Обіцянка
Тієї спекотної серпневої ночі я не стулив очей. І не лише через липке гаряче повітря, що жадібно огортало моє тіло крізь розчахнуті навстіж вікна, розпечене й гидке. Під вечір воно вимотувало так, що спати здавалося геть неможливим. Кондиціонер зламався ще минулого літа, про що я спокійнісінько не згадував, аж до того моменту, як моя квартира-студія за останній тиждень липня і перший серпня перетворилася на еталонний філіал пекла. Але не спав я не лише через аномальні температури, не притаманні нашим географічним широтам, але й через те, що знав: зранку Анна піде. А яне був певен, чи побачу її колись іще. З нею я ніколи точно не знав, чи буде наступна зустріч, бодай ще одна. Тому волів провести залишок ночі поруч із нею в повній свідомості. Наскільки це можливо у шалену спеку.
Я хотів запам’ятати приємну близькість її тіла, мерехтливе биття серця під зеленою сукнею, що віддавалось в моїй руці, на якій вона заснула. І в той самий час я міркував, ну що їй сказати, як вмовити, аби вона затрималася, аби не пішла. Хоча б цей один раз.
Насправді я обіцяв Анні ніколи цього не робити. Ніколи не просити залишитись. Не наполягати. Це завжди було умовою наших зустрічей. Негласною, але і так зрозумілою.
Близько дев’ятої вечора, коли небо вкрилося кобальтовою хмарою, і лише рідкі відблиски золотого вечірнього сонця де-не-де пробивалися крізь щільну синяву, я вірив у те, що одного разу їй пообіцяв. Але вже близько опівночі, коли кобальт змінився ультрамарином, і сині косі смуги разом з палючим подихом вітру розмалювали дивнимивізерунками цупку тканину канапи і наші втомлені від задухи та спеки тіла, я зрозумів, що не зможу дотриматись свого слова. Не цього разу. І, чорт забирай, я таки проситиму її залишитись.
Найцікавіше, що з дев’ятої до опівночі нічого не сталося. Нічого такого не відбулося. Між нами взагалі не було нічого такого. Не раніше, не того вечора. Лише кілька чашок кави. І ще те, що близько опівночі її тендітне тіло у легкій сукні пригорнулось до моїх грудей, і вона заснула на моєму плечі, поки я перебирав її хвилясті каштанові прядки. Її дихання пестило мою шкіру крізь тонку тканину білої футболки. Я відчував його на шиї, плечі, грудях. Моя рука обійняла Анну за талію і більше не схотіла її відпускати. Тож і я й зрозумів, що цього разу порушу свою обіцянку, яку дав рік тому, коли ми вперше зустрілися.
Це сталося таким самим спекотним днем, тільки липневим. Тоді здавалося, що повітря завмерло і вже ніколи не зрушить з місця, ставши густим як желе. І разом із повітрям в золотавих променях вечірнього сонця завмерло ціле місто. Я був стомлений і злий. Проєкт, над яким працював пів року, розвалився. Мій тімлід не побачив у ньому перспективи, і вся команда з семи чоловік, почуваючись посланими під три чорти, хотіла або напитися вщент, або негайно зайнятися пошуками нової роботи. Я вибрав друге. Гульня в пабі не входила в мої плани, але відволіктися все ж хотілося. Тому коли перед книгарнею в кварталі від мого офісу я побачив стенд-запрошення на літературний вечір поета, ім’я якого було мені невідомо, я вирішив зайти. Зрештою від важкої мозкової діяльності рятує лірика. Саме лірику обіцяло запрошення.
Я зайняв місце в останньому ряду на випадок, якщо поезія не впорається з моєювтомою. По правді, я не пам’ятаю жодного вірша з того вечора, я навіть не пам’ятаю, чи хоч один із них мені сподобався. Але пам’ятаю, що під звучання ліричних балад і елегій, що палають пристрасною ніжністю, так обіцяв стенд і, мабуть, не збрехав, кажу ж, я не слухав, я встиг очаруватися жінкою, яка сиділа поруч. Я пам’ятаю, як її погляд блукав імпровізованою сценою. Мій погляд блукав її обличчям. Її каштановими локонами. Її засмаглими плечима, ледь схованими під тоненькими бретельками смарагдової сукні. Блукав її передпліччями, зап’ястками, пальцями. Губився на ключицях, колінках і нащиколотках. Я пам’ятаю ластовиння на її щоках. Я пам’ятаю родимку на шию. Я пам’ятаю сережки-зірочки у вухах. Я пам’ятаю, як вона обіймала зап'ясток лівої руки пальцями правої. Я пам’ятаю, як вона відводила прядки за вухо. Як бретелька сукні сповзала з правого плеча, і вона її повертала на місце. Кілька разів вона торкнулася мого плеча своїм ліктем і тихо вибачилась. І, мабуть, відчула мій палкий, як той липень, погляд і глянула на мене. Її щоки палали, чи то через спеку, чи то через мою усмішку.
По закінченню ліричних читань зал книгарні накрила хвиля аплодисментів. Не пам’ятаю, чи аплодував я. Мабуть, ні, мої руки надто хвилювалися. Я готувавсязаговорити з нею. Готувався запропонувати випити кави чи вина, хоча, звісно, ліпше був би лимонад. Льодяний і дуже кислий, освіжаючий, такий би вмить привів до ладу мої сплутані думки і гарячі бажання. Жінка глянула на мене. Її щоки знову вкрилися рум’янцем.
— Ні, не варто. Я у стосунках.
Будь-яким іншим разом я би ввічливо вибачився і попрощався, не забувши побажати гарного вечора й удачі в усьому. Але не того разу. Спека, все клята спека, що зцілком нормальних людей робить шаленців.
— Це серйозно? — спитав я.
— Мабуть, — всміхнулася вона.
І тоді я зробив те, чого не робив ще ніколи, принаймні в стосунках з жінками, — я не здався. І запропонував іще раз.
— Це лише кава. Чесно, лише одна кава. Якщо ти сама не захочеш більшого.
Більшого вона не захотіла. Задовільнившись холодним апельсиновим капучино. А я дотримався свого слова.
Та поки вона відповідала на дзвінок, я записав на серветці свій номер телефону і два рядки: «Якщо захочеш кави, дзвони чи пиши. Це лише кава, обіцяю». Я непомітно всунув їй серветку у сумочку, коли ми прощалися.
За місяць вона зателефонувала.
— Лише кава, так?
— Так, Анно, як і домовлялись. Лише кава.
За склянкою еспресо-тоніка вона зізналася, що заручена. Розказувала про поїздку на Майорку, заплановану на вересень. Розказувала, що працює редакторкою в маленькому видавництві. Що мріє про більше. Що мріє написати книгу. Що хоче навчитись їздити верхи і зустріти світанок у відкритому морі. Що любить грінки, літні зливи й полуничне морозиво. Я слухав і милувався. Подумки з нею прощаючись.
За пів року стався ще один дзвінок.
— Ти, мабуть, вже й не пам’ятаєш мене?
Невже вона дійсно думала, що я міг би її забути?
— Можемо випити кави? — спитала вона.
Я взяв велике лате, таке велике, майже півлітрове, його практично неможливо пити,бо воно надто молочне. Я ж більше люблю еспресо чи американо. Але наше правило:лише кава, одна кава. Тож нехай буде одна, але яка триватиме довго. Цілих пів літри.
Того разу вона багато мовчала. Її жести були рвучкими і схвильованими. Вона крутила серветки пальцями і весь час поправляла волосся. А я говорив, що нарешті знайшов роботу. Що тепер займатимусь підтримкою програмного забезпечення медичного обладнання. Що знову ходив на літературну зустріч у ту книгарню. Що сподівався знову зустріти її там. Після третьої скрученої серветки я спитав:
— Що сталося?
Вона не відповіла. Глянула на мене й одразу відвела погляд. Четверта серветка опинилась в її руках.
— Це ж не через каву, правда?
Вона стенула плечем і трохи всміхнулася.
— Не знаю.
Я не став розпитувати і просто відпустив її як завжди.
Ми зустрічалися ще двічі. У лютому і в квітні.
— Тільки кава?
— Так.
Тепер ми обоє мовчали. За нас говорили погляди і усмішки, і півлітрове лате, яке ми пили довгими годинами.
І ось вона з’явилася на порозі моєї квартири з двома паперовими стаканчиками кортадо. Хоча ліпше то був би лимонад. Холодний і дуже кислий, освіжаючий, такий що вмить позбавляє нав’язливих думок і бажань.
Мене розбудив світанок, що запалав за вікном. І ще теплий доторк її губ до моєї шиї. Анна дивилась на мене з усмішкою, усмішкою, що мені так полюбилася.
— Ти ж п’єш зранку каву? — спитала вона. — Особисто я не відмовилась би.
Тієї спекотної серпневої ночі я не стулив очей. І не лише через липке гаряче повітря, що жадібно огортало моє тіло крізь розчахнуті навстіж вікна, розпечене й гидке. Під вечір воно вимотувало так, що спати здавалося геть неможливим. Кондиціонер зламався ще минулого літа, про що я спокійнісінько не згадував, аж до того моменту, як моя квартира-студія за останній тиждень липня і перший серпня перетворилася на еталонний філіал пекла. Але не спав я не лише через аномальні температури, не притаманні нашим географічним широтам, але й через те, що знав: зранку Анна піде. А яне був певен, чи побачу її колись іще. З нею я ніколи точно не знав, чи буде наступна зустріч, бодай ще одна. Тому волів провести залишок ночі поруч із нею в повній свідомості. Наскільки це можливо у шалену спеку.
Я хотів запам’ятати приємну близькість її тіла, мерехтливе биття серця під зеленою сукнею, що віддавалось в моїй руці, на якій вона заснула. І в той самий час я міркував, ну що їй сказати, як вмовити, аби вона затрималася, аби не пішла. Хоча б цей один раз.
Насправді я обіцяв Анні ніколи цього не робити. Ніколи не просити залишитись. Не наполягати. Це завжди було умовою наших зустрічей. Негласною, але і так зрозумілою.
Близько дев’ятої вечора, коли небо вкрилося кобальтовою хмарою, і лише рідкі відблиски золотого вечірнього сонця де-не-де пробивалися крізь щільну синяву, я вірив у те, що одного разу їй пообіцяв. Але вже близько опівночі, коли кобальт змінився ультрамарином, і сині косі смуги разом з палючим подихом вітру розмалювали дивнимивізерунками цупку тканину канапи і наші втомлені від задухи та спеки тіла, я зрозумів, що не зможу дотриматись свого слова. Не цього разу. І, чорт забирай, я таки проситиму її залишитись.
Найцікавіше, що з дев’ятої до опівночі нічого не сталося. Нічого такого не відбулося. Між нами взагалі не було нічого такого. Не раніше, не того вечора. Лише кілька чашок кави. І ще те, що близько опівночі її тендітне тіло у легкій сукні пригорнулось до моїх грудей, і вона заснула на моєму плечі, поки я перебирав її хвилясті каштанові прядки. Її дихання пестило мою шкіру крізь тонку тканину білої футболки. Я відчував його на шиї, плечі, грудях. Моя рука обійняла Анну за талію і більше не схотіла її відпускати. Тож і я й зрозумів, що цього разу порушу свою обіцянку, яку дав рік тому, коли ми вперше зустрілися.
Це сталося таким самим спекотним днем, тільки липневим. Тоді здавалося, що повітря завмерло і вже ніколи не зрушить з місця, ставши густим як желе. І разом із повітрям в золотавих променях вечірнього сонця завмерло ціле місто. Я був стомлений і злий. Проєкт, над яким працював пів року, розвалився. Мій тімлід не побачив у ньому перспективи, і вся команда з семи чоловік, почуваючись посланими під три чорти, хотіла або напитися вщент, або негайно зайнятися пошуками нової роботи. Я вибрав друге. Гульня в пабі не входила в мої плани, але відволіктися все ж хотілося. Тому коли перед книгарнею в кварталі від мого офісу я побачив стенд-запрошення на літературний вечір поета, ім’я якого було мені невідомо, я вирішив зайти. Зрештою від важкої мозкової діяльності рятує лірика. Саме лірику обіцяло запрошення.
Я зайняв місце в останньому ряду на випадок, якщо поезія не впорається з моєювтомою. По правді, я не пам’ятаю жодного вірша з того вечора, я навіть не пам’ятаю, чи хоч один із них мені сподобався. Але пам’ятаю, що під звучання ліричних балад і елегій, що палають пристрасною ніжністю, так обіцяв стенд і, мабуть, не збрехав, кажу ж, я не слухав, я встиг очаруватися жінкою, яка сиділа поруч. Я пам’ятаю, як її погляд блукав імпровізованою сценою. Мій погляд блукав її обличчям. Її каштановими локонами. Її засмаглими плечима, ледь схованими під тоненькими бретельками смарагдової сукні. Блукав її передпліччями, зап’ястками, пальцями. Губився на ключицях, колінках і нащиколотках. Я пам’ятаю ластовиння на її щоках. Я пам’ятаю родимку на шию. Я пам’ятаю сережки-зірочки у вухах. Я пам’ятаю, як вона обіймала зап'ясток лівої руки пальцями правої. Я пам’ятаю, як вона відводила прядки за вухо. Як бретелька сукні сповзала з правого плеча, і вона її повертала на місце. Кілька разів вона торкнулася мого плеча своїм ліктем і тихо вибачилась. І, мабуть, відчула мій палкий, як той липень, погляд і глянула на мене. Її щоки палали, чи то через спеку, чи то через мою усмішку.
По закінченню ліричних читань зал книгарні накрила хвиля аплодисментів. Не пам’ятаю, чи аплодував я. Мабуть, ні, мої руки надто хвилювалися. Я готувавсязаговорити з нею. Готувався запропонувати випити кави чи вина, хоча, звісно, ліпше був би лимонад. Льодяний і дуже кислий, освіжаючий, такий би вмить привів до ладу мої сплутані думки і гарячі бажання. Жінка глянула на мене. Її щоки знову вкрилися рум’янцем.
— Ні, не варто. Я у стосунках.
Будь-яким іншим разом я би ввічливо вибачився і попрощався, не забувши побажати гарного вечора й удачі в усьому. Але не того разу. Спека, все клята спека, що зцілком нормальних людей робить шаленців.
— Це серйозно? — спитав я.
— Мабуть, — всміхнулася вона.
І тоді я зробив те, чого не робив ще ніколи, принаймні в стосунках з жінками, — я не здався. І запропонував іще раз.
— Це лише кава. Чесно, лише одна кава. Якщо ти сама не захочеш більшого.
Більшого вона не захотіла. Задовільнившись холодним апельсиновим капучино. А я дотримався свого слова.
Та поки вона відповідала на дзвінок, я записав на серветці свій номер телефону і два рядки: «Якщо захочеш кави, дзвони чи пиши. Це лише кава, обіцяю». Я непомітно всунув їй серветку у сумочку, коли ми прощалися.
За місяць вона зателефонувала.
— Лише кава, так?
— Так, Анно, як і домовлялись. Лише кава.
За склянкою еспресо-тоніка вона зізналася, що заручена. Розказувала про поїздку на Майорку, заплановану на вересень. Розказувала, що працює редакторкою в маленькому видавництві. Що мріє про більше. Що мріє написати книгу. Що хоче навчитись їздити верхи і зустріти світанок у відкритому морі. Що любить грінки, літні зливи й полуничне морозиво. Я слухав і милувався. Подумки з нею прощаючись.
За пів року стався ще один дзвінок.
— Ти, мабуть, вже й не пам’ятаєш мене?
Невже вона дійсно думала, що я міг би її забути?
— Можемо випити кави? — спитала вона.
Я взяв велике лате, таке велике, майже півлітрове, його практично неможливо пити,бо воно надто молочне. Я ж більше люблю еспресо чи американо. Але наше правило:лише кава, одна кава. Тож нехай буде одна, але яка триватиме довго. Цілих пів літри.
Того разу вона багато мовчала. Її жести були рвучкими і схвильованими. Вона крутила серветки пальцями і весь час поправляла волосся. А я говорив, що нарешті знайшов роботу. Що тепер займатимусь підтримкою програмного забезпечення медичного обладнання. Що знову ходив на літературну зустріч у ту книгарню. Що сподівався знову зустріти її там. Після третьої скрученої серветки я спитав:
— Що сталося?
Вона не відповіла. Глянула на мене й одразу відвела погляд. Четверта серветка опинилась в її руках.
— Це ж не через каву, правда?
Вона стенула плечем і трохи всміхнулася.
— Не знаю.
Я не став розпитувати і просто відпустив її як завжди.
Ми зустрічалися ще двічі. У лютому і в квітні.
— Тільки кава?
— Так.
Тепер ми обоє мовчали. За нас говорили погляди і усмішки, і півлітрове лате, яке ми пили довгими годинами.
І ось вона з’явилася на порозі моєї квартири з двома паперовими стаканчиками кортадо. Хоча ліпше то був би лимонад. Холодний і дуже кислий, освіжаючий, такий що вмить позбавляє нав’язливих думок і бажань.
Мене розбудив світанок, що запалав за вікном. І ще теплий доторк її губ до моєї шиї. Анна дивилась на мене з усмішкою, усмішкою, що мені так полюбилася.
— Ти ж п’єш зранку каву? — спитала вона. — Особисто я не відмовилась би.