Йшов наш сімсот п’ятдесят восьмий день зими. Небо було сірим і безрадісним. Світло дарував тільки сніг, який укривав усе навкруги. Височезні двометрові снігові баби, неначе сторожі, проводжали нас зранку на роботу.
Я відвела Артема до садку і збиралася бігти далі, коли вихователька відвела мене убік.
— Вибачте, потрібно терміново щось робити.
— Що сталося?
— На вашу дитину скаржаться мами наших дітей. Артем оповідає їм історії, —далі вона перейшла на таємничій шепіт, — про літо. Він перелякав трьох дівчаток, їхні батьки обурені.
— Вибачте, я не зовсім розумію. Ви хочете сказати, вони досі ще не розповіли своїм дітям, що існує літо?
— Так, вони не хотіли травмувати їх.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Отже, вони, знаючи, що декілька дітей в цьому садку приїхали з країни, де зараз панує справжнє літо, навіть не спромоглися пояснити своїм дітям, що це таке? На що вони сподівалися? Що наші діти сліпоглухонімі?..
— Знаєте, мені дивно це чути. Наших дітей у клітці не замкнеш. Вони бачили літо. Вони, певно що, ще довго будуть про нього пам’ятати. І навіть обговорювати…
— Так! Я все це розумію. Але ж ваш син розповідав маленькій дівчині страшні речі, — вона знов зашепотіла, — про засмагу. Про купання у морі. Мати обурена. Вона навіть не хотіла, щоб її тендітна дівчина уявляла собі такі страхіття!
Я була зовсім збита з пантелику. Не уявляю собі, що пережили інші діти. Мій і літа того не бачив, малий був.
— Тобто, ви хочете сказати, — мене вже почало трохи трусити, — що мій хлопчик когось лякав. Але я навіть не знаю, звідкіля він узяв цю інформацію про засмагу. Телевізора в нас немає, літо ми не обговорюємо. Мабуть, йому хтось у садку і переповів.
— Так. У нас ще є один «спеціаліст» у групі, — із презирством мовила вихователька. І мене трохи пересмикнуло від оцього цинізму. Хіба ж це ми зробили із наших дітей «спеціалістів» із літа?
— Гаразд, я поговорю з Артемом, — повільно промовила я. — Але я вважаю, що психолог садочку має провести з дітьми розмову на цю тему.
— Авжеж. Ми зі свого боку намагаємось якось змінити тему, якщо вони раптом починають. Ось бачимо, що хтось малює сонечко, — і відразу кажемо: «Ой, дивись, який гарний сніговий ком. Неначе голова снігової баби».
Ввечері ми з Артемчиком, продираючись крізь сніг, нарешті дісталися додому. Одразу ж розтопили камін, узяли книжку і всілися до крісла.
— Артеме!
— Так?
— Про що ви спілкуєтесь з дітьми у садочку?
— Це таємниця! — хитренько зиркнув він на мене.
— Ви говорите про літо?
— Так.
— Хто?
— Я! — посміхнувся він мені.
— Не треба, любчику. Не говори з ними про літо. Вони не зрозуміють. Вони цього бояться. Якщо тобі хочеться потеревенити про літо, щось спитати чи поділитися чимось, скажи мені! Я тут, поряд із тобою. І я тебе зрозумію.
— Мамо, а тато не може приїхати сюди до нас через літо? — спитав син, обіймаючи мене своїми тоненькими, як сухі тростинки, руками. Здається, легенько торкнешся — і переломиться.
— Так. Тато поки що повинен залишатися на сонці.
Настав сімсот п’ятдесят восьмий зимовий вечір. Дрова у каміні тихенько потріскували, Артемчик заснув в мене на колінах. Міцно тримала його, пригадуючи той день, коли вперше побачила море. Тепер ми з ним ніби у безпеці. Ніякого палаючого сонця, ніяких високих хвиль. Сніг та й сніг навкруги. Я обережно переклала Артема до ліжка. Треба повертатися… Літо — це вкрай небезпечно. Але я так скучила за своїм чоловіком. Там, звідки ми приїхали, люди вже майже не звертають увагу на сонце. Вони навіть не зашторюють вікна… Але я більше так не можу. Треба обирати, що легше: поставити все своє життя на паузу, опинившись серед людей, які тебе не розуміють, чи існувати на межі, в постійній небезпеці, проте серед однодумців?
Я запалила цигарку та, накинувши куртку, вийшла на ганок. Раптом, щось крапнуло на лоба. Я підвела очі і побачила: крапає з величезної бурульки на даху. Треба ж, відлига... Мимоволі посміхнулася. Цікаво, що вони тепер робитимуть, куди тікатимуть. Піду розбуджу Артемчика — і на вокзал… Якщо тато повинен бути на сонці, то й нам не треба тут мерзнути.
Я відвела Артема до садку і збиралася бігти далі, коли вихователька відвела мене убік.
— Вибачте, потрібно терміново щось робити.
— Що сталося?
— На вашу дитину скаржаться мами наших дітей. Артем оповідає їм історії, —далі вона перейшла на таємничій шепіт, — про літо. Він перелякав трьох дівчаток, їхні батьки обурені.
— Вибачте, я не зовсім розумію. Ви хочете сказати, вони досі ще не розповіли своїм дітям, що існує літо?
— Так, вони не хотіли травмувати їх.
Я відчула, як земля йде з-під ніг. Отже, вони, знаючи, що декілька дітей в цьому садку приїхали з країни, де зараз панує справжнє літо, навіть не спромоглися пояснити своїм дітям, що це таке? На що вони сподівалися? Що наші діти сліпоглухонімі?..
— Знаєте, мені дивно це чути. Наших дітей у клітці не замкнеш. Вони бачили літо. Вони, певно що, ще довго будуть про нього пам’ятати. І навіть обговорювати…
— Так! Я все це розумію. Але ж ваш син розповідав маленькій дівчині страшні речі, — вона знов зашепотіла, — про засмагу. Про купання у морі. Мати обурена. Вона навіть не хотіла, щоб її тендітна дівчина уявляла собі такі страхіття!
Я була зовсім збита з пантелику. Не уявляю собі, що пережили інші діти. Мій і літа того не бачив, малий був.
— Тобто, ви хочете сказати, — мене вже почало трохи трусити, — що мій хлопчик когось лякав. Але я навіть не знаю, звідкіля він узяв цю інформацію про засмагу. Телевізора в нас немає, літо ми не обговорюємо. Мабуть, йому хтось у садку і переповів.
— Так. У нас ще є один «спеціаліст» у групі, — із презирством мовила вихователька. І мене трохи пересмикнуло від оцього цинізму. Хіба ж це ми зробили із наших дітей «спеціалістів» із літа?
— Гаразд, я поговорю з Артемом, — повільно промовила я. — Але я вважаю, що психолог садочку має провести з дітьми розмову на цю тему.
— Авжеж. Ми зі свого боку намагаємось якось змінити тему, якщо вони раптом починають. Ось бачимо, що хтось малює сонечко, — і відразу кажемо: «Ой, дивись, який гарний сніговий ком. Неначе голова снігової баби».
Ввечері ми з Артемчиком, продираючись крізь сніг, нарешті дісталися додому. Одразу ж розтопили камін, узяли книжку і всілися до крісла.
— Артеме!
— Так?
— Про що ви спілкуєтесь з дітьми у садочку?
— Це таємниця! — хитренько зиркнув він на мене.
— Ви говорите про літо?
— Так.
— Хто?
— Я! — посміхнувся він мені.
— Не треба, любчику. Не говори з ними про літо. Вони не зрозуміють. Вони цього бояться. Якщо тобі хочеться потеревенити про літо, щось спитати чи поділитися чимось, скажи мені! Я тут, поряд із тобою. І я тебе зрозумію.
— Мамо, а тато не може приїхати сюди до нас через літо? — спитав син, обіймаючи мене своїми тоненькими, як сухі тростинки, руками. Здається, легенько торкнешся — і переломиться.
— Так. Тато поки що повинен залишатися на сонці.
Настав сімсот п’ятдесят восьмий зимовий вечір. Дрова у каміні тихенько потріскували, Артемчик заснув в мене на колінах. Міцно тримала його, пригадуючи той день, коли вперше побачила море. Тепер ми з ним ніби у безпеці. Ніякого палаючого сонця, ніяких високих хвиль. Сніг та й сніг навкруги. Я обережно переклала Артема до ліжка. Треба повертатися… Літо — це вкрай небезпечно. Але я так скучила за своїм чоловіком. Там, звідки ми приїхали, люди вже майже не звертають увагу на сонце. Вони навіть не зашторюють вікна… Але я більше так не можу. Треба обирати, що легше: поставити все своє життя на паузу, опинившись серед людей, які тебе не розуміють, чи існувати на межі, в постійній небезпеці, проте серед однодумців?
Я запалила цигарку та, накинувши куртку, вийшла на ганок. Раптом, щось крапнуло на лоба. Я підвела очі і побачила: крапає з величезної бурульки на даху. Треба ж, відлига... Мимоволі посміхнулася. Цікаво, що вони тепер робитимуть, куди тікатимуть. Піду розбуджу Артемчика — і на вокзал… Якщо тато повинен бути на сонці, то й нам не треба тут мерзнути.
