Скляне небо
Скляне небо знову дало тріщину. Крізь неї вона бачила вогонь. Горіло те небо, справжнє. У світі людей. Знову горіло.
— Знову воюють?
— Воюють.
— І не набридає ж.
— Виглядає як одержимість.
— Виглядає як безмежна кровожерливість, жадібність, безумство, яке не приведе ні до чого путнього.
— Але ж ти знала, що так буде?
— Знала.
— І тому невпинно втручалась у людські долі?
Жінка, чиє волосся нагадувало вируючу пожежу, поглянула на білосніжну сову. Вона не знайшла, що відповісти. Сотні… ні, тисячі років вона була вимушена спостерігати за світом, який їй довірили. Маленький будиночок у коріння могутнього древа позаду неї став таким затишним і звичним, що вона вже й забула, що він був її в’язницею більше шести тисяч років. Спостерігачка. Та, що має вшивати нитки долі у реальність.
Вона дивилася на безкрайнє поле. Справа — червоні лікоріси, зліва —білосніжні адзісай. Мільйони червоних павучих лілей — душі тих, хто не ходить більше по землі. Але вони не зникли, вони тут, у її міжсвітті. Чекають, коли механізм знову потребуватиме їхнього переродження. Коли настане час, жінка візьме квітку і перенесе на білосніжне поле, де у її тендітних долонях з червоного бутону проросте біле суцвіття гортензії, жива душа. Життя завжди було циклічним. Висаджуючи червоні бутони на поле, вона зрізала білі гортензії і саджала їх до лікорісів. Коли хтось народжувався, завжди мав бути хтось, хто помирав. І навіть якби її тут не було, у цій тріщині між реальним світом і забуттям, квіти все рівно б проростали. Але цей маленький ритуал дарував більше сенсу її існуванню, ніж вся та відповідальність, яку поклали на її плечі.
Жінка жила тисячі років. Бачила падіння імперій. Була свідком народження писемності, бачила революції і війни. Стільки війн… На цих полях не було жодної душі, яку вона б не знала. Всі ті, хто бачив її у натовпі, ті, з ким вона обмовилась хоча б словом, ті, кого вона поховала і хто, переродившись, більше її не впізнає. Вона тисячоліттями спостерігала за світом, не будучи його частиною. І тепер вона вперше відчувала тривогу. Білі квіти тьмяніли — скоро їй лишиться зовсім мало. Ця війна мала стати останньою у цьому циклі життя. А потім… потім світ почне спочатку.
Гримнуло знову. Павутиння тріщин розповзлося далеко за обрій.
— Може, вже час? — сова сіла на плече спостерігачці.
— Ти лишися тут, — похитала головою руда, — як би там не було, ти належиш реальному світу. Якщо вийдеш туди, то постраждаєш.
— Озирнись, Руто, — сова зітхнула, — вони розхитали реальність так сильно… своїми бомбами, ракетами, кулями… що навіть твоє міжсвіття тріщить по швам.
— І то вірно.
Руда торкнулася пальцем скляного уламка, що висів у повітрі на рівні її очей. Крізь нього побачила випалену землю. Вона знала цю місцину. Колись тут був аеропорт. Із високими колонами, панорамними вікнами, що виблискували на сонці. Стіни його бачили стільки щасливих зустрічей і слізних прощань. Чули багато планів на відпустки та подорожі, слухали невдоволене бурчання тих, хто летів у відрядження. Плач дітей і бухтіння матусь, які контролювали, чи всі члени родини тримають у руках документи, невдалі жарти чоловіків, які щось забули вдома перед сімейною відпусткою. Аеропорт зруйнували багато років тому, коли все це тільки почалося. В той день почався зворотній відлік. А потім його спробували відновити. Не встигли. Деякий час стіни аеропорту були прихистком для тих, кому нікуди було піти, ніде сховатися. А зараз це була руїна.
Вибух пролунав десь зовсім близько. Простір розколовся надвоє поряд з плечем жінки. Уламки скляного неба посипались під ноги. Вона відкрила прозору парасольку, яку вихопила просто з повітря. Сова притислась до неї поближче.
— Не передумаєш?
— Ні, — сова похитала головою, — куди ти – туди і я.
Уламки неба дзвінко відбивались від парасольки, коли вони ступили у розлом. Реальність зустріла їх крижаним вітром, запахом паленої плоті, криками і звуками вибухів. Руда ступала поміж вирвами, що лишилися після снарядів, наче вальсувала. З усіх війн, які вона бачила, ця була найцинічніша. Безжальна, жорстока, несправедлива. Війна, котра похитнула всі механізми світобудови, яка не вписувалась ні в які сплетіння долі. Вона порушувала всі правила, людські і не людські. Війна, яка примусила втрутитись ту, що не мала права торкатися людського світу.
Оминувши уламки стін, жінка опустилась навколішки біля хлопчика, що тремтів, закриваючи обличчя руками. Варто їй було торкнутися його, він відсахнувся.
— Я тут аби допомогти, дитино, — прошепотіла жінка. — Мене звати Рута, і я заберу тебе звідси.
— Куди? — Хлопчик подивився на неї. Сльози заливали маленьке обличчя.
— У безпечне місце. Обіцяю, — вона простягла йому руку.
Хлопчик вчепився в неї так міцно, що кісточки на пальцях побіліли. І раптом, він зрозумів, що поряд із нею не чутно вибухів, зовсім не холодно і вже не так страшно. Він звів на Руту брудне обличчя.
— Це ж все не насправді? Все це не реально? — Хлопчик хлюпнув носом.
Рута і сова переглянулись.
— Хтозна, дитино, — пошепки відповіла вона і звела погляд нагору. Небо дало тріщину.
Скляне небо знову дало тріщину. Крізь неї вона бачила вогонь. Горіло те небо, справжнє. У світі людей. Знову горіло.
— Знову воюють?
— Воюють.
— І не набридає ж.
— Виглядає як одержимість.
— Виглядає як безмежна кровожерливість, жадібність, безумство, яке не приведе ні до чого путнього.
— Але ж ти знала, що так буде?
— Знала.
— І тому невпинно втручалась у людські долі?
Жінка, чиє волосся нагадувало вируючу пожежу, поглянула на білосніжну сову. Вона не знайшла, що відповісти. Сотні… ні, тисячі років вона була вимушена спостерігати за світом, який їй довірили. Маленький будиночок у коріння могутнього древа позаду неї став таким затишним і звичним, що вона вже й забула, що він був її в’язницею більше шести тисяч років. Спостерігачка. Та, що має вшивати нитки долі у реальність.
Вона дивилася на безкрайнє поле. Справа — червоні лікоріси, зліва —білосніжні адзісай. Мільйони червоних павучих лілей — душі тих, хто не ходить більше по землі. Але вони не зникли, вони тут, у її міжсвітті. Чекають, коли механізм знову потребуватиме їхнього переродження. Коли настане час, жінка візьме квітку і перенесе на білосніжне поле, де у її тендітних долонях з червоного бутону проросте біле суцвіття гортензії, жива душа. Життя завжди було циклічним. Висаджуючи червоні бутони на поле, вона зрізала білі гортензії і саджала їх до лікорісів. Коли хтось народжувався, завжди мав бути хтось, хто помирав. І навіть якби її тут не було, у цій тріщині між реальним світом і забуттям, квіти все рівно б проростали. Але цей маленький ритуал дарував більше сенсу її існуванню, ніж вся та відповідальність, яку поклали на її плечі.
Жінка жила тисячі років. Бачила падіння імперій. Була свідком народження писемності, бачила революції і війни. Стільки війн… На цих полях не було жодної душі, яку вона б не знала. Всі ті, хто бачив її у натовпі, ті, з ким вона обмовилась хоча б словом, ті, кого вона поховала і хто, переродившись, більше її не впізнає. Вона тисячоліттями спостерігала за світом, не будучи його частиною. І тепер вона вперше відчувала тривогу. Білі квіти тьмяніли — скоро їй лишиться зовсім мало. Ця війна мала стати останньою у цьому циклі життя. А потім… потім світ почне спочатку.
Гримнуло знову. Павутиння тріщин розповзлося далеко за обрій.
— Може, вже час? — сова сіла на плече спостерігачці.
— Ти лишися тут, — похитала головою руда, — як би там не було, ти належиш реальному світу. Якщо вийдеш туди, то постраждаєш.
— Озирнись, Руто, — сова зітхнула, — вони розхитали реальність так сильно… своїми бомбами, ракетами, кулями… що навіть твоє міжсвіття тріщить по швам.
— І то вірно.
Руда торкнулася пальцем скляного уламка, що висів у повітрі на рівні її очей. Крізь нього побачила випалену землю. Вона знала цю місцину. Колись тут був аеропорт. Із високими колонами, панорамними вікнами, що виблискували на сонці. Стіни його бачили стільки щасливих зустрічей і слізних прощань. Чули багато планів на відпустки та подорожі, слухали невдоволене бурчання тих, хто летів у відрядження. Плач дітей і бухтіння матусь, які контролювали, чи всі члени родини тримають у руках документи, невдалі жарти чоловіків, які щось забули вдома перед сімейною відпусткою. Аеропорт зруйнували багато років тому, коли все це тільки почалося. В той день почався зворотній відлік. А потім його спробували відновити. Не встигли. Деякий час стіни аеропорту були прихистком для тих, кому нікуди було піти, ніде сховатися. А зараз це була руїна.
Вибух пролунав десь зовсім близько. Простір розколовся надвоє поряд з плечем жінки. Уламки скляного неба посипались під ноги. Вона відкрила прозору парасольку, яку вихопила просто з повітря. Сова притислась до неї поближче.
— Не передумаєш?
— Ні, — сова похитала головою, — куди ти – туди і я.
Уламки неба дзвінко відбивались від парасольки, коли вони ступили у розлом. Реальність зустріла їх крижаним вітром, запахом паленої плоті, криками і звуками вибухів. Руда ступала поміж вирвами, що лишилися після снарядів, наче вальсувала. З усіх війн, які вона бачила, ця була найцинічніша. Безжальна, жорстока, несправедлива. Війна, котра похитнула всі механізми світобудови, яка не вписувалась ні в які сплетіння долі. Вона порушувала всі правила, людські і не людські. Війна, яка примусила втрутитись ту, що не мала права торкатися людського світу.
Оминувши уламки стін, жінка опустилась навколішки біля хлопчика, що тремтів, закриваючи обличчя руками. Варто їй було торкнутися його, він відсахнувся.
— Я тут аби допомогти, дитино, — прошепотіла жінка. — Мене звати Рута, і я заберу тебе звідси.
— Куди? — Хлопчик подивився на неї. Сльози заливали маленьке обличчя.
— У безпечне місце. Обіцяю, — вона простягла йому руку.
Хлопчик вчепився в неї так міцно, що кісточки на пальцях побіліли. І раптом, він зрозумів, що поряд із нею не чутно вибухів, зовсім не холодно і вже не так страшно. Він звів на Руту брудне обличчя.
— Це ж все не насправді? Все це не реально? — Хлопчик хлюпнув носом.
Рута і сова переглянулись.
— Хтозна, дитино, — пошепки відповіла вона і звела погляд нагору. Небо дало тріщину.