Момент — як дим
Два дні тепла —
і все зазеленіло.
Художник пензля втримати не зміг:
асфальту тла
торкнувся ніжно-білий
цвіт аличевий шаржами на сніг.
Від шин сліди
чи автобіографій
гарячих душ, що бачили світи?..
Момент — як дим…
Небесні сльози-краплі
на пелюстках, що встигли відцвісти.
Вже алича
чекає аличаток.
Вже мить буяння персиків і груш.
Мине печаль.
Прощання — лиш початок
стрічань у інших вимірах довкруж.
Той самий дуб
у прочутті обнови,
і мурашиний поспіх вздовж кори.
Ще час не здув
торішні всі покрови,
а вже веселий шелест дітвори.
Яблуневе…
На розквітлих бутонах притихлих у захваті яблунь
напуваються світлом й нектаром отари бджіло́к,
пелюсточків півсонних торкаються, мов дирижаблі.
Ті здригаються й вільно з суцвіття на трави з гілок
відлітають, як діти, дитячу й конструктори лего
залишивши найкращим, завчас посрібнілим батькам.
І тривожаться віти, вслухаються в лагідний легіт.
У світах, наче хащах, квітки́ заблукали. Блука
між тичинками вічність, пилками формується зав'язь.
Вже плодами-врожаєм виблискує сонячний сад.
На віконнячку літо остигле, достигле з сльозами
колобком утікає і яблуком лине назад…
Де лиманами ве́сни, де в білім убра́нні матусі,
де бузкові кущата у сяйві бузкових світань,
де хмарки піднебесся п'яніють у яблучнім мусі
і руденьке бджолятко з пелюстки у всесвіт зліта.
15.05.2021
Місто
Місто замішене на суєті,
наче заквасці.
Місто залишене на самоті
в мисці квітчастій.
Вкрите лазу́ровим сном-рушником,
трохи спочине.
Пнеться й міцнішає, мов терикон –
витвір людини.
Тістом здіймається, лине, як стяг,
піснею ллється.
І випікається вже небосяг
в теплому п'єці.
В храми стікається втомлений люд
ве́сен струмками.
Паски духмяняться. Місто-салют
пишне, яскраве
переливається в кошиках мрій –
клаптиках віри.
Ніжаться писанки всіх кольорів
в ласці квартири.
Неба скрижалі предвічні святі
вікна читають
в місті, замішенім на суєті,
в місті без краю.
25.03.2021
океанами
Я не відгорю, як літо,
І не опаду, як осінь.
Я розтану...
Річкою тектиму світом,
Хвилями твого волосся,
Ніжним станом...
Краплями з ранковим душем,
З бризом, вітерцем легеньким,
Я зостанусь...
Зим розталих звуться душі,
Що леліють континенти,
Океанами.
безкінечність
В часу нема початку, нема кінця.
Дім пам’ятає постать свого твірця.
Там, де творця початок, – його труди.
Поряд бруньки чорняві та лист рудий.
В роду нема початку, нема кінця.
Кожен несе надії свого вітця.
Там, де отця початок, – його сини.
Вечір – то ранок, вбраний у роси-сни.
Відстань така коротка до чуда від...
Білі полотна в п’яльці – ружо́вий квіт.
Ниті сплітають вірша густий рядок.
Відстань така безмежна від мріянь до...
28.06.2022
Два дні тепла —
і все зазеленіло.
Художник пензля втримати не зміг:
асфальту тла
торкнувся ніжно-білий
цвіт аличевий шаржами на сніг.
Від шин сліди
чи автобіографій
гарячих душ, що бачили світи?..
Момент — як дим…
Небесні сльози-краплі
на пелюстках, що встигли відцвісти.
Вже алича
чекає аличаток.
Вже мить буяння персиків і груш.
Мине печаль.
Прощання — лиш початок
стрічань у інших вимірах довкруж.
Той самий дуб
у прочутті обнови,
і мурашиний поспіх вздовж кори.
Ще час не здув
торішні всі покрови,
а вже веселий шелест дітвори.
Яблуневе…
На розквітлих бутонах притихлих у захваті яблунь
напуваються світлом й нектаром отари бджіло́к,
пелюсточків півсонних торкаються, мов дирижаблі.
Ті здригаються й вільно з суцвіття на трави з гілок
відлітають, як діти, дитячу й конструктори лего
залишивши найкращим, завчас посрібнілим батькам.
І тривожаться віти, вслухаються в лагідний легіт.
У світах, наче хащах, квітки́ заблукали. Блука
між тичинками вічність, пилками формується зав'язь.
Вже плодами-врожаєм виблискує сонячний сад.
На віконнячку літо остигле, достигле з сльозами
колобком утікає і яблуком лине назад…
Де лиманами ве́сни, де в білім убра́нні матусі,
де бузкові кущата у сяйві бузкових світань,
де хмарки піднебесся п'яніють у яблучнім мусі
і руденьке бджолятко з пелюстки у всесвіт зліта.
15.05.2021
Місто
Місто замішене на суєті,
наче заквасці.
Місто залишене на самоті
в мисці квітчастій.
Вкрите лазу́ровим сном-рушником,
трохи спочине.
Пнеться й міцнішає, мов терикон –
витвір людини.
Тістом здіймається, лине, як стяг,
піснею ллється.
І випікається вже небосяг
в теплому п'єці.
В храми стікається втомлений люд
ве́сен струмками.
Паски духмяняться. Місто-салют
пишне, яскраве
переливається в кошиках мрій –
клаптиках віри.
Ніжаться писанки всіх кольорів
в ласці квартири.
Неба скрижалі предвічні святі
вікна читають
в місті, замішенім на суєті,
в місті без краю.
25.03.2021
океанами
Я не відгорю, як літо,
І не опаду, як осінь.
Я розтану...
Річкою тектиму світом,
Хвилями твого волосся,
Ніжним станом...
Краплями з ранковим душем,
З бризом, вітерцем легеньким,
Я зостанусь...
Зим розталих звуться душі,
Що леліють континенти,
Океанами.
безкінечність
В часу нема початку, нема кінця.
Дім пам’ятає постать свого твірця.
Там, де творця початок, – його труди.
Поряд бруньки чорняві та лист рудий.
В роду нема початку, нема кінця.
Кожен несе надії свого вітця.
Там, де отця початок, – його сини.
Вечір – то ранок, вбраний у роси-сни.
Відстань така коротка до чуда від...
Білі полотна в п’яльці – ружо́вий квіт.
Ниті сплітають вірша густий рядок.
Відстань така безмежна від мріянь до...
28.06.2022
