БЕЗЗАПЕРЕЧНО

БЕЗЗАПЕРЕЧНО

***

Пірнаю, щоб виринати

хвилиною, наче хвиля.

Я все ще з тобою думками,

навіть не думаючи похвилинно.

Зупиняюсь, аби розгону

набрати, —

і знову біг.

Я дозволяю собі стогнати,

тільки б щоб розум не зліг!

Я шукаю калюжу

посеред моря.

Як?!

Можна себе не впізнати?!

Втратити своє «я»?

Видихаю і знову в себе

заганяю молекули екзистенції.

Навіть якщо погано,

я молюсь на ранкові ерекції.

Життя жити — то ненароком

не вийде! Бери і роби!

Слухай, я буду твоїм пророком:

Встань, озирнись, іди!



***

Одежини вириваються, ніби з довічного полону,

і стрімголов мчать у запилючені кутки четверостіння.

Бажання торкнутися витісняє з моєї свідомості багатоденні розшаровані світогляди.

Тіло, просякнуте запахами війни,

жадає умитися твоїм поглядом.

Зустрічі набули нових значень:

вмістити у дві години все незбагненне.

Мені все одно лячно,

але цей острах новий, перевернутий.

Неважливе важливим тхне —

і ось уже пальці заплутані так драматично,

що відривати їх доведеться зі шкірою, на живе.

Мене із тебе уже не вичленити.



***

здебільшого стогін

вельмишановний

і мов витинанка

манікюрними ножицями

сумлінно і вправно

дбайливо відрізане зайве

важ мені

рівно

до міліграма

донесхочу

без жалю

перетримане горе

насичує гіркотою

і повзе у розщелини

шпари дірки

обдаруй мене глухотою

зіниці витрави

наділи шкіру надлюдськими здібностями

байдужість дотику

у війни

нема прощених

тільки мертві й живі



***

товщею спогадів знесилити сьогодення

і втратити те що болить

замінити одну біль іншою

це вилікуватись

чи здуріти

з неба рвати вишневий сік

боятися вийти за двір

де ви бачили щоб паливо

горіло але не нищило

дім

там де що

я чи мій запах

твої обійми чи навпаки

гидко що ми звикаємо

бути людьми

поодинці



***

Ще рано!

Коли вже можна?

Коли згасне червоне світло

і кіт насторожено

вусиком

буде мацати орієнтири тривожності?

Безпорадна

вільною стане

від болі,

від середовища.

Ще рано гоїти рани

і чепурити сховища!

Зміцнюй жагу!

Відчайдухам віддячить доля!

Ковтай і біжи,

знаючи шлях і ціль.

Я відчуваю твоє боляче:

виє, пече звідусіль.

Поверни! Повернись! О Господи,

Перебо́втай спомину осад!

І нехай судиною кровоносною

повзе впевненість — просто лоскотно.



***

ти тримаєш себе наче глибу

витискаєш можливе

унеможливлюєш відчай

ти його не покинула

він не колишній

ти сумуєш раніше не знала

що можна любити місто-залізобетон

я тебе не впізнала

стримана наче все норм

вуста говорять

а там де раніше грілися очі

дві вирви страшенно злі

розчинити твоє боляче

і взимку і навесні

мені не під силу

виправдовуюсь наче винна

в мене болить Україна

медитую: війна вже виграна