Коли Люсю просять розповісти про дитинство, вона згадує, як ішли вони з мамою приморським містом і була чудова погода. Їй купили на базарі бейсболку, дуже модняву. Прямували центральним хідником повз магазини, мама щось говорила, а Люся все собі посміхалася. Тоді подивилася дівчинка у вітрину і побачила себе в новій бейсболці та з потворною стрижкою «під хлопчика». А під стрижкою — товсті щоки. А ще нижче —пухке тіло на товстих ногах. І посмішка, посмішка на весь рот. А мама все говорила іговорила: «Я в твоєму віці не була такою нехлюйкою! Вуха не миєш, у носі колупаєш!» А Люся — велика дівчинка — помирала від сорому та жаху і тільки посміхалася. Щоб однолітки, які йдуть поряд, юні та засмаглі, у шортах та майках, у бейсболках на довгих золотих локонах, не зрозуміли, що каже її мама. Щоб думали, що вони просто так любобалакають, наче дві подружки — мама та донька, прекрасні стосунки… Але не вдалася жалюгідна хитрість: один хлопець озирнувся, сказав щось іншому і засміявся.
А потім біля фонтану, коли мама пішла купити морозива, вона знову побачила цих хлопців. Один сказав: «Дівчину морозивом пригости». «Ой, леле, — відповів другий. —Цю смердючку обскубану?» Обидва зареготали, а Люся завмерла, принижена й настрахана. Тут і мама підійшла з морозивом у чудовому гуморі, — у неї легко змінювався настрій, — і ось вона змовницьки посміхалася: гляди, як ці парубки на тебе дивляться! У Люсі від сорому розривалося серце, вона не реагувала на материні жарти, і та почала зновдратуватися, мовляв, доньці все не так, знову вона своїм похмурим настроєм усе псує. Потім пішли на пляж, до гарних і худих людей, бо теж мали право засмагати, дарма щообгоріли обидві до м’яса з незвички.
Тож коли Люсю просять щось розповісти з дитинства, то вона каже, що чудове було дитинство. Їздили з мамою на море, мама купувала їй бейсболки, такі модні, що всі хлопці задивлялися, їли вони морозиво біля фонтану, а потім ходили на пляж засмагати до знемоги.
Ну правда ж.
***
І після літа тривало чудове життя Люсі. А перед новим роком Аліса раптом сіла поруч. Щоправда, відразу повернулася майже спиною, бо насправді хотіла поговорити з Аллою, яка сиділа позаду. Але Люся вирішила, що раз до неї підсіли, то й вона може увійти у розмову. І теж обернулася туди, де Аліса та Алла обговорювали майбутню новорічну дискотеку (дискотека у школі, звісно, відстій, і Вася-діджей відстій, але треба йти). Люся й собі кивала. Неважливо, що ніхто на неї не дивився, вона відчувала себе в гущавині подій.
— Ти знаєш, який зараз дискотечний стиль? — питала Аліса. — Джинси, довга сорочка та жилетка.
— Крутезно, — пискнула Люся, наважившись.
Алла з Алісою, немов за командою, втупили в Люсю очі, ніби не розуміючи, як може заговорити стінка.
— Хвостенко, ти чому так стрижешся? — раптом запитала Аліса. Дивилася вона проти звичаю не знущально, а якось по-людськи, зі співчуттям.
— Мені волосся заважає, — промимрила Люся незалежним, як їй здалося, тоном. Істриженою головою гордовито струснула.
— Як це? — здивувалася Аліса. Вона провела рукою по своєму блискучому довгому рудуватому волоссю, ніби хотіла зрозуміти: як це може заважати.
Люся знизила плечима. Насправді то мама казала, що довге волосся заважає. І вони ходили до перукарні, де їх стригла тітка Свєта «як завжди».
— Якби ти волосся відростила, у тебе б обличчя пом’якшало, — сказала Аліса, підводячись.
— І ти сутулишся! — додала Алла. — І дупу відставляєш. А коли біжиш, у тебе все труситься!
— Не ображайся, — сказала Аліса. — Краще ми тобі скажемо, ніж хлопці.
***
Увечері за вечерею (булки з маслом та чай) Люся розповіла про дискотеку.
— Моя подруга... — почала вона.
— Яка подруга? — жваво і зацікавлено запитала мама (зараз мала настрій «ми з донькою секретничаємо»).
— Аліса. Сидимо вдвох за партою, — мимохідь перебільшила Люся. — Так вонасказала, що зараз дискотечний стиль — джинси, сорочка та жилетка.
— Угу! — підтакувала мама. — Джинси маєш, сорочку візьмеш мою, а жилеточку доведеться сплести.
— Та ні, — злякалася Люся. — Не в’язана жилетка, ма. Чоловічий кептарпотрібний від костюма.
Мама ошелешено подивилася на неї, але, все ще не бажаючи виходити з образу «мами-подружки», кивнула.
— Гаразд, попрошу у дядька Грицька.
— Ще Аліса сказала, що мені б пасувало довге волосся.
Мама знову схвально кивнула:
— Давно тобі кажу! Дівчинка, а ходиш обскубана, як хлопчак.
Люся остовпіла, не донісши булку до рота.
— Мамо! Ти ж сама примушуєш мене стригтись!
— Я? — мама щиро не зрозуміла. — Як?
— Ми ж ходимо до перукарні разом.
— То не ходи!
— Наче я можу відмовитися!
— Ой, — скривилася мама. — Тільки не треба цього: мовляв, я тиран, тебе поневолила. Ти живеш, як хочеш, робиш, що хочеш, а я працюю на тебе! Я змушую стригтися? Подякуй, що я ще змушую тебе митися! Смердючка! Та я щосили прагну тобі догодити. Джинси? Маєш джинси! Светр? Маєш светр! Та джинси товсту дупу не дуже й прикрасять, га? Ось зараз куди ти булками запихаєшся? А потім від цих булок не тільки дупа росте, а й прищі на всю пику. У інших дівчаток лички, мов персики. А ти…
— То що мені їсти?! — прокричала крізь сльози Люся. — Що ти купила, то я їм. Ти ж не приготувала овочі, курячі грудки… — вона затнулася, згадуючи, що ще радять у жіночих журналах їсти.
— Ти ба! — Мати заплакала. — Дай серветку!
Люся подала матері серветку, та висякалася і кинула на стіл.
— Я наче в’юн в ополонці кручуся, — плакала вона. — І годую тебе погано? Та ти в дзеркало подивися, яка вгодована. Дай серветку! Заробляю, обслуговую. І (дай серветку!) булки не такі купила! Та я колготки собі зашиваю, щоб тобі штани купити!
Це була майже правда, і Люся, як завжди, відчула провину.
— Матусю, вибач, будь ласка!
— Ну годі, годі, доню! Ти мене теж вибач. Я багато зайвого наговорила. Але ж ти розумієш, я мама! Краще я скажу, ніж чужі люди.
— Авжеж, «краще ми скажемо, ніж хлопці», — пробурмотіла Люся.
— Що ти кажеш, Люсенько?
— Я кажу, мамо, дай мені грошей з аліментів, я до косметолога схожу з прищами.
— Годі, Люсенько! Який косметолог у твоєму віці? Це ж пубертат! У всіх підлітків прищики. І не треба їх спеціально лікувати. Самі пройдуть. Ти, якщо хочеш, бери мій тональний крем.
— Ти ж казала, що у всіх лички, як персики!
— І в тебе теж як персик. Дай серветку.
— Гаразд, мамо. Про жилетку спитай у дядька Грицька.
— Не буду! — сказала мати, раптом знову дратуючись. — Сором який, у чоловіка кептар просити для дівчинки. Ніби ми обірванці. Що люди подумають? Прошу дівчинці жилетку в чоловіка! Як тобі на думку спало у дядька Грицька просити кептар, га?
І дійсно.
***
Після Нового року зателефонував тато. Докладно розпитував про життя та навчання. І аж раптом запропонував переїхати у вересні до них у Київ, вступити до якогось суперліцею, де вчать якусь суперматематику. І потім вона обов’язково вступить до університету. Чи не хоче?
— А чому у вересні?! — закричала Люся. — Можу і зараз.
— Ну… Ні. Гаразд, домовимося на весну? Мамі сама скажеш?
Люся злякалася. Як сказати? Тренувалася біля дзеркала. Казала наче мимохідь: «Мамо, там же перспективи! Це ж такі перспективи, мамо!»
Звісно, вона пам’ятала, що там (вона кривилася від спогаду) його дружина Іра, якувона бачила п’ять років тому і пригадувала немолодою, великою, червонопикою з хитроюпосмішкою. «Ой, — зворушено заходилася вона біля Люсі, — який хлопчисько! — і гладила її стрижену голову. — Ти хлопчисько, так? Ха-ха!» Десятирічній Люсі не подобалося, що її називають хлопчиськом та що її торкається ця неприємна жінка. Але найбільш було сумно від того, що вони скоро поїдуть, а вона залишиться.
***
Люся чекала на весну і мовчала, аж раптом мати їй допомогла зважитися на зізнання. Прийшовши з роботи, завела свою мантру про в’юна в ополонці, нагадала про батьківські малі аліменти. А була б Люся гарна дівчинка, поїхала б до батька, дала матері відпочити.
— Я поїду, ма, — хрипко сказала Люся.
— Їдь собі, — відмахнулася та.
— Ти не зрозуміла ма, я справді поїду.
— Та чого я не зрозуміла? Речі допомогти зібрати? Чи тато твій тобі нові купить? Ти ба! Який хват до вареників!
— Мамо, там перспективи і ліцей математичний, — пробурмотіла Люся не так, як тренувалася, а тихо й скоромовкою.
Мати остовпіла. Зрозуміла.
— За моєю спиною з ним домовилася, га? — жінка заводилася. — Корова невдячна. Думаєш, ти йому потрібна? Вони своїх народити не спромоглися. І згадали про тебе.
Люся тихо плакала.
Ніби на гріх були вихідні, і мати два дні кидалася то збирати Люсині речі (їдь просто зараз!), то, навпаки, забирати (це не твої, я купувала), то просити вибачення. Люся пробачала, але не відступалася: поїде. З 14 років має право вирішувати.
Потім мати упокорилася, але була жахлива у власному егоїзмі. Здавалося, її більше турбує не те, що втрачає доньку, а як вона при цьому виглядає. Наприклад, Люся не такпочистила оселедець (чорну плівочку треба прибирати! Бо мачуха скаже, що мати не навчила оселедця чистити). Таке абсурдне побоювання.
У школі Люся стала трохи популярною.
— Зовсім поїдеш? — питала Аліса. Морщила носа, не розуміла, чому така несправедливість. Якщо хтось і мав переїхати до Києва, то, звісно, це Аліса.
Класна керівничка казала, що діти жорстокі, а новенькою бути складно, тож не будестільки друзів, як тут. Люся з огидою дивилася на цю стару. П’ять років не помічала, ігнорувала, пропускала повз вуха, очі, серце те, як Люся просиділа за партою сама, всі перерви простояла біля вікна сама… Стара ідіотка.
— Хай гірше, та інше, — відповіла Люся.
Вона дивилася у вікно, на першу зелень, на жовті нарциси на клумбі, на яблуню і думала про своє чудове майбутнє життя. Як переїде до Києва, схудне, відростить волосся, набуде друзів. І вони гулятимуть, їстимуть морозиво, ходитимуть одне до одного. І поїдуть на море, як ті прекрасні засмаглі юнаки та дівчата, яких вона бачила на пляжі… І думала, як приїде нова, і худа, і засмагла, і з довгим волоссям до мами, і мама зрозуміє, що вона не товста корова і більше не витрушує материнські кишені, тож, нарешті, полюбить її…
І ще багато про що думала, про що зазвичай думають підлітки, якщо їм лише 15 років і попереду все життя, а надворі весна…
