БЕЗЗАПЕРЕЧНО
***
Пірнаю, щоб виринати
хвилиною, наче хвиля.
Я все ще з тобою думками,
навіть не думаючи похвилинно.
Зупиняюсь, аби розгону
набрати, —
і знову біг.
Я дозволяю собі стогнати,
тільки б щоб розум не зліг!
Я шукаю калюжу
посеред моря.
Як?!
Можна себе не впізнати?!
Втратити своє «я»?
Видихаю і знову в себе
заганяю молекули екзистенції.
Навіть якщо погано,
я молюсь на ранкові ерекції.
Життя жити — то ненароком
не вийде! Бери і роби!
Слухай, я буду твоїм пророком:
Встань, озирнись, іди!
***
Одежини вириваються, ніби з довічного полону,
і стрімголов мчать у запилючені кутки четверостіння.
Бажання торкнутися витісняє з моєї свідомості багатоденні розшаровані світогляди.
Тіло, просякнуте запахами війни,
жадає умитися твоїм поглядом.
Зустрічі набули нових значень:
вмістити у дві години все незбагненне.
Мені все одно лячно,
але цей острах новий, перевернутий.
Неважливе важливим тхне —
і ось уже пальці заплутані так драматично,
що відривати їх доведеться зі шкірою, на живе.
Мене із тебе уже не вичленити.
***
здебільшого стогін
вельмишановний
і мов витинанка
манікюрними ножицями
сумлінно і вправно
дбайливо відрізане зайве
важ мені
рівно
до міліграма
донесхочу
без жалю
перетримане горе
насичує гіркотою
і повзе у розщелини
шпари дірки
обдаруй мене глухотою
зіниці витрави
наділи шкіру надлюдськими здібностями
байдужість дотику
у війни
нема прощених
тільки мертві й живі
***
товщею спогадів знесилити сьогодення
і втратити те що болить
замінити одну біль іншою
це вилікуватись
чи здуріти
з неба рвати вишневий сік
боятися вийти за двір
де ви бачили щоб паливо
горіло але не нищило
дім
там де що
я чи мій запах
твої обійми чи навпаки
гидко що ми звикаємо
бути людьми
поодинці
***
Ще рано!
Коли вже можна?
Коли згасне червоне світло
і кіт насторожено
вусиком
буде мацати орієнтири тривожності?
Безпорадна
вільною стане
від болі,
від середовища.
Ще рано гоїти рани
і чепурити сховища!
Зміцнюй жагу!
Відчайдухам віддячить доля!
Ковтай і біжи,
знаючи шлях і ціль.
Я відчуваю твоє боляче:
виє, пече звідусіль.
Поверни! Повернись! О Господи,
Перебо́втай спомину осад!
І нехай судиною кровоносною
повзе впевненість — просто лоскотно.
***
ти тримаєш себе наче глибу
витискаєш можливе
унеможливлюєш відчай
ти його не покинула
він не колишній
ти сумуєш раніше не знала
що можна любити місто-залізобетон
я тебе не впізнала
стримана наче все норм
вуста говорять
а там де раніше грілися очі
дві вирви страшенно злі
розчинити твоє боляче
і взимку і навесні
мені не під силу
виправдовуюсь наче винна
в мене болить Україна
медитую: війна вже виграна
***
Пірнаю, щоб виринати
хвилиною, наче хвиля.
Я все ще з тобою думками,
навіть не думаючи похвилинно.
Зупиняюсь, аби розгону
набрати, —
і знову біг.
Я дозволяю собі стогнати,
тільки б щоб розум не зліг!
Я шукаю калюжу
посеред моря.
Як?!
Можна себе не впізнати?!
Втратити своє «я»?
Видихаю і знову в себе
заганяю молекули екзистенції.
Навіть якщо погано,
я молюсь на ранкові ерекції.
Життя жити — то ненароком
не вийде! Бери і роби!
Слухай, я буду твоїм пророком:
Встань, озирнись, іди!
***
Одежини вириваються, ніби з довічного полону,
і стрімголов мчать у запилючені кутки четверостіння.
Бажання торкнутися витісняє з моєї свідомості багатоденні розшаровані світогляди.
Тіло, просякнуте запахами війни,
жадає умитися твоїм поглядом.
Зустрічі набули нових значень:
вмістити у дві години все незбагненне.
Мені все одно лячно,
але цей острах новий, перевернутий.
Неважливе важливим тхне —
і ось уже пальці заплутані так драматично,
що відривати їх доведеться зі шкірою, на живе.
Мене із тебе уже не вичленити.
***
здебільшого стогін
вельмишановний
і мов витинанка
манікюрними ножицями
сумлінно і вправно
дбайливо відрізане зайве
важ мені
рівно
до міліграма
донесхочу
без жалю
перетримане горе
насичує гіркотою
і повзе у розщелини
шпари дірки
обдаруй мене глухотою
зіниці витрави
наділи шкіру надлюдськими здібностями
байдужість дотику
у війни
нема прощених
тільки мертві й живі
***
товщею спогадів знесилити сьогодення
і втратити те що болить
замінити одну біль іншою
це вилікуватись
чи здуріти
з неба рвати вишневий сік
боятися вийти за двір
де ви бачили щоб паливо
горіло але не нищило
дім
там де що
я чи мій запах
твої обійми чи навпаки
гидко що ми звикаємо
бути людьми
поодинці
***
Ще рано!
Коли вже можна?
Коли згасне червоне світло
і кіт насторожено
вусиком
буде мацати орієнтири тривожності?
Безпорадна
вільною стане
від болі,
від середовища.
Ще рано гоїти рани
і чепурити сховища!
Зміцнюй жагу!
Відчайдухам віддячить доля!
Ковтай і біжи,
знаючи шлях і ціль.
Я відчуваю твоє боляче:
виє, пече звідусіль.
Поверни! Повернись! О Господи,
Перебо́втай спомину осад!
І нехай судиною кровоносною
повзе впевненість — просто лоскотно.
***
ти тримаєш себе наче глибу
витискаєш можливе
унеможливлюєш відчай
ти його не покинула
він не колишній
ти сумуєш раніше не знала
що можна любити місто-залізобетон
я тебе не впізнала
стримана наче все норм
вуста говорять
а там де раніше грілися очі
дві вирви страшенно злі
розчинити твоє боляче
і взимку і навесні
мені не під силу
виправдовуюсь наче винна
в мене болить Україна
медитую: війна вже виграна
