Вчора почалася війна. Вчора Діма розлучився із дівчиною. Буквально вигнав її із квартири. Вони посварилися через те, що вона не хотіла їхати з ним в Ірпінь на дачу. Він намагався донести до цієї дурепи, що Київ бомблять і спробують захопити, а околиці омине. Ірпінь — ідеальне місце, щоб відсидітися. Якщо буде зовсім туго, можна одразу поїхати на Західну, а там і за кордон. Вона категорично відмовлялася їхати на дачу і хотіла лишитися в квартирі, бо прагнула волонтерити і допомагати людям.
Зрештою, Діма звинуватив її у тому, що її завжди цікавила тільки його київська квартира та його гроші. Дівчина пішла у сльозах, забравши свої речі, сказала, що буде ночувати в метро. Він розсудливо відібрав у неї дублікати ключів. Коли двері за неюзачинилися, Діма кинувся до шафи в спальні, де стояв сейф. Ввів комбінацію, несвідомо прикриваючи циферблат від порожньої кімнати. Гроші були на місці: тугі пачки доларів, євро, ну, і гривні також. Думала, він залишить її тут одну! Знайшла дурника!
Збираючи «тривожну валізку», Діма поклав до наплічника вміст сейфа і прикрив його зверху аптечкою. Від змінного одягу та їжі довелося відмовитись: не влізло. «На дачі щось знайдеться», — розсудив він і подався в Ірпінь.
Кілька днів він жив там цілком непогано. Потім почались обстріли, і стало зрозуміло, що він жорстоко прорахувався, а виїхати вже було неможливо. Однієї ночі всусідній будинок був приліт. Нищівний бабах повибивав шибки. Діма лежав у більярдній, розміщеній у підвалі, майже не дихаючи, і болісно вслухався у звуки руйнування та криків до самого ранку. Лише коли зовсім розвиднилося і стало тихо, він зважився виповзти назовні і побачив палаючий кістяк сусідського будинку. Він не знав цих людей і страшенно боявся випадково побачити десь відірвану кінцівку або ще щось в тому ж дусі. Вдягнувшисвій важкий рюкзак, під впливом страху він пішов шукати нове укриття.
У найближчому дворі багатоквартирних будинків Діма виявив трьох людей, які готували їжу на багатті. Він мовчки наблизився, не знаючи, що сказати.
— Ти звідки, синочку, такий блідий? — спитала жінка похилого віку, помішуючи суп у казанку. Вона сиділа на низькій табуретці біля зліпленої з металобрухту грубки, виставивши вперед перебинтовану ногу.
Діма зміг лише махнути головою у бік стовпа диму, що підіймався від його вулиці.
— Ото вже прилетіло! — вступив у розмову мужик із сивою бородою. — Ми чули вночі. Ви один там були?
Діма не відповів, а дід і не став допитуватись.
— У нас підвал облаштований. Тісно, звичайно, але якщо подітися нікуди, то цілком стерпно. Хочете подивитись? — сказав діловито молодий чоловік.
Діма кивнув із вдячністю і пішов за ним.
Підвал був тьмяно освітлений туристичними лампами, на підлозі лежали килими, матраци, ковдри та інше ганчір’я. Тут сиділа молода жінка, загорнута в махровий халат. Діма ніяково кивнув їй, вона привіталась у відповідь.
— Вас усього четверо? — спитав Діма, не знаючи, про що говорити з незнайомцями.
— Ні, п’ятеро, — з особливим теплом сказав чоловік, а молода жінка розгорнула неосяжний халат, під яким спало рожевощоке немовля.
— Знайомтесь – Богданчик Сергійович. А я, власне, Сергій, — гордий батько простягнув Дімі руку, і той потиснув її, промимривши своє ім’я.
Діма познайомився з усіма мешканцями підвалу, але остаточно розслабитись йому вдалося, лише коли на імпровізований стіл із дерев’яних палет подали ароматний суп, що виявився просто кулінарним шедевром.
— Алевтино Андріївно, зізнайтесь чесно, що ви туди додали? Який ваш секретний інгредієнт? — бородатий дід загравав із жінкою, яка приготувала суп.
— Ой, Грицю, відчепись. Все, що було, те й додала, сам бачив. І тушонку, і рибну консерву, і бараболю підгнилу, — відмахувалася вона, — в інших обставинах, може, не стали б і нюхати таке, а зараз із голодухи все піде.
«Боже, як смачно! Ніколи такого не їв! Дякую господині!» — нахвалювали всінаввипередки, а весь цей час на фоні не змовкали звуки обстрілів.
Дімі виділили спальне місце біля стіни на масному матраці та видали майже чисту ковдру. Він бачив, як Світлана, молода мама, перебинтовувала ногу Алевтині Андріївні. В тієї була жахлива рвана рана на литці. Сергій, чоловік Світлани, вже питав у Діми, чи немає у нього випадково із собою аптечки. Діма майже скрикнув: «Ні!» і активно замотав головою, притискаючи до себе рюкзак. Сергій сказав лише: «Дуже шкода». Тепер Діма бачив, як до рани примотують листи капусти.
— Антибіотики були б, звісно, краще, але де їх взяти? — сказала Світлана, впіймавши його погляд.
— Байдуже, завтра все одно підемо, — сказав бородатий Гриць.
Діма запитливо глянув на Сергія.
— Обстріли частішають, боюся, якщо завтра не підемо, можемо тут застрягти між двох вогнів. Тож переночуємо ще ніч, а завтра погрузимо Алевтину Андріївну в тачку і поїдемо, — сказав він, посміхаючись пораненій.
— Ох, чекаю не дочекаюся, щоб мене як королівну везли, — жартівливо сказалажінка.
Вночі було кілька сильних ударів, і маленький Богданчик час від часу заходився плачем. Наче цього було замало, Діму душив огидний сморід, що ішов від рани Алевтини Андріївни. Лишалося тільки лежати та молитися. І Діма молився. Шалено, завзято, як востаннє. Обіцяв Господу, що кине палити і, нарешті, сходить до церкви. Кілька разів по його щоці котилася сльоза. І чим сильніше голосистого Богданчика заглушали громоподібні удари, чим нестерпніше Дімині ніздрі мучили гнильні міазми, тим більше він обіцяв і клявся.
Вранці Діма прокинувся, здригнувшись. Рюкзак лежав у нього під головою. Він акуратно обмацав його — жодних змін у вазі чи об’ємі не знайшов та заспокоївся. Він помітив, що всі зібрались навколо Світлани. Діма підійшов ближче. Виявилось, у Богданчика гарячка.
— Сергію, треба щось робити, — стривоженим голосом говорила Світлана, — він весь горить!
Діма стиснув рюкзак у руках, пригадуючи, що в аптечці був парацетамол.
Сергій заявив, що піде шукати медикаменти, та запропонував Дімі піти з ним, а Грицеві — залишитись з жінками та дитиною. Діма погодився.
Блукаючи по пустих вулицях Ірпеня, їм доводилося постійно ховатись від свистячих прильотів. На щастя, жоден снаряд не впав поруч. Сергій був мовчазний і зосереджений. Вони шукали вцілілі аптеки та будинки. Обшукали кілька квартир, знайшли якусь їжу та одяг. Але з ліками не щастило.
В Діминій голові весь цей час відбувалася гарячкова боротьба. Може, в черговій квартирі непомітно дістати з рюкзака аптечку і вдати, що знайшов її там? А якщо йомусамому знадобляться ліки? Невідомо, скільки їм ще ось так поневірятися. А в містібуквально нічого не лишилося. Не дай Боже, він сам буде поранений, а його аптечка буде порожня.
— Дивись, які хороми, — сказав Сергій, вказуючи на будинок, у якому Діма впізнав свою дачу. Секунду він вагався, чи не зізнатись, але вирішив плисти за течією і промовчав.Коли Сергій зламав ворота фомкою, Діма ледь стримав внутрішній скрегіт.
— Прошу, — театрально сказав Сергій, пропускаючи його всередину.
Діма встиг зробити кілька кроків, коли зовсім поруч пролунав несподіваний вибух. Ударна хвиля відкинула Діму далеко всередину двору, а Сергія кудись у протилежний бік. Почалась апокаліптична вистава. З повороту виїхав танк. Діма не бачив його, а чув. Звідкись із протилежного боку вулиці прилітали удари у відповідь. Під гуркіт артилерійської дуелі Діма доповз до входу в підвал, відчинив двері ключем, вивудженим з рюкзака, і пірнув усередину. Він замкнув двері і забився в найдальший кут більярдної. Гуркотіло багато годин поспіль. Діма зовсім загубився у часі.
Коли все стихло, йому стало ще страшніше. Хто переміг? Наші чи росіяни? А раптом росіяни зламають двері і знайдуть його? Ще кілька годин він пролежав не рухаючись, змучений тривожними думками. Нарешті, коли голова вже була нездатна тверезо розмірковувати, Діма зважився вийти назовні. Притискаючи дорогоцінний рюкзак, він визирнув за ворота. Там догорав танк із латинською літерою «зед». Десь неподалік було чути голоси людей. Напруживши слух, Діма розрізнив кілька українських слів. Наші!
Він стрімголов вибіг надвір і майже налетів на солдатів із жовтими і синіми смугами на рукавах. Він кидався їм на шию і навіть намагався когось поцілувати. Вони могли б розстріляти його від несподіванки, але, схоже, вже не вперше бачили цивільного в такому стані.
— Тихо, тихо, мужик! Все буде добре! — один із вояк поплескав його по плечу. —Ти тут один?
Діма задумався, приходячи до тями.
— Зі мною був чоловік, його відкинуло кудись за ворота...
Солдати переглянулися.
— Мені дуже шкода, — сказав той самий вояка.
— Ми залишили людей у підвалі, за кілька кварталів звідси, — з надією затараторив Діма, — я покажу, це недалеко!
— Ну, поїхали, тоді покажеш.
Вони покружляли трохи на військовому джипі по розстріляних вулицях, поки Діма не впізнав той самий двір по уцілілій грубці, на якій Алевтина Андріївна варила свій шедевральний суп із тушонкою та рибною консервою. Стоячи на руїнах, що димилисяпісля пожежі, Діма не відразу зрозумів, куди ж подівся будинок.
— Пряме влучення, — констатував український воїн. — Ми, звичайно, повідомимо рятувальникам, і, можливо, хтось приїде… але шансів мало, — він знову поплескав Діму по плечу.
— Вчора тут було пекло. Хоч би на день раніше пішли звідси, може, вижили б, —сказав інший воїн, звертаючись до розвалин, що поховали під собою підвал.
Діма стояв мовчки, поки його не відвели у джип.
Він не пам’ятав, як його доправили до Києва, отямився вже біля дверей власної квартири, куди йому зовсім не хотілося заходити.
Він бездумно блукав Києвом кілька годин, доки не натрапив на пункт збору гуманітарної допомоги. Діма підійшов до усміхненої дівчини за столом, дістав з рюкзака аптечку і простяг їй.
— Доброго дня! Яка чудова аптечка, повний комплект, навіть турнікет є. Дуже вам дякую! — сказала вона, розглядаючи вміст сумочки з червоним хрестом.
— А можна пожертвувати гроші, щоб ви купили ще таких?
— Звичайно, ми приймаємо будь-яку допомогу. На яку суму ви хочете зробити пожертву?
Діма важко опустив рюкзак перед дівчиною, ховаючи очі.
— На всі… на всі… — хрипко вимовив він.
Дівчина здивовано спостерігала, як його обличчя спотворило гірке ридання.