може буде трохи легше. — Спальники якщо намокнуть, то потім висохнуть. А лікам буде капець...
Ми пересунули кілька пакунків і пішли в гараж за медичкою. Залишалося зовсім мало місця.
— А потім тих до нас підселили. Совєти вічно когось кудись підселяли. — Степанпідійшов впритул до буса і критично оглядав обмаль простору, який був досі незаповнений. Він, звісно, знав, скільки ще всього лежить в гаражі і що воно мусить завтра зранку поїхати. Іпоїде, просто поки що незрозуміло, як. — Наче теж просто люди. Просто мама і двоє хлопців. Так спочатку ніби нічого такого. Хоча воно відразу відчувалося, що все, кінець.
Я мимоволі сильно штовхнула Бодьку коробкою в плече, бо не бачила, куди йду. Пробурчала якісь перепрошення. Вони звучали злісно, як матюки. Сніг наче подвоїв свої зусилля із заліплення наших очей і решти.
— І вони, уявляєте шо? Позбивали ластівчині гнізда! Патиком! Разом із пташенятами, зі всім! Ніби старший позбивав, то ми його відразу відпиздили, ясне діло. Але придумав таку «забаву» молодший... — Степан стояв і сердито дивився на повнісінький бус. Спальники не влізли. Сніг обстрілював його лисину і сипався за комір дублянки. — Та хєр його знає,насправді, хто придумав. Яка різниця? Вже неможливо було після цього ні співати разом, ні виносити на спільний стіл все, що маєш. Взагалі все це скінчилося. Вза-га-лі.
Бодька сиділа навпочіпки біля купи спальників у гаражі і плакала. Не витрималазагибелі тих пташенят. Я присіла поруч, але не тулилася до неї, бо ми були дуже засніжені, тільки гірше б зробила.
— У мене місячні просто, — проскиглила вона, і на її юному личку у темряві змішався лютий сніг із ластівчиними слізьми. — Живіт болить – капець, зараз здохну. Йобана русня…
Я трохи посердилася на себе за те, що коли дуже треба, то намагаюся не знати, що Богданка, насправді, ще дівчисько, а не броньований монстр. Я багато чого намагаюся не знати, коли дуже треба. Про себе, до речі, теж.
Я обережно стріпала з її шапки жменю мокрого снігу і вийшла з гаражу.
— І правильно, що відпиздили, — сказала я Степанові і зачинила дверцята буса. — Язавтра о п’ятій прийду, принесу плівку, попрошу хлопців, щоб ще спальники намотали на дах. Якось доїдуть, нє?
Степан подивися у мої примружені очі. Зрозумів, що разить, і опустив ліхтаря.
Та зараз майже все було надмірним, тому ми й далі уважно його слухали, не відчуваючи особливого дискомфорту, крім задубілих пальців. Явно надмірну кількість коробок і клунків з печивом, батончиками, окопними свічками, парацетамолом, шкарпетками, спальниками та іншими цінностями ми намагалися при світлі сліпучого ліхтаря впхнути в буса, який вирушав завтра о шостій ранку до Курахового. Дуже надмірний рівень розпачу доводилося тамувати щоразу, коли думалося про те, як же ж їм там, на позиціях, якщо нам тут пекучий сніг встигає заліпити всю морду, поки два кроки від гаража до буса робимо з черговим клунком. І нічого ж, далі пакували, і надмірність була звичною, не заважала. Навіть без неї було б якось не цей-во. Я тоді думала: «Все, що не влізе, хлопці замотають плівкою і прив’яжуть згори на багажник». Це було надміру оптимістично, боніяких хлопців, ніякої плівки наразі поблизу не спостерігалося. Тільки захекані ми з Бодькою, з мокрими ногами і гарячими спітнілими шиями, і говіркий Степан, який тримав нам ліхтаря і розповідав про своє дитинство. Так собі тримав, до речі. Постійно очі треба було мружити. А ось розповідав цікавезно:
— …спільний стіл. Уявляєте собі? Спільний довжеле-е-е-езний стіл, такий, що шість сімей за ним вечеряли. І ніхто нікому не рідня, не фамілія. Просто люди. Розумієте?
Ми з Бодькою сподівалися, що наше кректання і те, як парували зіпрілі розхристанігруди у світлі ліхтаря Osram, були достатнім підтвердженням розуміння.
— Уявляєте?
Ми уявляли.
— Такий дім був. Шість величезних кімнат, у кожній відгороджена комора, і ніби кожен собі. Але нащо то було, якщо на спільний стіл завжди усі давали, що мали? Диво. А тоді здавалося, що увесь світ такий. — Степан зітхнув. — І були дерев’яні сходи нагору, ззовні по будинку йшли. Коли піднімаєшся ними на другий поверх, можна було просто руками мацати ластівчині гнізда. Вони їх ліпили під балконом, прилітали щороку, пташенят виводили. Уявляєте, ідеш сходами, а вони — пурх! Туди-сюди. Метушаться, носять щось у дзьобиках. А всередині малі пищать і вовтузяться. Притулишся до гнізда долонею — і,здається, потримав пташеня. — Степан потупцяв на місці, похитав ліхтарем, ми знову замружилися. Дві тисячі люмен — це разить, бляха муха!
— І ще знаєте що? Бували такі вечори, коли всі співали. Хтось заводив свою пісню, і всі знали, що вона твоя, тому не відразу підхоплювали, а давали часу трохи. І не було страху, що не підхоплять. Просто ніби повільно надимали груди, а тоді помалу, хто з другого рядка, хто з третього – ну до кінця першого куплету всі вже співали. Весь стіл. Весь дім. То майже весь світ, уявляєте?
Ми знову уявляли.
— Весь світ знав слова і співав твою пісню. Розумієте?
Ми розуміли.
— Мама знаєте яку співала часто? Оцю: «…Кру-угом мене ча-ари сиплять, А я ся й не бо-ою…» Знаєте?
Ми знали.
— Давай коробки з медичкою вже зараз запхаємо, — сказала я Бодьці дуже тихенько, щоб не перебивати історію про дивовижний дім із ластівками. Нехай знає, що я теж зачудована Степановою розповіддю: може буде трохи легше. — Спальники якщо намокнуть, то потім висохнуть. А лікам буде капець...
Ми пересунули кілька пакунків і пішли в гараж за медичкою. Залишалося зовсім мало місця.
— А потім тих до нас підселили. Совєти вічно когось кудись підселяли. — Степанпідійшов впритул до буса і критично оглядав обмаль простору, який був досі незаповнений. Він, звісно, знав, скільки ще всього лежить в гаражі і що воно мусить завтра зранку поїхати. Іпоїде, просто поки що незрозуміло, як. — Наче теж просто люди. Просто мама і двоє хлопців. Так спочатку ніби нічого такого. Хоча воно відразу відчувалося, що все, кінець.
Я мимоволі сильно штовхнула Бодьку коробкою в плече, бо не бачила, куди йду. Пробурчала якісь перепрошення. Вони звучали злісно, як матюки. Сніг наче подвоїв свої зусилля із заліплення наших очей і решти.
— І вони, уявляєте шо? Позбивали ластівчині гнізда! Патиком! Разом із пташенятами, зі всім! Ніби старший позбивав, то ми його відразу відпиздили, ясне діло. Але придумав таку «забаву» молодший... — Степан стояв і сердито дивився на повнісінький бус. Спальники не влізли. Сніг обстрілював його лисину і сипався за комір дублянки. — Та хєр його знає,насправді, хто придумав. Яка різниця? Вже неможливо було після цього ні співати разом, ні виносити на спільний стіл все, що маєш. Взагалі все це скінчилося. Вза-га-лі.
Бодька сиділа навпочіпки біля купи спальників у гаражі і плакала. Не витрималазагибелі тих пташенят. Я присіла поруч, але не тулилася до неї, бо ми були дуже засніжені, тільки гірше б зробила.
— У мене місячні просто, — проскиглила вона, і на її юному личку у темряві змішався лютий сніг із ластівчиними слізьми. — Живіт болить – капець, зараз здохну. Йобана русня…
Я трохи посердилася на себе за те, що коли дуже треба, то намагаюся не знати, що Богданка, насправді, ще дівчисько, а не броньований монстр. Я багато чого намагаюся не знати, коли дуже треба. Про себе, до речі, теж.
Я обережно стріпала з її шапки жменю мокрого снігу і вийшла з гаражу.
— І правильно, що відпиздили, — сказала я Степанові і зачинила дверцята буса. — Язавтра о п’ятій прийду, принесу плівку, попрошу хлопців, щоб ще спальники намотали на дах. Якось доїдуть, нє?
Степан подивися у мої примружені очі. Зрозумів, що разить, і опустив ліхтаря.
