Коли на стіл приземлилася картонна папка з заголовком «Джейн Доу №673-03», Орися зрозуміла, що неправдоподібна надія на легке життя остаточно вмерла.
— Зореслава Зачирянна? — уточнив молодий чоловік у форменому одязі й розкрив посвідчення: — Слідчий Янішевський.
Про Орисю треба було знати лише декілька речей: її чорні діри під очима вже майже загрожували поглинути планету, двома поверхами вище на неї чекала абсолютно порожня квартира, її агенція «Останні слова» працювала тільки місяць, але від клієнтів уже порятунку не було, і серед слякоти лютого вона дуже хотіла дожити до весни.
— Нам потрібна ваша допомога. Один сеанс. Ознайомтеся з договором, там усі деталі.
Психоретре́нів боялися, власне, як і людей, котрі працюють зі смертю. Орися виглядала, як дуже молодий, але все ж стерв’ятник, тож її боялися втричі сильніше.
Але під шаром могильного пір’я в Орисі все ще залишався наївний ідеалізм, тож вона відкрила папку й закрила цим останній шанс на відступ.
Джейн Доу №673-03 представляла із себе кістки дитини, які випадково викопали у місцевому парку. Жодних версій. Жодних свідків, підозрюваних, часових рамок злочину. З доказів — тільки старе лахміття, яке колись було одягом. А головне — жодних варіантів, ким могла бути дитина за життя. Це не було вказано в сухому звіті з папки, але Орися добре знала: з часів Керцького маніяка в їхньому місті люди масово не зникали.
— Нам потрібно встановити особи жертви й вбивці, а ще хоча б приблизний рік.
— А чому я? В Міжнародній психоретеренній асоціації визнали мої здібностітакими, що не приносять користі державі. Краще в столиці…
— В столиці розберуться без нашої допомоги. А ваш талант – винятковий. От учому зазвичай полягає ваша робота?
— Назва віддзеркалює суть. Передаю померлим те, що їм не встигли сказати. Передаю живим загублені таємниці, — вона знизала плечима. — Але мене може побачити тільки людина, до якої прив’язаний сеанс. Вони все одно помирають, у кращому випадку через п’ятнадцять хвилин.
Вона зітхнула, дістала ручку й вивела підпис на контракті:
— Я згодна.
***
Орися уважно вдивлялася в шматок брудної тканини на журнальному столику й намагалася відшукати в собі впевненість.
Вона зовсім не була певна, що, побачивши дитину, не кинеться її рятувати. Вона бачила багато смертей, але до насильницьких не звикла і навряд чи зможе. На язиці одне ім’я —Бажен. Бажен був старший за приблизний вік дитячих кісток: йому було чотирнадцять років і один місяць. Хлопчик, чию смерть вона бачила багато разів. З кожним разом все гірше і гірше. На момент смерті він був на два місяці молодший відОрисі, коли в неї відкрилися психоретренні здібності. Коли люди казали «ретрен», вони зазвичай мали на увазі якір, до якого прив’язуються люди з надзвичайними здібностями. Просочені смертю, як в Орисі, чи звичайні речі, чи навіть не зовсім предмети, як-отповітря або вода. Щось таке, що тримає психоретрена в потойбічному стані. Але Бажен для Орисі був ретреном, який тримає у звичайному світі.
Орися глибоко вдихнула, кинула погляд на Янішевського й зосереджено поклала долоні на клапоть одягу, який повинен був перенести її в часі. Подих смерті, що в’ївся в цю ганчірку, жахливий та гнітючий, пекельною хвилею пройшовся від пальців і далі по судинах до серця, а від серця до пальців ніг, до мізків і назад, до рук. Вона зосередилася на відчутті й змусила себе за його допомогою стрибнути крізь багатошарову структуру світу в момент, коли ця конкретна смерть тільки зародилася. Крізь простір, дні, місяці, роки. Тіло проштрикнув нестерпний біль, крижаний, пекучий, колючий, цей біль вразив кожну клітину. В голову немовби вдарило молотком, а серце, сполошене втратою орієнтації в просторі, ризикувало ось-ось зупинитись. Але Орися зробила останній ривок і відчула тверду поверхню під ногами. В очі вдарило неймовірно яскраве світло. Вона успішно опинилася в минулому.
Навкруги були дерева. Ялинки. Повітря було холодне — Орися зрозуміла, що опинилася в лютому, але кілька років тому. Вона стояла у подобі рову, який поглиблювався в землю на метр. Пахло лісом.
«Тут наче мав би бути парк?» — пригадала фотографії зі справи Орися. Певно, його таким зробили не так давно, а до того він виглядав майже дико.
Орися знайшла Джейн Доу відразу, як тільки озирнулася. Маленька дівчинка у, здається, більшому на кілька розмірів хлопчачому одязі, стоптаних кросівках та тонкому пальто стояла в декількох метрах від неї, на краю рову. Орися намагалася запам’ятати якомога більше деталей у її вигляді: темне сплутане волосся, хворобливо худа статура, ластовиння на носі. Дівчинка дивилася кудись вдалину, над головою Орисі, настільки сконцентровано, що в упор не помічала її.
— Гхм… Привіт! — обережно гукнула Орися, підходячи ближче.
Дівчинка здригнулася й перевела погляд на неї. Щось у темних очах здавалося дивним. Неправильним.
— Вибачте, я вас не помітила… — голос був тихий, трохи потойбічний, і говорила вона так, ніби думками досі була десь далеко.
Орися дивилася на цю дитину й збирала в кулак крихти професіоналізму. Коли пауза стала майже некомфортною, вона спробувала зробити голос безтурботним:
— Мене звати Орися, — вона усміхнулася й подала долоню.
Погляд дівчинки поповз по ній, і Орися, нарешті, зрозуміла, що не так: праве око не ворушилося. Воно було скляним.
— А я – Ева, — відповіла дитина з заминкою та простягла руку назустріч. Тільки коли Орися відчула твердішу від каменя долоню та побачила здивований вираз обличчя, коли дівчинка не відчула її руки, їй подумки захотілося вліпити собі ляпаса. Орися досі не могла звикнути до того, що в часі вона переміщується на правах духа. Вона могла доторкатися речей, але речі до неї — ні. Ева нахилилася вперед і спробувала покласти долоню на Орисину щоку, але в неї не вийшло. — Ти привид? Мені здавалося, вони не мають тіл.
— Я ніколи не помирала, — знайшлася Орися, коли зрозуміла, що Ева зовсім не налякана. — Я просто ось така. А ти багато знаєш про привидів? — Щось у цій дитині не давало їй спокою.
— Так. Більше, ніж інші. Я дещо чула від них. А ти прийшла сюди, бо теж відчуваєш смерть? Наче у самій землі, так?
Орисі перехопило подих.
— Ти відчуваєш подих смерті? — вона згадала: — Ти чула від них? Від кого? Тебе хтось вчить цьому?
— Від привидів. А ти що, їх не чуєш?
— Просто зараз? — Орися відчувала, що втрачає направлення розмови, але не могла зупинитися. — Скільки тобі років?
— Вісім, — відповіла Ева, й Орися закашлялася від несподіванки. Звичайно, Ева могла просто брехати. Або перебільшувати. Але ця дивна атмосфера коло неї… Вона булапсихоретреном.
— І що тобі кажуть голоси?
— Що їм холодно. Страшно. Самотньо. Додому хочуть. Їх двоє чи троє, але одне одного не чують. Діти.
— А вони не кажуть… у який спосіб померли?
— Ні, — хитнула Ева головою, — хоча… Я чую. Одній тут хтось призначивзустріч. Але не можу розібрати, хто саме. Хоча в мене теж таке було. Сусід зверху, як же його… Діян Єфремович! Я так це місце і знайшла, хоча на прогулянку з ним не пішла.
— А який він із себе? — Орися спробувала притамувати в собі гіркоту.
— Дивний. Старий. Піджак у клітинку носить. З ним ніхто не спілкується, а він пригощає чаєм усіх, у кого вдома нічого немає. Але він безневинний. Не схожий на вбивцю.
Орися відчула слабкість у ногах. Картатий піджак, це ж треба. Чи то мода старшого покоління, чи то місцевих маніяків.
— Ой… Ти думаєш, він убивця?
Орися машинально кивнула й небезпечно хитнулася. Ноги її не тримали, а руки заніміли. Це була не просто тривога. Час уже добігав кінця.
— Який зараз рік? — вичавила із себе Орися.
— Дві тисячі третій, — здивовано відповіла Ева. «Всього шість років пройшло, а ця дівчинка перетворилася на білосніжні кістки». Вона наче відчула: — А в тебе? Ти ж не звідси, так?
Орися кивнула.
Ева примружилася й тяжко зітхнула.
— Живи. Чуєш?
Все сталося швидко, навіть Орися не зрозуміла. Глухий звук поштовху, фігура чоловіка трохи далі, Ева, яка полетіла прямо на неї, і вибух болю у плечі́, яким вона приземлилася на каміння.
Орисю смикнуло назад, і вона відчула знайому нудоту.
Розплющила очі, побачила приємну, звичну темряву другої кімнати агенції іздивоване обличчя Янішевського.
Все, що було далі, вже справа поліції. Суд пройшов першого березня. Щодо Евридіки Хвильової, сироти при живих батьках, трьох інших дівчат, яких розкопали в тому ж місці, чоловіка, в квартирі якого знайшли скляне око, який зізнався у вбивствах п’яти дітей, до яких нікому не було діла. Який убив Еву майже випадково, бо зрозумів, що вона розкрила його. Який отримав довічне ув’язнення.
Орися прийшла з трьома букетами квітів, один із них пішов Янішевському. Але вона не могла перестати думати про те, скільки ж дітей поховано під бетонними коробками у спальних районах, де ніхто ніколи нікого не цікавить. Тому, відчуваючи в кармані лист із запрошенням, вона вже знала, що відповість «так».
З двома іншими букетами вона пішла на кладовище. Перший букет — для нової могили. А другий — для тієї, яку викопали за кілька років до народження Орисі. «Бажен Стецьків». Вона знайшла його значок у вигляді літаку на вокзалі. Орися народилася занадто пізно, щоб боятися того місця. Вона так і не змогла називати Керцького маніяка по імені, бо після розкриття своїх здібностей боялася його понад усе на світі, хоча його й стратили на той момент уже вісімнадцять років як. Вона бачила маніяка на власні очі. Поки намагалася врятувати приреченого Бажена.
— Чуєш, Бажене? — Він став для неї ретреном, який повертає в реальний світ. Вона несла тягар вини перед ним самостійно, бо він пробачив її ще за життя. — Я пам’ятаю, ти казав, що любиш весну. Я теж. Так ось – вона наступила. Я боялася, що не доживу. Пам’ятаєш, як вибачав мені? Я вирішала зробити для себе те ж саме. Мене нещодавно попросили жити. І я буду. Тобі б це сподобалося, так?
Вона поклала квіти на бетонну плиту.
— Мене запросили допомогти зі ще одним вбивством. Тож я буду зайнята. Тож до побачення… і до зустрічі.
Орися в останній раз озирнулася на надгробок і пішла геть.
Попереду була весна.
І життя.
— Зореслава Зачирянна? — уточнив молодий чоловік у форменому одязі й розкрив посвідчення: — Слідчий Янішевський.
Про Орисю треба було знати лише декілька речей: її чорні діри під очима вже майже загрожували поглинути планету, двома поверхами вище на неї чекала абсолютно порожня квартира, її агенція «Останні слова» працювала тільки місяць, але від клієнтів уже порятунку не було, і серед слякоти лютого вона дуже хотіла дожити до весни.
— Нам потрібна ваша допомога. Один сеанс. Ознайомтеся з договором, там усі деталі.
Психоретре́нів боялися, власне, як і людей, котрі працюють зі смертю. Орися виглядала, як дуже молодий, але все ж стерв’ятник, тож її боялися втричі сильніше.
Але під шаром могильного пір’я в Орисі все ще залишався наївний ідеалізм, тож вона відкрила папку й закрила цим останній шанс на відступ.
Джейн Доу №673-03 представляла із себе кістки дитини, які випадково викопали у місцевому парку. Жодних версій. Жодних свідків, підозрюваних, часових рамок злочину. З доказів — тільки старе лахміття, яке колись було одягом. А головне — жодних варіантів, ким могла бути дитина за життя. Це не було вказано в сухому звіті з папки, але Орися добре знала: з часів Керцького маніяка в їхньому місті люди масово не зникали.
— Нам потрібно встановити особи жертви й вбивці, а ще хоча б приблизний рік.
— А чому я? В Міжнародній психоретеренній асоціації визнали мої здібностітакими, що не приносять користі державі. Краще в столиці…
— В столиці розберуться без нашої допомоги. А ваш талант – винятковий. От учому зазвичай полягає ваша робота?
— Назва віддзеркалює суть. Передаю померлим те, що їм не встигли сказати. Передаю живим загублені таємниці, — вона знизала плечима. — Але мене може побачити тільки людина, до якої прив’язаний сеанс. Вони все одно помирають, у кращому випадку через п’ятнадцять хвилин.
Вона зітхнула, дістала ручку й вивела підпис на контракті:
— Я згодна.
***
Орися уважно вдивлялася в шматок брудної тканини на журнальному столику й намагалася відшукати в собі впевненість.
Вона зовсім не була певна, що, побачивши дитину, не кинеться її рятувати. Вона бачила багато смертей, але до насильницьких не звикла і навряд чи зможе. На язиці одне ім’я —Бажен. Бажен був старший за приблизний вік дитячих кісток: йому було чотирнадцять років і один місяць. Хлопчик, чию смерть вона бачила багато разів. З кожним разом все гірше і гірше. На момент смерті він був на два місяці молодший відОрисі, коли в неї відкрилися психоретренні здібності. Коли люди казали «ретрен», вони зазвичай мали на увазі якір, до якого прив’язуються люди з надзвичайними здібностями. Просочені смертю, як в Орисі, чи звичайні речі, чи навіть не зовсім предмети, як-отповітря або вода. Щось таке, що тримає психоретрена в потойбічному стані. Але Бажен для Орисі був ретреном, який тримає у звичайному світі.
Орися глибоко вдихнула, кинула погляд на Янішевського й зосереджено поклала долоні на клапоть одягу, який повинен був перенести її в часі. Подих смерті, що в’ївся в цю ганчірку, жахливий та гнітючий, пекельною хвилею пройшовся від пальців і далі по судинах до серця, а від серця до пальців ніг, до мізків і назад, до рук. Вона зосередилася на відчутті й змусила себе за його допомогою стрибнути крізь багатошарову структуру світу в момент, коли ця конкретна смерть тільки зародилася. Крізь простір, дні, місяці, роки. Тіло проштрикнув нестерпний біль, крижаний, пекучий, колючий, цей біль вразив кожну клітину. В голову немовби вдарило молотком, а серце, сполошене втратою орієнтації в просторі, ризикувало ось-ось зупинитись. Але Орися зробила останній ривок і відчула тверду поверхню під ногами. В очі вдарило неймовірно яскраве світло. Вона успішно опинилася в минулому.
Навкруги були дерева. Ялинки. Повітря було холодне — Орися зрозуміла, що опинилася в лютому, але кілька років тому. Вона стояла у подобі рову, який поглиблювався в землю на метр. Пахло лісом.
«Тут наче мав би бути парк?» — пригадала фотографії зі справи Орися. Певно, його таким зробили не так давно, а до того він виглядав майже дико.
Орися знайшла Джейн Доу відразу, як тільки озирнулася. Маленька дівчинка у, здається, більшому на кілька розмірів хлопчачому одязі, стоптаних кросівках та тонкому пальто стояла в декількох метрах від неї, на краю рову. Орися намагалася запам’ятати якомога більше деталей у її вигляді: темне сплутане волосся, хворобливо худа статура, ластовиння на носі. Дівчинка дивилася кудись вдалину, над головою Орисі, настільки сконцентровано, що в упор не помічала її.
— Гхм… Привіт! — обережно гукнула Орися, підходячи ближче.
Дівчинка здригнулася й перевела погляд на неї. Щось у темних очах здавалося дивним. Неправильним.
— Вибачте, я вас не помітила… — голос був тихий, трохи потойбічний, і говорила вона так, ніби думками досі була десь далеко.
Орися дивилася на цю дитину й збирала в кулак крихти професіоналізму. Коли пауза стала майже некомфортною, вона спробувала зробити голос безтурботним:
— Мене звати Орися, — вона усміхнулася й подала долоню.
Погляд дівчинки поповз по ній, і Орися, нарешті, зрозуміла, що не так: праве око не ворушилося. Воно було скляним.
— А я – Ева, — відповіла дитина з заминкою та простягла руку назустріч. Тільки коли Орися відчула твердішу від каменя долоню та побачила здивований вираз обличчя, коли дівчинка не відчула її руки, їй подумки захотілося вліпити собі ляпаса. Орися досі не могла звикнути до того, що в часі вона переміщується на правах духа. Вона могла доторкатися речей, але речі до неї — ні. Ева нахилилася вперед і спробувала покласти долоню на Орисину щоку, але в неї не вийшло. — Ти привид? Мені здавалося, вони не мають тіл.
— Я ніколи не помирала, — знайшлася Орися, коли зрозуміла, що Ева зовсім не налякана. — Я просто ось така. А ти багато знаєш про привидів? — Щось у цій дитині не давало їй спокою.
— Так. Більше, ніж інші. Я дещо чула від них. А ти прийшла сюди, бо теж відчуваєш смерть? Наче у самій землі, так?
Орисі перехопило подих.
— Ти відчуваєш подих смерті? — вона згадала: — Ти чула від них? Від кого? Тебе хтось вчить цьому?
— Від привидів. А ти що, їх не чуєш?
— Просто зараз? — Орися відчувала, що втрачає направлення розмови, але не могла зупинитися. — Скільки тобі років?
— Вісім, — відповіла Ева, й Орися закашлялася від несподіванки. Звичайно, Ева могла просто брехати. Або перебільшувати. Але ця дивна атмосфера коло неї… Вона булапсихоретреном.
— І що тобі кажуть голоси?
— Що їм холодно. Страшно. Самотньо. Додому хочуть. Їх двоє чи троє, але одне одного не чують. Діти.
— А вони не кажуть… у який спосіб померли?
— Ні, — хитнула Ева головою, — хоча… Я чую. Одній тут хтось призначивзустріч. Але не можу розібрати, хто саме. Хоча в мене теж таке було. Сусід зверху, як же його… Діян Єфремович! Я так це місце і знайшла, хоча на прогулянку з ним не пішла.
— А який він із себе? — Орися спробувала притамувати в собі гіркоту.
— Дивний. Старий. Піджак у клітинку носить. З ним ніхто не спілкується, а він пригощає чаєм усіх, у кого вдома нічого немає. Але він безневинний. Не схожий на вбивцю.
Орися відчула слабкість у ногах. Картатий піджак, це ж треба. Чи то мода старшого покоління, чи то місцевих маніяків.
— Ой… Ти думаєш, він убивця?
Орися машинально кивнула й небезпечно хитнулася. Ноги її не тримали, а руки заніміли. Це була не просто тривога. Час уже добігав кінця.
— Який зараз рік? — вичавила із себе Орися.
— Дві тисячі третій, — здивовано відповіла Ева. «Всього шість років пройшло, а ця дівчинка перетворилася на білосніжні кістки». Вона наче відчула: — А в тебе? Ти ж не звідси, так?
Орися кивнула.
Ева примружилася й тяжко зітхнула.
— Живи. Чуєш?
Все сталося швидко, навіть Орися не зрозуміла. Глухий звук поштовху, фігура чоловіка трохи далі, Ева, яка полетіла прямо на неї, і вибух болю у плечі́, яким вона приземлилася на каміння.
Орисю смикнуло назад, і вона відчула знайому нудоту.
Розплющила очі, побачила приємну, звичну темряву другої кімнати агенції іздивоване обличчя Янішевського.
Все, що було далі, вже справа поліції. Суд пройшов першого березня. Щодо Евридіки Хвильової, сироти при живих батьках, трьох інших дівчат, яких розкопали в тому ж місці, чоловіка, в квартирі якого знайшли скляне око, який зізнався у вбивствах п’яти дітей, до яких нікому не було діла. Який убив Еву майже випадково, бо зрозумів, що вона розкрила його. Який отримав довічне ув’язнення.
Орися прийшла з трьома букетами квітів, один із них пішов Янішевському. Але вона не могла перестати думати про те, скільки ж дітей поховано під бетонними коробками у спальних районах, де ніхто ніколи нікого не цікавить. Тому, відчуваючи в кармані лист із запрошенням, вона вже знала, що відповість «так».
З двома іншими букетами вона пішла на кладовище. Перший букет — для нової могили. А другий — для тієї, яку викопали за кілька років до народження Орисі. «Бажен Стецьків». Вона знайшла його значок у вигляді літаку на вокзалі. Орися народилася занадто пізно, щоб боятися того місця. Вона так і не змогла називати Керцького маніяка по імені, бо після розкриття своїх здібностей боялася його понад усе на світі, хоча його й стратили на той момент уже вісімнадцять років як. Вона бачила маніяка на власні очі. Поки намагалася врятувати приреченого Бажена.
— Чуєш, Бажене? — Він став для неї ретреном, який повертає в реальний світ. Вона несла тягар вини перед ним самостійно, бо він пробачив її ще за життя. — Я пам’ятаю, ти казав, що любиш весну. Я теж. Так ось – вона наступила. Я боялася, що не доживу. Пам’ятаєш, як вибачав мені? Я вирішала зробити для себе те ж саме. Мене нещодавно попросили жити. І я буду. Тобі б це сподобалося, так?
Вона поклала квіти на бетонну плиту.
— Мене запросили допомогти зі ще одним вбивством. Тож я буду зайнята. Тож до побачення… і до зустрічі.
Орися в останній раз озирнулася на надгробок і пішла геть.
Попереду була весна.
І життя.
