Будинок зустрів запахом нових меблів і горою нерозпакованих коробок з речами, що майже завалили передпокій. Світло лилося крізь прозорі фіранки, які я нещодавно вибирала в магазині, на гладеньку дерев’яну підлогу та виблискувало на поверхні кухонних шаф і плафонів світильників.
Я обережно поставила переноску й відкрила дверці кішці.
— Це наш новий дім.
Кішка вистромила голову й повільно вдихнула пахощі свого нового світу. Згодом вонавискочила й десь загубилася з метою перечекати всю цю метушню з переїздом.
Даруся бігала серед коробок, розшукуючи іграшки. Я ходила з кімнати в кімнату, торкаючись до гладеньких пофарбованих стін в очікуванні відчуття затишку.
Переїхати за місто наша сім
’я вирішила ще до війни. Ми поспіхом закінчували будівництво по сусідству з іншими сільськими подвір’ями. Маленьку хатину попередніх господарів цієї ділянки вирішили поки що не чіпати, перетворивши на тимчасовий склад. Вона стояла обік самої дороги. А ще не хотілося пошкодити дерево поруч. Височенна стара липа вкрила своїми вітами пів двору разом із потемнілими від часу стінами хати.
Даруся невдовзі познайомилася з усіма сусідами на нашій вулиці. Спочатку із сусідськими котами, собаками й курми, а потім і з мешканцями. Найближче до нас жила літня пара. Баба Валя в синьому пальто, з-під якого виднівся квітчастий халат, приносила Дарусі яблука та якусь городину. А ми пригощали їх солодощами.
— Тобі не страшно самій? — спитала баба Валя, коли поїхав чоловік. Дарусі ми сказали, що на роботу.
— Та ні, — відповіла я, — та й собака ваш так гавкає, як хтось іде.
— Ми поруч, якщо раптом. — Баба Валя похитала головою, погладила Дарусине русяве волосся та пішла до своєї хвіртки.
Восени наш сад перетворився на галявину з сухим гіллям та скелетами дерев, що хиталися від вітру. Небо стало важким і сірим. Сутеніло рано. За вікнами часто було чутисвист, що завивав у трубах. Ми ввімкнули опалення. Незважаючи на теплу підлогу, в мене постійно мерзли ноги. Я взувала капці з хутром всередині, а Даруся носилася боса й валялася з кішкою на підлозі.
Чоловік дзвонив кожного ранку. Я скаржилася на холод, він радив підкрутити котел.
— Сьогодні дванадцять, — звітував він, — а вчора… шкода, погода така, що не політаєш.
Одного ранку ми прокинулись і побачили біле покривало на землі, деревах, дахах.
— Зима, — раділа Даруся й малювала паличкою по тонкому інею.
— Зима, — зітхнула я, дивлячись на круків, які кружляли над порожнім полем.
Люди сиділи по домівках. Над будинками піднімалися тонкі струмені диму.
Вечорами ми з дочкою запалювали свічки й читали. Даруся просила про Мумі-тролів, які, як і ми, переживали довгу самотню зиму. Коли я прочитала про страшну й жахливу Марý, вона з переляканими очима схопила мене за руку й прошепотіла:
— А до нас Мара́ не буде заглядати у вікна?
— Ні, це казка, — посміхнулася я, — тим паче, ти ж чула, як гарчить сусідський собака? Він її прожене.
Тієї ночі я прокинулася від сторонніх звуків. Здавалося, надворі хтось ходить. Місяцьза хмарами — в суцільній пітьмі не видно зовсім. Собака мовчав. Я міцно притиснула до себе теплу Дарусю. Мені наснилося, як страшна і жахлива Мара́ стоїть під вікнами і заглядає в нашу темряву.
З кожним днем ставало дедалі холодніше. Я куталася в дві кофти. Раніше я ніколи так не мерзла.
— Сьогодні тридцять.
— Ви молодці. А мені так холодно.
— То від нервів, заспокойся, все буде добре.
Якось Даруся гуляла в саду. Її яскраво-рожевий комбінезон був єдиною кольоровою плямою за вікном. А я в тиші будинку почула цокання годинника. Проте єдиний наш годинник, що стоїть на кухні, — електронний. Я обнишпорила всі кімнати, навіть спускалася в підвал. Зрештою, витягла батарейку з кухонного годинника і заспокоїлася.
Відтоді я щоночі прислухалась. Іноді посеред завивання вітру мені ввижалися чиїсь кроки. Мені здавалося, що хрустіли камінчики під чиїмись підошвами. Я стояла біля вікна, намагаючись щось розгледіти. Мара́ ходила колами.
— Сьогодні двадцять два, непогано, еге ж?
— А я притягла сокиру в дім, уявляєш, — зізналася я, — поклала під ліжком.
— І що ти збираєшся нею робити? — усміхався чоловік.
— Хай полежить.
Дороги замело снігом. Я мерзла, як ніколи. Ночами я ходила кімнатами, закутана в ковдру, наче в кокон. Мене знову переслідувало цокання. Якось я навіть лягала на підлогу й слухала звідки йде звук. Він щоразу чувся в іншому місці. Нарешті, знесилена, я пішла в кухню й приготувала собі гарячий чай. За вікнами хрускотіло каміння. Кішка сиділа поруч, сито облизуючись, і дивилася на мене жовто-зеленими очима. «Не бійся Марý», — казала вона.
— Сьогодні десять.
— Мало. Зробіть сто, тисячу! — закричала я.
При Дарусі я намагалася триматися.
На вікнах ми розвісили гірлянди. Хоча святкового настрою не було, від них багато світла. Кішка бавилася ялинковими прикрасами, Даруся чекала на подарунки.
Від постійного цокотіння я почала втікати з будинку. На випадок поломки генератора вирішила спробувати розтопити пічку в старій хаті. В кутку знайшлося трохи дров. Топити мене навчила баба Валя. Принесла ще дрів, розпалила. Теплий живий вогонь завжди заспокоював. Я сиділа біля пічки на маленькому ослінчику, й мені нарешті стало тепло. Я почала знімати з себе шарфи та кофти. З часом поприбирала мотлох, помила вікна, привела до ладу старе ліжко. Тепер ми з Дарусею тут іноді гралися, а я відігрівалася. В хаті було приємне затишне світло від вогню, тіні на стінах не залягали в кутках, як у нас в будинку, а розтікалися під низькою стелею з дерев’яними балками.
Того вечора я не заснула. Цокало просто біля вуха, наче хтось забивав цвяхи в деревину. Я не витримала. Одягла сонну Дарусю, взяла кішку й перенесла їх в стару хату. Пічка ще не охолонула. Я накидала дров і насолоджувалася приємним тихим потріскуванням. Подумалось, що, напевно, Мара́ боїться вогню. Сон вже обіймав та заколисував.
Тут світ здригнувся. Здавалося, хата підстрибнула. Балки на стелі зсунулися, у вікнах задзвеніли шибки. Даруся закричала спросоння. В мене заклало вуха. Коли все затихло, я вискочила в піжамі на двір. В нашому будинку провалився дах, у вікнах палав вогонь. На місці паркана — вирва, а в сусідів горить сарай. До нас збігалися люди.
Мара́ зробила свою справу. Я стояла боса на снігу й мені, як на диво, не було холодно.
Я обережно поставила переноску й відкрила дверці кішці.
— Це наш новий дім.
Кішка вистромила голову й повільно вдихнула пахощі свого нового світу. Згодом вонавискочила й десь загубилася з метою перечекати всю цю метушню з переїздом.
Даруся бігала серед коробок, розшукуючи іграшки. Я ходила з кімнати в кімнату, торкаючись до гладеньких пофарбованих стін в очікуванні відчуття затишку.
Переїхати за місто наша сім
’я вирішила ще до війни. Ми поспіхом закінчували будівництво по сусідству з іншими сільськими подвір’ями. Маленьку хатину попередніх господарів цієї ділянки вирішили поки що не чіпати, перетворивши на тимчасовий склад. Вона стояла обік самої дороги. А ще не хотілося пошкодити дерево поруч. Височенна стара липа вкрила своїми вітами пів двору разом із потемнілими від часу стінами хати.
Даруся невдовзі познайомилася з усіма сусідами на нашій вулиці. Спочатку із сусідськими котами, собаками й курми, а потім і з мешканцями. Найближче до нас жила літня пара. Баба Валя в синьому пальто, з-під якого виднівся квітчастий халат, приносила Дарусі яблука та якусь городину. А ми пригощали їх солодощами.
— Тобі не страшно самій? — спитала баба Валя, коли поїхав чоловік. Дарусі ми сказали, що на роботу.
— Та ні, — відповіла я, — та й собака ваш так гавкає, як хтось іде.
— Ми поруч, якщо раптом. — Баба Валя похитала головою, погладила Дарусине русяве волосся та пішла до своєї хвіртки.
Восени наш сад перетворився на галявину з сухим гіллям та скелетами дерев, що хиталися від вітру. Небо стало важким і сірим. Сутеніло рано. За вікнами часто було чутисвист, що завивав у трубах. Ми ввімкнули опалення. Незважаючи на теплу підлогу, в мене постійно мерзли ноги. Я взувала капці з хутром всередині, а Даруся носилася боса й валялася з кішкою на підлозі.
Чоловік дзвонив кожного ранку. Я скаржилася на холод, він радив підкрутити котел.
— Сьогодні дванадцять, — звітував він, — а вчора… шкода, погода така, що не політаєш.
Одного ранку ми прокинулись і побачили біле покривало на землі, деревах, дахах.
— Зима, — раділа Даруся й малювала паличкою по тонкому інею.
— Зима, — зітхнула я, дивлячись на круків, які кружляли над порожнім полем.
Люди сиділи по домівках. Над будинками піднімалися тонкі струмені диму.
Вечорами ми з дочкою запалювали свічки й читали. Даруся просила про Мумі-тролів, які, як і ми, переживали довгу самотню зиму. Коли я прочитала про страшну й жахливу Марý, вона з переляканими очима схопила мене за руку й прошепотіла:
— А до нас Мара́ не буде заглядати у вікна?
— Ні, це казка, — посміхнулася я, — тим паче, ти ж чула, як гарчить сусідський собака? Він її прожене.
Тієї ночі я прокинулася від сторонніх звуків. Здавалося, надворі хтось ходить. Місяцьза хмарами — в суцільній пітьмі не видно зовсім. Собака мовчав. Я міцно притиснула до себе теплу Дарусю. Мені наснилося, як страшна і жахлива Мара́ стоїть під вікнами і заглядає в нашу темряву.
З кожним днем ставало дедалі холодніше. Я куталася в дві кофти. Раніше я ніколи так не мерзла.
— Сьогодні тридцять.
— Ви молодці. А мені так холодно.
— То від нервів, заспокойся, все буде добре.
Якось Даруся гуляла в саду. Її яскраво-рожевий комбінезон був єдиною кольоровою плямою за вікном. А я в тиші будинку почула цокання годинника. Проте єдиний наш годинник, що стоїть на кухні, — електронний. Я обнишпорила всі кімнати, навіть спускалася в підвал. Зрештою, витягла батарейку з кухонного годинника і заспокоїлася.
Відтоді я щоночі прислухалась. Іноді посеред завивання вітру мені ввижалися чиїсь кроки. Мені здавалося, що хрустіли камінчики під чиїмись підошвами. Я стояла біля вікна, намагаючись щось розгледіти. Мара́ ходила колами.
— Сьогодні двадцять два, непогано, еге ж?
— А я притягла сокиру в дім, уявляєш, — зізналася я, — поклала під ліжком.
— І що ти збираєшся нею робити? — усміхався чоловік.
— Хай полежить.
Дороги замело снігом. Я мерзла, як ніколи. Ночами я ходила кімнатами, закутана в ковдру, наче в кокон. Мене знову переслідувало цокання. Якось я навіть лягала на підлогу й слухала звідки йде звук. Він щоразу чувся в іншому місці. Нарешті, знесилена, я пішла в кухню й приготувала собі гарячий чай. За вікнами хрускотіло каміння. Кішка сиділа поруч, сито облизуючись, і дивилася на мене жовто-зеленими очима. «Не бійся Марý», — казала вона.
— Сьогодні десять.
— Мало. Зробіть сто, тисячу! — закричала я.
При Дарусі я намагалася триматися.
На вікнах ми розвісили гірлянди. Хоча святкового настрою не було, від них багато світла. Кішка бавилася ялинковими прикрасами, Даруся чекала на подарунки.
Від постійного цокотіння я почала втікати з будинку. На випадок поломки генератора вирішила спробувати розтопити пічку в старій хаті. В кутку знайшлося трохи дров. Топити мене навчила баба Валя. Принесла ще дрів, розпалила. Теплий живий вогонь завжди заспокоював. Я сиділа біля пічки на маленькому ослінчику, й мені нарешті стало тепло. Я почала знімати з себе шарфи та кофти. З часом поприбирала мотлох, помила вікна, привела до ладу старе ліжко. Тепер ми з Дарусею тут іноді гралися, а я відігрівалася. В хаті було приємне затишне світло від вогню, тіні на стінах не залягали в кутках, як у нас в будинку, а розтікалися під низькою стелею з дерев’яними балками.
Того вечора я не заснула. Цокало просто біля вуха, наче хтось забивав цвяхи в деревину. Я не витримала. Одягла сонну Дарусю, взяла кішку й перенесла їх в стару хату. Пічка ще не охолонула. Я накидала дров і насолоджувалася приємним тихим потріскуванням. Подумалось, що, напевно, Мара́ боїться вогню. Сон вже обіймав та заколисував.
Тут світ здригнувся. Здавалося, хата підстрибнула. Балки на стелі зсунулися, у вікнах задзвеніли шибки. Даруся закричала спросоння. В мене заклало вуха. Коли все затихло, я вискочила в піжамі на двір. В нашому будинку провалився дах, у вікнах палав вогонь. На місці паркана — вирва, а в сусідів горить сарай. До нас збігалися люди.
Мара́ зробила свою справу. Я стояла боса на снігу й мені, як на диво, не було холодно.
