Жабки в капелюхах
— Що-що хочуть будувати?
Люська мало не проковтнула виделку разом із нанизаним солоним огірковим кружальцем.
— «Центр протидії рішенням, прийнятим всупереч попереднім рішенням». Двадцять два поверхи. Сьогодні вже бульдозер притягли. І якраз проти наших вікон. Там,де був дитячий майданчик. Наш майданчик, ти пам’ятаєш? — чоловік інтимно понизив голос і звабливо примружився.
Вона не пам’ятала. Вона згадала, що сьогодні з шефом має везти японця підписувати контракт у «Центрі полегшеного розв’язання ускладнених питань». Сьогодні. А до салону краси записалася на завтра.
Похапцем пригладжуючи нефарбоване волосся, лівою рукою почала натягати колготки. Капець. Стрілка по всій довжині. Новенький костюмчик шикарного кольору фуксії залишиться в шафі. А вона буде супроводжувати постіндустріального дженджика в розтягнутих джинсах. «Ну це нічого, аби доїхати швидко, ще встигаю». Хутко запхала тарілки в пральну машину й вибігла з квартири.
Замість обіцяного бульдозера біля дитячого майданчика Люська побачила знайомого маніяка. Він з’явився тут, коли вона ще ходила до садка, й з роками став повноцінною частиною екосистеми разом зі старими шанованими собаками та змінними котами. Довелося подовжити маршрут — звернула на бічну стежку. Здалеку звично обмінялися привітаннями: маніяк розстібнув пожовклого вінтажного плаща, а Люська, не повертаючи голови, показала йому дулю.
Таксі довелося чекати майже пів години. Таксист-афганець, молоденький і, напевно, новоприбулий до Києва, не знав до ладу ані мови, ані вулиць. Це не заважало йому весь час темпераментно, з жестикуляцією щось розповідати. Коли Люська трохи відключилася від своїх думок, зрозуміла, що він переказує арабський серіал. Поглянувши у віконце, помітила незнайомі будинки — замість Панельної іноземець повіз її на Панорамну. Люська здійняла такий гвалт, що афганець з переляку мало не розбив машину. І даремно, бо, повертаючись назад, він завіз її аж на Окружну. Ото краще б не викаблучувалась та поїхала на метро!
Шеф і Такеда мовчки сиділи один проти одного з виглядом самураїв, запрошених на урочисту сепуку. З появою червоної захеканої Люськи закам’янілі губи японця повело вліво. Так ось яка вона, зловісна японська усмішка! В животі стало млосно. Незграбно вклонилась і побачила пляму від кетчупу на джинсах. «І здалися тобі, Люська, ці макарони — згадала недоречно і ледь стримала істеричний сміх. — Пропала моя премія!»
На приємний подив, гість був не в чорному костюмі, а в брунатних штанях карго і в білій сорочці, прикрашеній червоною, плетеною гачком, краваткою. «Нічого собі, японська ділова мода! У нас такого вже за Хрущова не носили!» — зловтішилася Люська.
Дорогою до Центру похмуро-млявий водій несподівано заявив, що вчора забув телефона в одному важливому місці і конче треба його забрати, бо інакше він не зможе після зустрічі відвести гостя до готелю. «Ще б пак», — посміхнулася подумки Люська, адже ввечері чула, як водій домовлявся піти до нічного клубу. Довелося зробити чималий гак. Водій повернувся на своє місце в піднесеному настрої, дихнув свіжим алкоголем й радісно оголосив, що телефон був під сидінням.
За час його відсутності на дорозі самоорганізувався довжелезний корок. Шеф монотонно, завченими беззмістовними фразами вправляв мозок водію, той нахабно хихотів, японець дивився у простір безжальним поглядом самурая, а Люська приречено мовчала. Вона вже давно збагнула, що до їхнього приїзду Центр зачиниться, договір залишиться непідписаним, розлючений японець назавжди повернеться до країни сонця, що постійно сходить. А на Люську, яка вже накупила стильних купальників і навіть розщедрилась на шовкове парео, замість чистого, хоча й болгарського моря, чекають буряки в баби Галі. Цілісінький місяць її друзями будуть колорадські жуки вдень і комарі вночі. А з комарами позмагаються в паскудності лише скажені мотоциклісти, повбивала б.
Так і вийшло. Як тільки компанія завалила до Центру, електронне табло з номерами виключилось і елегантна силіконова адміністраторка голосом продавчині з радянського гастронома вигукнула: «Не займати!»
Коли стало остаточно зрозуміло, що проєкт зареєстрований не буде, запала довга незатишна пауза. У відчаї зголодніла Люська несміливо запропонувала: «А чи не перекусити нам, бо обід уже пройшов?»
Начальник зміряв її презирливим поглядом, але підтримав: «А чому б ні? Все одно день пропащий». Такеда мовчки пішов за ними до непоказної їдальні під дивною назвою «Єврохата». Шеф вирішив задобрити іноземця українською кухнею й щедро замовив борщ, деруни, голубці в томаті й сирники на десерт. Японець ввічливо, хоча й без інтересу, почав поглинати усі страви водночас, тобто деруни, голубці й сирники він запивав борщем прямо з миски. Не знімаючи маски самурая, Такеда холодно подякував, але його рот скривився аж до вуха.
Люська розуміла, що ситуацію вже не виправити, але рука сама потяглася до сумки, довго там шаруділа, ніби ненароком витягла пачку крабових паличок, які Люська забула вийняти вчора, й непомітно посунула до тарілки гостя. Вузенькі щілинки очей несподівано округлились, Такеда з інтересом почав розглядати рожевий пакетик.
«П-п-пригощайтеся», — тільки й змогла промимрити вона. Японець відкрив пакетик — і вперше за день щиро й широко усміхнувся голівудівською вставною щелепою, хутко закивав головою, зацокав язиком: «Так, це дуже, дуже смачно! Японські люди це дуже люблять! Де ви таке дістали?»
За декілька хвилин обстановка за столом докорінно змінилася.
— А ти, виявляється, розумничка, — задумливо мовив шеф. Потім хутко підвівся й награно бадьоро оголосив:
— Ну, ви, молодь, гуляйте, а я ще внука маю забрати із садка.
Він сунув руку японцю, ляснув Люську по плечу й прожогом вибіг із кафе.
— А давайте пива вип’ємо? — сміливо запропонувала натхненна своїм успіхом Люська.
Такеда-сан схвально усміхнувся, і вони пішли до пивнички під назвою «Вовчий хвіст» пити пиво з рибною стружкою.
За дві години Люська зрозуміла, що японські бізнесмени люблять пліткувати не менше за українських жінок. Із кожним келихом розмови ставали все більш душевними, японець не переставав сміятися, водночас спостерігаючи за товстенькими литками офіціанток.
Коли вже стало зовсім весело, Люська витягла зі своєї безрозмірної сумки доньчину картинку — чотирьох жабок у капелюхах і з портфелями, що статечно крокували вервечкою. Такеда-сан не стримав захвату: «Отак ми з колегами йдемо на роботу. Так мій начальник! А так я!» Хоча малюнок призначався для конкурсу в садку, Люська не змогла не подарувати його східному гостю. Доведеться тепер самій щось малювати, щоб не підставляти дочку.
Коли Такеда зрозумів, що не зможе впевнено дістатися готелю, він запросив даму на каву. У майже порожній кав’ярні вони сиділи, доки офіціант не почав демонстративно мести підлогу навколо їхнього столика.
Наостанок Такеда сказав: «Мій літак завтра по обіді. А вранці ми поїдемо до Центру і підпишемо контракт».
Опівночі Люська причалапала додому. Дорогою метикувала, як буде пояснювати, що не козу водила, а героїчно рятувала премію. Але чоловік лише заклопотано спитав: «Ну що, бачила бульдозер?»
— Що-що хочуть будувати?
Люська мало не проковтнула виделку разом із нанизаним солоним огірковим кружальцем.
— «Центр протидії рішенням, прийнятим всупереч попереднім рішенням». Двадцять два поверхи. Сьогодні вже бульдозер притягли. І якраз проти наших вікон. Там,де був дитячий майданчик. Наш майданчик, ти пам’ятаєш? — чоловік інтимно понизив голос і звабливо примружився.
Вона не пам’ятала. Вона згадала, що сьогодні з шефом має везти японця підписувати контракт у «Центрі полегшеного розв’язання ускладнених питань». Сьогодні. А до салону краси записалася на завтра.
Похапцем пригладжуючи нефарбоване волосся, лівою рукою почала натягати колготки. Капець. Стрілка по всій довжині. Новенький костюмчик шикарного кольору фуксії залишиться в шафі. А вона буде супроводжувати постіндустріального дженджика в розтягнутих джинсах. «Ну це нічого, аби доїхати швидко, ще встигаю». Хутко запхала тарілки в пральну машину й вибігла з квартири.
Замість обіцяного бульдозера біля дитячого майданчика Люська побачила знайомого маніяка. Він з’явився тут, коли вона ще ходила до садка, й з роками став повноцінною частиною екосистеми разом зі старими шанованими собаками та змінними котами. Довелося подовжити маршрут — звернула на бічну стежку. Здалеку звично обмінялися привітаннями: маніяк розстібнув пожовклого вінтажного плаща, а Люська, не повертаючи голови, показала йому дулю.
Таксі довелося чекати майже пів години. Таксист-афганець, молоденький і, напевно, новоприбулий до Києва, не знав до ладу ані мови, ані вулиць. Це не заважало йому весь час темпераментно, з жестикуляцією щось розповідати. Коли Люська трохи відключилася від своїх думок, зрозуміла, що він переказує арабський серіал. Поглянувши у віконце, помітила незнайомі будинки — замість Панельної іноземець повіз її на Панорамну. Люська здійняла такий гвалт, що афганець з переляку мало не розбив машину. І даремно, бо, повертаючись назад, він завіз її аж на Окружну. Ото краще б не викаблучувалась та поїхала на метро!
Шеф і Такеда мовчки сиділи один проти одного з виглядом самураїв, запрошених на урочисту сепуку. З появою червоної захеканої Люськи закам’янілі губи японця повело вліво. Так ось яка вона, зловісна японська усмішка! В животі стало млосно. Незграбно вклонилась і побачила пляму від кетчупу на джинсах. «І здалися тобі, Люська, ці макарони — згадала недоречно і ледь стримала істеричний сміх. — Пропала моя премія!»
На приємний подив, гість був не в чорному костюмі, а в брунатних штанях карго і в білій сорочці, прикрашеній червоною, плетеною гачком, краваткою. «Нічого собі, японська ділова мода! У нас такого вже за Хрущова не носили!» — зловтішилася Люська.
Дорогою до Центру похмуро-млявий водій несподівано заявив, що вчора забув телефона в одному важливому місці і конче треба його забрати, бо інакше він не зможе після зустрічі відвести гостя до готелю. «Ще б пак», — посміхнулася подумки Люська, адже ввечері чула, як водій домовлявся піти до нічного клубу. Довелося зробити чималий гак. Водій повернувся на своє місце в піднесеному настрої, дихнув свіжим алкоголем й радісно оголосив, що телефон був під сидінням.
За час його відсутності на дорозі самоорганізувався довжелезний корок. Шеф монотонно, завченими беззмістовними фразами вправляв мозок водію, той нахабно хихотів, японець дивився у простір безжальним поглядом самурая, а Люська приречено мовчала. Вона вже давно збагнула, що до їхнього приїзду Центр зачиниться, договір залишиться непідписаним, розлючений японець назавжди повернеться до країни сонця, що постійно сходить. А на Люську, яка вже накупила стильних купальників і навіть розщедрилась на шовкове парео, замість чистого, хоча й болгарського моря, чекають буряки в баби Галі. Цілісінький місяць її друзями будуть колорадські жуки вдень і комарі вночі. А з комарами позмагаються в паскудності лише скажені мотоциклісти, повбивала б.
Так і вийшло. Як тільки компанія завалила до Центру, електронне табло з номерами виключилось і елегантна силіконова адміністраторка голосом продавчині з радянського гастронома вигукнула: «Не займати!»
Коли стало остаточно зрозуміло, що проєкт зареєстрований не буде, запала довга незатишна пауза. У відчаї зголодніла Люська несміливо запропонувала: «А чи не перекусити нам, бо обід уже пройшов?»
Начальник зміряв її презирливим поглядом, але підтримав: «А чому б ні? Все одно день пропащий». Такеда мовчки пішов за ними до непоказної їдальні під дивною назвою «Єврохата». Шеф вирішив задобрити іноземця українською кухнею й щедро замовив борщ, деруни, голубці в томаті й сирники на десерт. Японець ввічливо, хоча й без інтересу, почав поглинати усі страви водночас, тобто деруни, голубці й сирники він запивав борщем прямо з миски. Не знімаючи маски самурая, Такеда холодно подякував, але його рот скривився аж до вуха.
Люська розуміла, що ситуацію вже не виправити, але рука сама потяглася до сумки, довго там шаруділа, ніби ненароком витягла пачку крабових паличок, які Люська забула вийняти вчора, й непомітно посунула до тарілки гостя. Вузенькі щілинки очей несподівано округлились, Такеда з інтересом почав розглядати рожевий пакетик.
«П-п-пригощайтеся», — тільки й змогла промимрити вона. Японець відкрив пакетик — і вперше за день щиро й широко усміхнувся голівудівською вставною щелепою, хутко закивав головою, зацокав язиком: «Так, це дуже, дуже смачно! Японські люди це дуже люблять! Де ви таке дістали?»
За декілька хвилин обстановка за столом докорінно змінилася.
— А ти, виявляється, розумничка, — задумливо мовив шеф. Потім хутко підвівся й награно бадьоро оголосив:
— Ну, ви, молодь, гуляйте, а я ще внука маю забрати із садка.
Він сунув руку японцю, ляснув Люську по плечу й прожогом вибіг із кафе.
— А давайте пива вип’ємо? — сміливо запропонувала натхненна своїм успіхом Люська.
Такеда-сан схвально усміхнувся, і вони пішли до пивнички під назвою «Вовчий хвіст» пити пиво з рибною стружкою.
За дві години Люська зрозуміла, що японські бізнесмени люблять пліткувати не менше за українських жінок. Із кожним келихом розмови ставали все більш душевними, японець не переставав сміятися, водночас спостерігаючи за товстенькими литками офіціанток.
Коли вже стало зовсім весело, Люська витягла зі своєї безрозмірної сумки доньчину картинку — чотирьох жабок у капелюхах і з портфелями, що статечно крокували вервечкою. Такеда-сан не стримав захвату: «Отак ми з колегами йдемо на роботу. Так мій начальник! А так я!» Хоча малюнок призначався для конкурсу в садку, Люська не змогла не подарувати його східному гостю. Доведеться тепер самій щось малювати, щоб не підставляти дочку.
Коли Такеда зрозумів, що не зможе впевнено дістатися готелю, він запросив даму на каву. У майже порожній кав’ярні вони сиділи, доки офіціант не почав демонстративно мести підлогу навколо їхнього столика.
Наостанок Такеда сказав: «Мій літак завтра по обіді. А вранці ми поїдемо до Центру і підпишемо контракт».
Опівночі Люська причалапала додому. Дорогою метикувала, як буде пояснювати, що не козу водила, а героїчно рятувала премію. Але чоловік лише заклопотано спитав: «Ну що, бачила бульдозер?»