МАРТА
Того року парке літо рано вступило в свої права. Марта, руками підтримуючи велетенський живіт, ледь переходила з кімнати в кімнату, вимагаючи у ще ненародженого дитяти швидше збиратися на вихід. Набряклі ноги ступали повільно, а налиті важкістю груди пріли під тонким ліфчиком і гнули спину донизу. Світле засалене волосся, яке липнуло до шиї, страшно дратувало жінку, тож вона, вхопивши затуплені ножиці, навмання одрізала його трохи нижче вух.
— Мам, ти тепер схожа на домовьонка Кузю, — сказала їй семирічна, худа як тріска Алінка.
— І так згодиться. — Марта повертіла нерівно обчикриженими пасмами. — Кому яке діло!
Після німої втечі чоловіка завше доглянута Марта геть перестала дбати про себе: все зановопроживала день, коли пішла ставати на облік, а він по-злодійськи згріб, що бачив, і дременув до коханки.
— Звав мене все життя трусіхою, що павуків боюсь, а сам в очі глянути засцяв. Втіхаря змився!— переводячи дух, безперестанку повторювала Марта.
— А коли тато вернеться? — знов надула пухкі губки донька. — Він обіцяв морозива принести, я дуже хочу морозива!
— Ніколи. — Марта обернулася і зло глянула на неї. — Сто раз казала: ні по яке морозиво він не пішов. І вертатись не буде!
Алінка, жуючи вертке біляве волосся, заходилась ревти, наче вперше чує, а Марта, закотивши вузькі сірі очі, повільно тяглася до канапи.
— Сьогодні ще більше пекло, ніж вчора, — дмухала собі на лице.
Скоро жінка відчула різкий біль.
— Алілуя, почалося, — прошепотіла до себе. — Алінко, бери рюкзак і дуй до Василівни, — наказала доньці. — Мамка, скажеш, рожать поїхала.
Дівчинка хутко вхопила рожевий, набитий речами наплічник і побігла до сусідки.
— Божечки, як нестерпно, — кривлячись, Марта перекрикувала настанови акушерів. — Господи, аби поскоріш!
Раптом притінений зал заполонили чужі вигуки: «Давай! Давай!» Голова жінки знесилено впала на бік.
Малого, що пискнув раз, як котеня, перелякана медсестричка швидко десь понесла, всі гуртом побігли за нею, а Марта з розчепіреними в кріслі ногами краєм ока вгледіла синюшне крихітне тільце.
— Його врятують? — ледь чутно застогнала Марта до немолодої санітарки, що останньою, перекочуючись, як киванець, вибігала за всіма.
— А, в нас тут такі врачі, що й мертвого на ноги поставлять! — на ходу прокричала та. — Оддихай, голубко. Все буде добре!
— Все буде добре! — повторила Марта і відчула значне полегшення, після хвилі пекельних мук могла нарешті передихнути. Встигла навіть зануритись у сон, легкий і поверхневий.
— Вставай, голубко, в палату переходимо, — повернувшись, енергійно розбудила її все та ж санітарка.
Опершись на її масивне плече, Марта обережно встала і поволі закрокувала, однією рукою спираючись на холодну кахельну стіну.
— А малий де? — лиш зараз схаменулася.
— У неонатологів. Обстежують ще, — одвернувшись в бік, затараторила жінка. — Васильович потім об’яснить.
Побачивши мам з новонародженими біля пазух, Марта з’їжилась і кивком привіталася.
— Поспи, голубко, такі важкі роди були.
І вона, охлявши геть, гухнула на тверде лікарняне ліжко, подивилася збайдужіло в стелю і, заколихана чужим монотонним співанням, заснула й собі.
— Мамочка, Васильович просив вас до себе, — встромила голову санітарка, яка мила коридор.
Марта одразу ж побігла.
Сергій Васильович, немолодий лікар з розкішною сивиною та неймовірно добрими сірими очима, перебирав папери за столом.
— Сідайте, сідайте, — приязно всміхнувся він і вказав на стільця.
Марта слухняно сіла, розчинивши потому неловку мовчанку важким сопінням.
— З сином вашим, мамочка, плохо дєло. Порок серця, — Сергій Васильович зазирнув їй прямо в очі. — Сильний. Шансів зараз ніхто не дасть, треба операція, й не одна.
Марта бачила, як обережно той підбирає слова, і дикий холод пробіг по спині.
— Запасайтесь силами, терпінням і грошима. Буде нелегко, але…мусите!
Чужі діти нестерпно верещали всю ніч, а Марта до болю кусала знекровлені губи, щоб не закричати. Зранку вона, невмита і з повстяними від подушки косами, мляво зайшла в кабінет лікаря. Ноги їй видалися ватними. Васильович незмінно гортав папери. Сіла боязко на стільця, пальцями вп’явшись у металеві бортики.
Марта, опустила очі й забігала ними по підлозі, добираючи слова. Коли вгледіла кутик бежевого кахля, що виступав трохи вище інших, спинила погляд й сказала приреченим тоном:
— Я не зможу його підняти.
— Ви щось згубили? — запитав лікар, зиркнувши під стола.
— Хлопчика, — пошепки додала Марта. Вона не наважувалася сказати «сина», язик не повертався.
Васильович пильно глянув на неї, і жінка відчула осудливе дошкульне свердління.
— В мене ще донька старша, я геть одна, без чоловіка, помочі нізвідки та й грошей на лікування не маю де взяти! Розумієте? — Марта почервоніла.
— Мені що? Вам з цим жити! — сухо відказав лікар, повернувшись до нескінченних паперів.
— Сучка бездушна, — почула вслід Марта, коли, похапцем схвативши речі, вилітала з пологового. Вона не обернулась. По голосу впізнала молоденьку, фарбовану в рудий медсестричку.
Під панелькою сказала завсігди присутній пенсіонерці, буцім малий помер у пологах. Знала: більш уже ніхто про то не спитає. А перед під’їздом жінку перестріла друга Марта — руда довгошерста псина. Скавчала, лащилась вологим шерстким носом і не пускала до дверей. Колись Марта навіть гнівалася, що якийсь йолоп наче на зло назвав цю шавку її ім’ям. Та згодом змінила гнів на байдужість. Марта, то Марта. Котів теж поголовно Васьками звуть, і жоден Василь від того ще не постраждав.
— Щенят наведеш, — глянула на собачий круглий живіт. — Кому вони треба, ті твої приплоди. Все одно потравлять!
— А братик де? — Побачивши матір, Аліна заплигала від радості.
— Немає, — холодно відрізала Марта.
— Як? — дитя скривилося від розпачу.
— Отак!
Собі Марта заборонила навіть згадувати те, була певна, що на ноги його все одно б не поставила.
— Мам, там Марта щенят навела. Багацько так! — Алінка з порогу заплескала в долоні.
— Угу. — Жінка байдуже перевернулась до стіни.
— Ходім, покажу, — Алінка шарпнула її за руку.
— Не зараз, дуже голова болить, — відкараскувалась жінка. — Завтра.
Надвечір, вийшовши загнати малу, біля гаражів надибала Марту з виводком під зарослим кущем. Маленькі руді клубочки сильно пищали, у декотрих із рота юшила густа біла піна. Собака самовіддано лизкала кожного, наче бабка-шептуха, що намірялася злизати їхній недуг.
— Мам, вони всі й досі сплять, ото соньки, — другого дня Алінка вбігала до квартири. — А я так хочу вже з ними гратися!
— Не чіпай! — скрикнула Марта і зайшлася збиратися на двір.
Волохата матір так само лежала під кущем. Повернуті на спину щенята повідстовбурчували закляклі лапки догори, довкола них роїлися мухи, а розгублена Марта лапою горнула їх до себе і, вкриваючи тілом, підсовувала заціпенілим пискам набряклі соски. Жінка кинула їй кістку, але та, жалібно заскавчавши, і не глянула в її бік.
— Ти ба, сучка, а яка мати! — затряс худезною рукою небритий місцевий п’яничка. Марта не раз бачила, як він у одвічному дранті збирає пляшки на смітнику біля їхнього будинку.
— І що б вона робила з ними стількома?
— Люди б помогли, — прохрипів він.
«Цікаво, хтось з людей йому самому хоч колись допоміг?» — майнуло в голові.
Він пішов, а Марта довго ще дивилася на тезку, що нервово дрижала над мертвими дітьми. Повз них йшли сусіди. Одвертались, затуляли носи, а Марти дивились одна на одну повними сліз очима, сірими й ожиновими.
Ту ніч Марта майже не спала, підірвалася, ще як сонце лиш зійшло: не могла дочекатися повноправного ранку. Стрілки наче прилипли до циферблата.
— Вставай, Алінко, до братика підем, — сказала святково вбрана Марта.
— Ти ж казала нема його. — Мала продирала спросоння оченята.
— Я помилилась!
— Ми до хлопчика з пороком, — чемно привітавшись, Марта стисла доньчину долоню.
— До отказнічка? Так помер вночі, — байдуже проказала жінка у бездоганно білому костюмі.
Вмостивши Аліну на лавці, сама як навпомацки відшукала морг.
— Я ж тебе ще толком і не бачила, — Марта взяла на руки задубіле бездиханне дитя.
— Що ж я за мати така? Сучка і то краща! — кляла себе, що попри весь жаль до маляти не може, як собака, притискати до себе холодне закоцюбле тільце.
— Зробив розтин? — схвильований Васильович з порогу кинувсь до лисуватого патологоанатома. М’яз на його шиї нервово сіпався.
— А ти чо тут? — перевів погляд на заплакану Марту.
— До сина прийшла, — вона розгубилася.
— Так не твій це! — знизав плечима лікар.
— Отказнічок, сказали, помер.
— Ну цей да. Вже другого зозуля під кайфом лишила в нас, — Сергій сердито махнув рукою, —а мене тепер добряче потріпають, — і кинув в бік міцне слівце.
Марта ще більш розгубилася, дивлячись то на мертве дитя, то на лікаря.
— А мій де?
— Так в реанімації, на ШеВееЛі. Вже й волонтери знайшлись, до операції готові.
Її ноги злегка підкосились.
— Я… я… — Марта запнулася.
— Зараз до нього не можна! Хай після операції!
— Відмову можу забрати?
— То цього назад давай! — гримнув басом збитий чолов’яга у брудному переднику.
— Не дам. — Жінка раптом притиснула мертву крихітку до себе. — Треба ж по людськи поховати!
Вже вдома вона взяла чорний сміттєвий пакет та, затримавши подих, разом з мухами дістала з-під Марти восьмеро роздутих щенят.
— Треба віддати їх землі, так легше буде, — пояснила вбитій горем мамі.
Але та вперто розривала нехитрий насип, і тоді Марта, вхопивши собаку за шию, з силою відтягла її. І прижавшись головою, плакала, плакала, плакала.
— Мам, пішли вже додому, може тато прийшов, — донька вернула жінку до реальності.
— Алінко, — стоячи на колінах, Марта обернулась і взяла маленькі кулачки у свої. — Він не прийде.
— Ти казала, що й братика немає, але ж він є.
— Братик є, а тато тепер точно не прийде! — Марта глянула донечці в очі. — Але ми не сумуватимемо через це. Літо точно не для того. — Підводячись, вона втерла сльози.
— Ходімо, купим тобі морозива! Давно пора остудитися!
Того року парке літо рано вступило в свої права. Марта, руками підтримуючи велетенський живіт, ледь переходила з кімнати в кімнату, вимагаючи у ще ненародженого дитяти швидше збиратися на вихід. Набряклі ноги ступали повільно, а налиті важкістю груди пріли під тонким ліфчиком і гнули спину донизу. Світле засалене волосся, яке липнуло до шиї, страшно дратувало жінку, тож вона, вхопивши затуплені ножиці, навмання одрізала його трохи нижче вух.
— Мам, ти тепер схожа на домовьонка Кузю, — сказала їй семирічна, худа як тріска Алінка.
— І так згодиться. — Марта повертіла нерівно обчикриженими пасмами. — Кому яке діло!
Після німої втечі чоловіка завше доглянута Марта геть перестала дбати про себе: все зановопроживала день, коли пішла ставати на облік, а він по-злодійськи згріб, що бачив, і дременув до коханки.
— Звав мене все життя трусіхою, що павуків боюсь, а сам в очі глянути засцяв. Втіхаря змився!— переводячи дух, безперестанку повторювала Марта.
— А коли тато вернеться? — знов надула пухкі губки донька. — Він обіцяв морозива принести, я дуже хочу морозива!
— Ніколи. — Марта обернулася і зло глянула на неї. — Сто раз казала: ні по яке морозиво він не пішов. І вертатись не буде!
Алінка, жуючи вертке біляве волосся, заходилась ревти, наче вперше чує, а Марта, закотивши вузькі сірі очі, повільно тяглася до канапи.
— Сьогодні ще більше пекло, ніж вчора, — дмухала собі на лице.
Скоро жінка відчула різкий біль.
— Алілуя, почалося, — прошепотіла до себе. — Алінко, бери рюкзак і дуй до Василівни, — наказала доньці. — Мамка, скажеш, рожать поїхала.
Дівчинка хутко вхопила рожевий, набитий речами наплічник і побігла до сусідки.
— Божечки, як нестерпно, — кривлячись, Марта перекрикувала настанови акушерів. — Господи, аби поскоріш!
Раптом притінений зал заполонили чужі вигуки: «Давай! Давай!» Голова жінки знесилено впала на бік.
Малого, що пискнув раз, як котеня, перелякана медсестричка швидко десь понесла, всі гуртом побігли за нею, а Марта з розчепіреними в кріслі ногами краєм ока вгледіла синюшне крихітне тільце.
— Його врятують? — ледь чутно застогнала Марта до немолодої санітарки, що останньою, перекочуючись, як киванець, вибігала за всіма.
— А, в нас тут такі врачі, що й мертвого на ноги поставлять! — на ходу прокричала та. — Оддихай, голубко. Все буде добре!
— Все буде добре! — повторила Марта і відчула значне полегшення, після хвилі пекельних мук могла нарешті передихнути. Встигла навіть зануритись у сон, легкий і поверхневий.
— Вставай, голубко, в палату переходимо, — повернувшись, енергійно розбудила її все та ж санітарка.
Опершись на її масивне плече, Марта обережно встала і поволі закрокувала, однією рукою спираючись на холодну кахельну стіну.
— А малий де? — лиш зараз схаменулася.
— У неонатологів. Обстежують ще, — одвернувшись в бік, затараторила жінка. — Васильович потім об’яснить.
Побачивши мам з новонародженими біля пазух, Марта з’їжилась і кивком привіталася.
— Поспи, голубко, такі важкі роди були.
І вона, охлявши геть, гухнула на тверде лікарняне ліжко, подивилася збайдужіло в стелю і, заколихана чужим монотонним співанням, заснула й собі.
— Мамочка, Васильович просив вас до себе, — встромила голову санітарка, яка мила коридор.
Марта одразу ж побігла.
Сергій Васильович, немолодий лікар з розкішною сивиною та неймовірно добрими сірими очима, перебирав папери за столом.
— Сідайте, сідайте, — приязно всміхнувся він і вказав на стільця.
Марта слухняно сіла, розчинивши потому неловку мовчанку важким сопінням.
— З сином вашим, мамочка, плохо дєло. Порок серця, — Сергій Васильович зазирнув їй прямо в очі. — Сильний. Шансів зараз ніхто не дасть, треба операція, й не одна.
Марта бачила, як обережно той підбирає слова, і дикий холод пробіг по спині.
— Запасайтесь силами, терпінням і грошима. Буде нелегко, але…мусите!
Чужі діти нестерпно верещали всю ніч, а Марта до болю кусала знекровлені губи, щоб не закричати. Зранку вона, невмита і з повстяними від подушки косами, мляво зайшла в кабінет лікаря. Ноги їй видалися ватними. Васильович незмінно гортав папери. Сіла боязко на стільця, пальцями вп’явшись у металеві бортики.
Марта, опустила очі й забігала ними по підлозі, добираючи слова. Коли вгледіла кутик бежевого кахля, що виступав трохи вище інших, спинила погляд й сказала приреченим тоном:
— Я не зможу його підняти.
— Ви щось згубили? — запитав лікар, зиркнувши під стола.
— Хлопчика, — пошепки додала Марта. Вона не наважувалася сказати «сина», язик не повертався.
Васильович пильно глянув на неї, і жінка відчула осудливе дошкульне свердління.
— В мене ще донька старша, я геть одна, без чоловіка, помочі нізвідки та й грошей на лікування не маю де взяти! Розумієте? — Марта почервоніла.
— Мені що? Вам з цим жити! — сухо відказав лікар, повернувшись до нескінченних паперів.
— Сучка бездушна, — почула вслід Марта, коли, похапцем схвативши речі, вилітала з пологового. Вона не обернулась. По голосу впізнала молоденьку, фарбовану в рудий медсестричку.
Під панелькою сказала завсігди присутній пенсіонерці, буцім малий помер у пологах. Знала: більш уже ніхто про то не спитає. А перед під’їздом жінку перестріла друга Марта — руда довгошерста псина. Скавчала, лащилась вологим шерстким носом і не пускала до дверей. Колись Марта навіть гнівалася, що якийсь йолоп наче на зло назвав цю шавку її ім’ям. Та згодом змінила гнів на байдужість. Марта, то Марта. Котів теж поголовно Васьками звуть, і жоден Василь від того ще не постраждав.
— Щенят наведеш, — глянула на собачий круглий живіт. — Кому вони треба, ті твої приплоди. Все одно потравлять!
— А братик де? — Побачивши матір, Аліна заплигала від радості.
— Немає, — холодно відрізала Марта.
— Як? — дитя скривилося від розпачу.
— Отак!
Собі Марта заборонила навіть згадувати те, була певна, що на ноги його все одно б не поставила.
— Мам, там Марта щенят навела. Багацько так! — Алінка з порогу заплескала в долоні.
— Угу. — Жінка байдуже перевернулась до стіни.
— Ходім, покажу, — Алінка шарпнула її за руку.
— Не зараз, дуже голова болить, — відкараскувалась жінка. — Завтра.
Надвечір, вийшовши загнати малу, біля гаражів надибала Марту з виводком під зарослим кущем. Маленькі руді клубочки сильно пищали, у декотрих із рота юшила густа біла піна. Собака самовіддано лизкала кожного, наче бабка-шептуха, що намірялася злизати їхній недуг.
— Мам, вони всі й досі сплять, ото соньки, — другого дня Алінка вбігала до квартири. — А я так хочу вже з ними гратися!
— Не чіпай! — скрикнула Марта і зайшлася збиратися на двір.
Волохата матір так само лежала під кущем. Повернуті на спину щенята повідстовбурчували закляклі лапки догори, довкола них роїлися мухи, а розгублена Марта лапою горнула їх до себе і, вкриваючи тілом, підсовувала заціпенілим пискам набряклі соски. Жінка кинула їй кістку, але та, жалібно заскавчавши, і не глянула в її бік.
— Ти ба, сучка, а яка мати! — затряс худезною рукою небритий місцевий п’яничка. Марта не раз бачила, як він у одвічному дранті збирає пляшки на смітнику біля їхнього будинку.
— І що б вона робила з ними стількома?
— Люди б помогли, — прохрипів він.
«Цікаво, хтось з людей йому самому хоч колись допоміг?» — майнуло в голові.
Він пішов, а Марта довго ще дивилася на тезку, що нервово дрижала над мертвими дітьми. Повз них йшли сусіди. Одвертались, затуляли носи, а Марти дивились одна на одну повними сліз очима, сірими й ожиновими.
Ту ніч Марта майже не спала, підірвалася, ще як сонце лиш зійшло: не могла дочекатися повноправного ранку. Стрілки наче прилипли до циферблата.
— Вставай, Алінко, до братика підем, — сказала святково вбрана Марта.
— Ти ж казала нема його. — Мала продирала спросоння оченята.
— Я помилилась!
— Ми до хлопчика з пороком, — чемно привітавшись, Марта стисла доньчину долоню.
— До отказнічка? Так помер вночі, — байдуже проказала жінка у бездоганно білому костюмі.
Вмостивши Аліну на лавці, сама як навпомацки відшукала морг.
— Я ж тебе ще толком і не бачила, — Марта взяла на руки задубіле бездиханне дитя.
— Що ж я за мати така? Сучка і то краща! — кляла себе, що попри весь жаль до маляти не може, як собака, притискати до себе холодне закоцюбле тільце.
— Зробив розтин? — схвильований Васильович з порогу кинувсь до лисуватого патологоанатома. М’яз на його шиї нервово сіпався.
— А ти чо тут? — перевів погляд на заплакану Марту.
— До сина прийшла, — вона розгубилася.
— Так не твій це! — знизав плечима лікар.
— Отказнічок, сказали, помер.
— Ну цей да. Вже другого зозуля під кайфом лишила в нас, — Сергій сердито махнув рукою, —а мене тепер добряче потріпають, — і кинув в бік міцне слівце.
Марта ще більш розгубилася, дивлячись то на мертве дитя, то на лікаря.
— А мій де?
— Так в реанімації, на ШеВееЛі. Вже й волонтери знайшлись, до операції готові.
Її ноги злегка підкосились.
— Я… я… — Марта запнулася.
— Зараз до нього не можна! Хай після операції!
— Відмову можу забрати?
— То цього назад давай! — гримнув басом збитий чолов’яга у брудному переднику.
— Не дам. — Жінка раптом притиснула мертву крихітку до себе. — Треба ж по людськи поховати!
Вже вдома вона взяла чорний сміттєвий пакет та, затримавши подих, разом з мухами дістала з-під Марти восьмеро роздутих щенят.
— Треба віддати їх землі, так легше буде, — пояснила вбитій горем мамі.
Але та вперто розривала нехитрий насип, і тоді Марта, вхопивши собаку за шию, з силою відтягла її. І прижавшись головою, плакала, плакала, плакала.
— Мам, пішли вже додому, може тато прийшов, — донька вернула жінку до реальності.
— Алінко, — стоячи на колінах, Марта обернулась і взяла маленькі кулачки у свої. — Він не прийде.
— Ти казала, що й братика немає, але ж він є.
— Братик є, а тато тепер точно не прийде! — Марта глянула донечці в очі. — Але ми не сумуватимемо через це. Літо точно не для того. — Підводячись, вона втерла сльози.
— Ходімо, купим тобі морозива! Давно пора остудитися!