ПОВІТРЯНІ КУЛЬКИ ТА ВЕЛИКЕ МОРОЗИВО
Всі хлопці приморського міста Джалта знали, що Місто можна оббігти за півтори години, не торкаючись бруківки. По крайках широких кам’яних огорож навколо будинків, по заплетених листям та квітками арках, що з’єднували паркани на початку та в кінці багатьох вуличок. Це видавалося доволі складним завданням, адже між деякими провулками кам’яні мостики були таки відсутні. Але діти не бачили в тому біди. Зазвичай саме на цих ділянках їх маршруту росли високі розложисті дерева (просто дорослі знали, де саме їх треба садити, щоб малеча мала розвагу, а вони самі — тінь).
А якщо на шляху не росли помічники, тоді дозволялося однією ногою відштовхнутися від землі (якщо ніхто не бачить, бо це все ж вважалось таким собі рішенням). Або взагалі попрохати когось зі своєї команди стати живим мостиком. Правда, такий герой виходив з гри. Тому зазвичай рухалися по троє. З точки «Груша» (на розі Бузкового провулка і Чистої вулиці) в точку «Канатна дорога» або, прикладом, до «Великих Сходів». На Сходах стояла дуже зручна куля. До неї можна дострибнути і спробувати втриматися — о, це вважалося величною перемогою!
Між усіма будинками Джалти пролягали вулиці або провулки, сади чи різноманітні майданчики. Дитячі, спортивні, кінно-понні, запускальні (багато чого можна було запускати у Джалті), басейно-фонтанні, ресторанні та кав’ярневі. А ще були лавки майстрів-лахмітників, звісно, ну і колодязі, струмочки, бесідки, мостики та навіть ями для сміття. Ось на їх кришки точно не варто було стрибати. Не те щоб погана прикмета, люди Джалти не любили поганих прикмет. Просто не прийнято, та й все.
Багато перепон. Їх всі простіше оббігти, ну хіба що окрім фонтану на перехресті Ливарної вулиці та Хвилинного провулку, де ще можна пройти, не торкнувшись землі.
Це була популярна дитяча гра у місті Джалта, у землях Синього Узбережжя. А отже, в Дитячу ніч чи просто в погожий літній день босі п’ятки (чи взуті, це не принципово) стукали-гупали кам’яними огорожами навколо двоповерхових будинків, оплетених трояндами та в’юнком. Діти залізали на арки, перебиралися з гілки на гілку і бігли від початку до фінішу, не торкаючись кольорової поверхні вулиць. Всі знали, що коли мешканець будинку не хоче сусідських дітлахів на своїх огорожах, він або прокладає зверху біле каміння, що виділяється на тлі блакитнуватих гранітів Узбережжя, або вішає на гілки дерев саду білі стрічки — я хочу тишу, будь обережний, прошу! Звісно, сусіди не хотіли ускладнювати дітям життя, тож робили це вкрай рідко, а білим камінням в усьому місті було помічено всього пару будинків відлюдкуватих майстрів, які потребували спокою. І мали на це повне право.
Раз чи два на літо робили й великі змагання. Переможець у таких настінних перегонах отримував найбільшу порцію Морозива від майстрині-Морозівниці, а потім ділився ним зі своєю командою. Решта дітлахів також ласували найкращим морозивом у місті. Просто порції були дещо менші.
Лабіринт парканів Джалти манив таємницями. Відкривав затишні дворики будинків з усіма секретами, якими містяни залюбки ділилися. Там були будки, скульптури, оздоблені кахлем та смальтою басейни та джерела питної води. А ще садики-городики, квітники-розарії, клумби-скульптури — хто як міг, так і облаштовував подвір’я. І час від часу змінював деталі, щоб не нудьгувати, тому обличчя Міста постійно змінювалося.
Головне — не застрягти біля будинку Годинникаря. Цей дім височів посеред Аметистової вулиці. Там вічно щось тікало, бігало, крокувало пружинно, дзвеніло та веселилося. А ще треба було подолати будинок Чарівника Іфа, це — найтяжче завдання.
Звісно, вважалось не дуже ввічливим от так витріщатися у чиєсь подвір’я, хоча, якщо не соромишся та задивляєшся достатньо довго, можуть пригостити банкою варення, яблуками чи грушами. Або горщик з квітами подарувати. Іноді мешканці навіть караулили бігунів для цього. Правда, як потім бігти за морозивом із подарунком в руках, га? Та деякі поралися з цим. Врешті-решт, заохочувальні подарунки — теж дуже приємно, вірно?
От і зараз команда з двох учасників (на жаль, третій зійшов, коли підставив вірне плече під незграбні п’ятки десь між Акацієвою та Червоною вулицями) завмерла на широкій світло-сірій кромці огорожі. Так, звісно, це було подвір’я Іфа. Посеред зелених галявин під вітром танцювало штук сто куль. Повітряних різнокольорових куль. Цікаво, а якщо всю купу взяти, чи з ними можна перелетіти через найширшу перешкоду? Один з хлопців збирався зійти там, щоб останній таки роздобув Морозиво. Якого, звісно, повинно було вистачити на всіх.
Ніби у відповідь на їх думки вітер рвонув зв’язку особливо сильно. Її зірвало з кілка, а потім… Світлоголовий хлопчисько встиг підхопити її! Кульки рвалися з рук. Тіло від них робилося легким, але від огорожі бігун все ж таки не відривався. Ось і перевірив, та ще й на власному досвіді! Правду кажуть, що хороші бажання виконуються одразу. Тим більше, якщо за справу береться Іф, нехай і нема його тут на місці.
— Іф! — покликав хлопець. — Кульки улітають!
Але Чарівник дійсно десь гуляв. А в руках було сто добротних повітряних куль. Може, навіть більш цінних, ніж все морозиво Синього Узбережжя! Хлопчина замислився. Другий стусонув його в плече.
— Агов, ми так програємо. Он, я бачив Бек, вона вже за рогом. Хочеш програти?
— Ех…
І світловолосий рвонув уперед… Кульки тріпотіли за спиною, вітер смикав їх із рук, зовсім не допомагав бігти. Але як впустити?! І прив’язати зовсім нема де. Хлопці завмерли перед найнебезпечнішим перехрестям: можна було ризикнути та перестрибнути, але краще б все ж таких хтось один спустився та переніс іншого. А що робити!
Коли ти капітан, доводиться вирішувати швидко.
— Тримай, — світловолосий хлопчисько сунув кульки в руки напарнику, — повернеш Іфу, як побачиш, а як ні — то разом.
Той зрозумів та не образився, бо капітан бігав швидше. Зістрибнув, і товариш заскочив йому на плечі, спостерігаючи, як плюскають навколо різнокольорові каучукові кульки. Й трьома моментами пізніше вже мчавсь далі — наздоганяти вперту Бек.
Хлопець подивився вслід капітану, посміхнувся та уставився на здобич. Дуже не хотілося повертати це диво Чарівникові, але що робити. Він пішов назад, відчуваючи у долонях зв’язку чистої радості та натхнення, ніби і не кульки це, а чари. Дзенькнув дзвіночком на хвіртці, що була схожа чи то на крила чарівного птаха, чи на музичний інструмент, чи на пелюстки квітки. Зверху, звісно, були безпечні широкі підставки для ніг: Іфлюбив перегони та полегшив завдання бігунів-стрибунів. …Ще раз. Відізвався йому тільки ніжний дзвін у Дзвіночковому провулку, що розділяв дім Іфа та сусідню садибу.
Там, у провулку, всюди висіли бубонці та дзвіночки: на деревах, хвіртках, навіть на клумбах. На останніх вони, правда, не дзвеніли, а просто росли. Хоча, якщо придивитися, під вічнозеленими кущами у самісінькій тіні росли сріблясті квітки з далекого загадкового Лісу. Ці звучали мелодійно, особливо якщо поруч із ними сміялися діти та співали птахи. Тобто майже постійно. До цього звуку треба було довгенько прислухатися, але якщо раз почув, ні з чим не переплутаєш. І, говорять, навіть почнеш розуміти голоси квітів та дерев. Але це могло бути й казкою: дзвін багато хто чув, а от дерева говорили тільки з чародіями та їх учнями. Втім, для втілення казок завжди доводиться вчитись у чарівників.
Іф так і не відповів. Хлопчина витягнув голову, зазирнув через огорожу в подвір’я. Будинок, ґанок, квіти, чудернацьке чародійське приладдя хтозна для яких чар. І нікого! Ех, що робити? Хіба прив’язати кульки до хвіртки. А якщо їх забере вітер? Не можна так, адже вже вирішив допомогти! І він розвернувся, задумливо побрів вулицею донизу. Його товариш програвав або вигравав забіг, але хлопчик не думав про це — він гадав про кульки в руці.
— Ого! Повітряні кульки Іфа! — зраділа стара Марта, що неспішно чимчикувала назустріч. — А можна мені одну? Іф попрохав тебе роздати їх, вірно? Мені он ту, блакитненьку. — Вона простягнула руку, повністю впевнена, що кульку зараз віддадуть. Хлопчина аж рота відкрив. Ой. Що робити?
А з іншої сторони, чому б й ні? Зрештою, Іф їх завжди роздає. Дітям, сусідам, заїжджим, вітру, деревам та сонцю.
— Тримай, тітко Марта!
Ниточка від блакитної кульки лягла у зморшкувату долоню, і підметки Марти затупотіли різнокольоровою бруківкою вулиці Кольорових кроків. А хлопчина пішов далі, і він ставав все більш задумливим.
— А можна мені он ту, помаранчеву? А мені цю, з корабликом. А мені ось таку, біленьку, подарую сестрі… — мешканців, зацікавлених в подарунках від Іфа, все більшало. І відмовити їм не було рівно ніякої можливості, кульки ніби самі просилися у руки містян. Тож годину потому в пальцях бігуна лишилося тільки дві — червона та золота.
— А можна мені ось ту, золоту? — Іф посміхнувся, простягаючи руку. Тінь від блискучого циліндра лягла на бруківку, накривши собою хлопчину.
— Ой, вибач… Я… — хлопчик збентежився, почервонів, почуваючись винним. Як же так, роздав усі повітряні кульки Чарівника без будь-якого дозволу!
— Дякую тобі велике, — Іф так і не зістрибнув зі свого кумедного одноколісного велосипеда. Вітер колихав його дивний безформний одяг, у якому кишень було більше, ніж будинків у Джалті. Взяв і покотився далі, помахуючи золотавою кулькою. Чародій насвистував веселу пісеньку та поблискував скляними крапельками та дзеркальцями, які гронами звисали з широкого поясу. Хлопець здивовано подивився услід. Он як буває!
— Агов! Ти чого застряг. Біжи сюди, Ребека пригощає усіх Морозивом! — голос світлоголового капітана почувся з найближчої площі. — І в мене твоя порція! Давай, бо ж я не втримаюсь…
Остання червона кулька не заважала швидкому бігу, сандалії тільки допомагали, і вже за три хвилини малиново-лимонно-шоколадно-вершковому морозиву знайшли гідне застосування. А високо над Джалтою та синіми хвилями Моря летіла самотня золота кулька, летіла аж до самого неба і вище, доки не злилася з ясним сонячним світлом. А може, це було просто сонце.
Всі хлопці приморського міста Джалта знали, що Місто можна оббігти за півтори години, не торкаючись бруківки. По крайках широких кам’яних огорож навколо будинків, по заплетених листям та квітками арках, що з’єднували паркани на початку та в кінці багатьох вуличок. Це видавалося доволі складним завданням, адже між деякими провулками кам’яні мостики були таки відсутні. Але діти не бачили в тому біди. Зазвичай саме на цих ділянках їх маршруту росли високі розложисті дерева (просто дорослі знали, де саме їх треба садити, щоб малеча мала розвагу, а вони самі — тінь).
А якщо на шляху не росли помічники, тоді дозволялося однією ногою відштовхнутися від землі (якщо ніхто не бачить, бо це все ж вважалось таким собі рішенням). Або взагалі попрохати когось зі своєї команди стати живим мостиком. Правда, такий герой виходив з гри. Тому зазвичай рухалися по троє. З точки «Груша» (на розі Бузкового провулка і Чистої вулиці) в точку «Канатна дорога» або, прикладом, до «Великих Сходів». На Сходах стояла дуже зручна куля. До неї можна дострибнути і спробувати втриматися — о, це вважалося величною перемогою!
Між усіма будинками Джалти пролягали вулиці або провулки, сади чи різноманітні майданчики. Дитячі, спортивні, кінно-понні, запускальні (багато чого можна було запускати у Джалті), басейно-фонтанні, ресторанні та кав’ярневі. А ще були лавки майстрів-лахмітників, звісно, ну і колодязі, струмочки, бесідки, мостики та навіть ями для сміття. Ось на їх кришки точно не варто було стрибати. Не те щоб погана прикмета, люди Джалти не любили поганих прикмет. Просто не прийнято, та й все.
Багато перепон. Їх всі простіше оббігти, ну хіба що окрім фонтану на перехресті Ливарної вулиці та Хвилинного провулку, де ще можна пройти, не торкнувшись землі.
Це була популярна дитяча гра у місті Джалта, у землях Синього Узбережжя. А отже, в Дитячу ніч чи просто в погожий літній день босі п’ятки (чи взуті, це не принципово) стукали-гупали кам’яними огорожами навколо двоповерхових будинків, оплетених трояндами та в’юнком. Діти залізали на арки, перебиралися з гілки на гілку і бігли від початку до фінішу, не торкаючись кольорової поверхні вулиць. Всі знали, що коли мешканець будинку не хоче сусідських дітлахів на своїх огорожах, він або прокладає зверху біле каміння, що виділяється на тлі блакитнуватих гранітів Узбережжя, або вішає на гілки дерев саду білі стрічки — я хочу тишу, будь обережний, прошу! Звісно, сусіди не хотіли ускладнювати дітям життя, тож робили це вкрай рідко, а білим камінням в усьому місті було помічено всього пару будинків відлюдкуватих майстрів, які потребували спокою. І мали на це повне право.
Раз чи два на літо робили й великі змагання. Переможець у таких настінних перегонах отримував найбільшу порцію Морозива від майстрині-Морозівниці, а потім ділився ним зі своєю командою. Решта дітлахів також ласували найкращим морозивом у місті. Просто порції були дещо менші.
Лабіринт парканів Джалти манив таємницями. Відкривав затишні дворики будинків з усіма секретами, якими містяни залюбки ділилися. Там були будки, скульптури, оздоблені кахлем та смальтою басейни та джерела питної води. А ще садики-городики, квітники-розарії, клумби-скульптури — хто як міг, так і облаштовував подвір’я. І час від часу змінював деталі, щоб не нудьгувати, тому обличчя Міста постійно змінювалося.
Головне — не застрягти біля будинку Годинникаря. Цей дім височів посеред Аметистової вулиці. Там вічно щось тікало, бігало, крокувало пружинно, дзвеніло та веселилося. А ще треба було подолати будинок Чарівника Іфа, це — найтяжче завдання.
Звісно, вважалось не дуже ввічливим от так витріщатися у чиєсь подвір’я, хоча, якщо не соромишся та задивляєшся достатньо довго, можуть пригостити банкою варення, яблуками чи грушами. Або горщик з квітами подарувати. Іноді мешканці навіть караулили бігунів для цього. Правда, як потім бігти за морозивом із подарунком в руках, га? Та деякі поралися з цим. Врешті-решт, заохочувальні подарунки — теж дуже приємно, вірно?
От і зараз команда з двох учасників (на жаль, третій зійшов, коли підставив вірне плече під незграбні п’ятки десь між Акацієвою та Червоною вулицями) завмерла на широкій світло-сірій кромці огорожі. Так, звісно, це було подвір’я Іфа. Посеред зелених галявин під вітром танцювало штук сто куль. Повітряних різнокольорових куль. Цікаво, а якщо всю купу взяти, чи з ними можна перелетіти через найширшу перешкоду? Один з хлопців збирався зійти там, щоб останній таки роздобув Морозиво. Якого, звісно, повинно було вистачити на всіх.
Ніби у відповідь на їх думки вітер рвонув зв’язку особливо сильно. Її зірвало з кілка, а потім… Світлоголовий хлопчисько встиг підхопити її! Кульки рвалися з рук. Тіло від них робилося легким, але від огорожі бігун все ж таки не відривався. Ось і перевірив, та ще й на власному досвіді! Правду кажуть, що хороші бажання виконуються одразу. Тим більше, якщо за справу береться Іф, нехай і нема його тут на місці.
— Іф! — покликав хлопець. — Кульки улітають!
Але Чарівник дійсно десь гуляв. А в руках було сто добротних повітряних куль. Може, навіть більш цінних, ніж все морозиво Синього Узбережжя! Хлопчина замислився. Другий стусонув його в плече.
— Агов, ми так програємо. Он, я бачив Бек, вона вже за рогом. Хочеш програти?
— Ех…
І світловолосий рвонув уперед… Кульки тріпотіли за спиною, вітер смикав їх із рук, зовсім не допомагав бігти. Але як впустити?! І прив’язати зовсім нема де. Хлопці завмерли перед найнебезпечнішим перехрестям: можна було ризикнути та перестрибнути, але краще б все ж таких хтось один спустився та переніс іншого. А що робити!
Коли ти капітан, доводиться вирішувати швидко.
— Тримай, — світловолосий хлопчисько сунув кульки в руки напарнику, — повернеш Іфу, як побачиш, а як ні — то разом.
Той зрозумів та не образився, бо капітан бігав швидше. Зістрибнув, і товариш заскочив йому на плечі, спостерігаючи, як плюскають навколо різнокольорові каучукові кульки. Й трьома моментами пізніше вже мчавсь далі — наздоганяти вперту Бек.
Хлопець подивився вслід капітану, посміхнувся та уставився на здобич. Дуже не хотілося повертати це диво Чарівникові, але що робити. Він пішов назад, відчуваючи у долонях зв’язку чистої радості та натхнення, ніби і не кульки це, а чари. Дзенькнув дзвіночком на хвіртці, що була схожа чи то на крила чарівного птаха, чи на музичний інструмент, чи на пелюстки квітки. Зверху, звісно, були безпечні широкі підставки для ніг: Іфлюбив перегони та полегшив завдання бігунів-стрибунів. …Ще раз. Відізвався йому тільки ніжний дзвін у Дзвіночковому провулку, що розділяв дім Іфа та сусідню садибу.
Там, у провулку, всюди висіли бубонці та дзвіночки: на деревах, хвіртках, навіть на клумбах. На останніх вони, правда, не дзвеніли, а просто росли. Хоча, якщо придивитися, під вічнозеленими кущами у самісінькій тіні росли сріблясті квітки з далекого загадкового Лісу. Ці звучали мелодійно, особливо якщо поруч із ними сміялися діти та співали птахи. Тобто майже постійно. До цього звуку треба було довгенько прислухатися, але якщо раз почув, ні з чим не переплутаєш. І, говорять, навіть почнеш розуміти голоси квітів та дерев. Але це могло бути й казкою: дзвін багато хто чув, а от дерева говорили тільки з чародіями та їх учнями. Втім, для втілення казок завжди доводиться вчитись у чарівників.
Іф так і не відповів. Хлопчина витягнув голову, зазирнув через огорожу в подвір’я. Будинок, ґанок, квіти, чудернацьке чародійське приладдя хтозна для яких чар. І нікого! Ех, що робити? Хіба прив’язати кульки до хвіртки. А якщо їх забере вітер? Не можна так, адже вже вирішив допомогти! І він розвернувся, задумливо побрів вулицею донизу. Його товариш програвав або вигравав забіг, але хлопчик не думав про це — він гадав про кульки в руці.
— Ого! Повітряні кульки Іфа! — зраділа стара Марта, що неспішно чимчикувала назустріч. — А можна мені одну? Іф попрохав тебе роздати їх, вірно? Мені он ту, блакитненьку. — Вона простягнула руку, повністю впевнена, що кульку зараз віддадуть. Хлопчина аж рота відкрив. Ой. Що робити?
А з іншої сторони, чому б й ні? Зрештою, Іф їх завжди роздає. Дітям, сусідам, заїжджим, вітру, деревам та сонцю.
— Тримай, тітко Марта!
Ниточка від блакитної кульки лягла у зморшкувату долоню, і підметки Марти затупотіли різнокольоровою бруківкою вулиці Кольорових кроків. А хлопчина пішов далі, і він ставав все більш задумливим.
— А можна мені он ту, помаранчеву? А мені цю, з корабликом. А мені ось таку, біленьку, подарую сестрі… — мешканців, зацікавлених в подарунках від Іфа, все більшало. І відмовити їм не було рівно ніякої можливості, кульки ніби самі просилися у руки містян. Тож годину потому в пальцях бігуна лишилося тільки дві — червона та золота.
— А можна мені ось ту, золоту? — Іф посміхнувся, простягаючи руку. Тінь від блискучого циліндра лягла на бруківку, накривши собою хлопчину.
— Ой, вибач… Я… — хлопчик збентежився, почервонів, почуваючись винним. Як же так, роздав усі повітряні кульки Чарівника без будь-якого дозволу!
— Дякую тобі велике, — Іф так і не зістрибнув зі свого кумедного одноколісного велосипеда. Вітер колихав його дивний безформний одяг, у якому кишень було більше, ніж будинків у Джалті. Взяв і покотився далі, помахуючи золотавою кулькою. Чародій насвистував веселу пісеньку та поблискував скляними крапельками та дзеркальцями, які гронами звисали з широкого поясу. Хлопець здивовано подивився услід. Он як буває!
— Агов! Ти чого застряг. Біжи сюди, Ребека пригощає усіх Морозивом! — голос світлоголового капітана почувся з найближчої площі. — І в мене твоя порція! Давай, бо ж я не втримаюсь…
Остання червона кулька не заважала швидкому бігу, сандалії тільки допомагали, і вже за три хвилини малиново-лимонно-шоколадно-вершковому морозиву знайшли гідне застосування. А високо над Джалтою та синіми хвилями Моря летіла самотня золота кулька, летіла аж до самого неба і вище, доки не злилася з ясним сонячним світлом. А може, це було просто сонце.