Зникома і незникома.
Найперша з тиш.
Птахи із нічого — провісники
дивовиж,
як сніг у ніщо
на осонні хмільного сну.
Стікає з водою
неоковирний сум.
Зникома і незникома.
Ще й квіти між…
Хіба що дощем, вже теплим,
бери і ріж —
і більше їх буде в обніжках і манівцях:
зникомо —
зникомо —
зникомо зникає страх —
і зникне…
Вона доглядатиме плин перезв.
за розмислами і відлуннями
квітне без.
Від згару і до прийдешностей —
крок і тінь.
Стає павутинням
розгадана волосінь.
Зникомо і не зникомо
в очах твоїх,
аби ти, мій часе-вузлику,
тільки міг
на денці лишатись,
де знайду і заведу
у кола — у кола —
у кола високих дум.
Насінина
Насінина знає весну.
Ворухлива. Горішня. Мов сонце.
Відхрестилась од ситного сну.
Осяйною назвалася доцею...
В дев’ять сил у рахманні світи
піднялася. Із подивом зналася.
Наче пташка, шукала сліди
незавершеного ґрааля…
Сам собі робив
Був сніг як сніг.
Вже дощ як дощ.
Собі не вимовиш — помовч…
бо ще не відав, що хотів.
Незнаний брід од берегів
шукав. І не було. Весна
прийшла. Ти знав.
Ти знав. Ти зна-а-а-в!
Пізнав за запахом зі снів.
Просилися лиш голосні
у пруги, в тишу тиш і щем,
у землю під в’юнким дощем,
у небо, бо воно було
таке, як знайдене крило.
Бо друге сам собі робив
недовго, десь зо пів доби.
А потім дбав про два весла...
Вода, і твердь, і небеса
твої. Тобі — у спадок мрій.
Ти мрі-і-ій!
Ти мрій.
Ти мрій.
Ти мрій…
по тому знов своє роби
хоч цілий вік, хоч пів доби.
Зо сто див
І слово предобре
жебоніла весна.
І ти його, вітре,
пізнавав — і пізнав,
і ти його, степе,
у рахманне вбирав,
і ти його, вічнику,
віщо тримав
у маянні,
в сонячних колах,
у снах…
Нетайно дивилась
терпка вишина
в зіниці зіркі́ —
од землі і води,
де усміх зачаєний
знав зо сто див.
Лелеки
Лелеки знову помолились наді мною…
Душа нарозхрист — хоч піди й знайди
чи сам, а чи з найтихшою травою
лелечий слід на пам’яті води.
Бо вже ходив. Бо вже не раз молились.
Бо вже повторював. Немов не відав слів...
Сновиддя простирались білі-білі,
і лети — близько-близько до землі.
Найперша з тиш.
Птахи із нічого — провісники
дивовиж,
як сніг у ніщо
на осонні хмільного сну.
Стікає з водою
неоковирний сум.
Зникома і незникома.
Ще й квіти між…
Хіба що дощем, вже теплим,
бери і ріж —
і більше їх буде в обніжках і манівцях:
зникомо —
зникомо —
зникомо зникає страх —
і зникне…
Вона доглядатиме плин перезв.
за розмислами і відлуннями
квітне без.
Від згару і до прийдешностей —
крок і тінь.
Стає павутинням
розгадана волосінь.
Зникомо і не зникомо
в очах твоїх,
аби ти, мій часе-вузлику,
тільки міг
на денці лишатись,
де знайду і заведу
у кола — у кола —
у кола високих дум.
Насінина
Насінина знає весну.
Ворухлива. Горішня. Мов сонце.
Відхрестилась од ситного сну.
Осяйною назвалася доцею...
В дев’ять сил у рахманні світи
піднялася. Із подивом зналася.
Наче пташка, шукала сліди
незавершеного ґрааля…
Сам собі робив
Був сніг як сніг.
Вже дощ як дощ.
Собі не вимовиш — помовч…
бо ще не відав, що хотів.
Незнаний брід од берегів
шукав. І не було. Весна
прийшла. Ти знав.
Ти знав. Ти зна-а-а-в!
Пізнав за запахом зі снів.
Просилися лиш голосні
у пруги, в тишу тиш і щем,
у землю під в’юнким дощем,
у небо, бо воно було
таке, як знайдене крило.
Бо друге сам собі робив
недовго, десь зо пів доби.
А потім дбав про два весла...
Вода, і твердь, і небеса
твої. Тобі — у спадок мрій.
Ти мрі-і-ій!
Ти мрій.
Ти мрій.
Ти мрій…
по тому знов своє роби
хоч цілий вік, хоч пів доби.
Зо сто див
І слово предобре
жебоніла весна.
І ти його, вітре,
пізнавав — і пізнав,
і ти його, степе,
у рахманне вбирав,
і ти його, вічнику,
віщо тримав
у маянні,
в сонячних колах,
у снах…
Нетайно дивилась
терпка вишина
в зіниці зіркі́ —
од землі і води,
де усміх зачаєний
знав зо сто див.
Лелеки
Лелеки знову помолились наді мною…
Душа нарозхрист — хоч піди й знайди
чи сам, а чи з найтихшою травою
лелечий слід на пам’яті води.
Бо вже ходив. Бо вже не раз молились.
Бо вже повторював. Немов не відав слів...
Сновиддя простирались білі-білі,
і лети — близько-близько до землі.
