Спрага
В його роті панувала справжня мертва пустка. Спрага нестерпно пекла горло. З кожним видихом воно скрипіло, наче пісок під ногами каравану бедуїнів. З кожним вдихом обпікаючого марсіанського повітря, воно погрожувало спалити вщент спочатку м’язи його гортані, а потім і саму шкіру засмаленої шиї. Язик мляво лежав у роті висохлим клаптиком старої кураги. Рожево-помаранчевий та зморщений, він мав такий само непрезентабельний вид, як і фрукт. Чи міг він ще більше зсохнути? Скажімо, до розміру кишмишу? Маленької видовженої жовтавої родзинки, які він так ненавидів.
Навіть вощані, давно не чищені, зуби відчували на собі дію спеки. Їх ніби покрила невидима плівка сухості, яку він міг би відчути, якби був здатний поворухнути язиком. Та сили покинули його, колись міцне спортивне юне тіло. Він лежав на спині не в змозі надати своєму тілу руху. Руки окам’яніли, ноги набрякли, тулуб одерев’янів. Навіть шия перетворилася на нерухомий обрубок, що потребував води.
На ліву руку падало пекуче сонячне проміння. Він відчував, як його пальці горять від розпеченої підлоги, як нігтьові пластини, мов під дією чорної магії, змінюються на маленькі розжарені пательні, що готові зашкварчати від крихітної краплинки олії. Хоч яєчню готуй! Йому згадалися сніданки у бабусі в селі. Як зрання разом з бабою він малим топав до курника, допомагав обережно складати яйця до корзини і нести на кухню. Там йому дозволялося розбити парочку на товстелезну залізну сковороду, поки бабуля нарізала поруч зелень та цибулю. Він мав пильно слідкувати, щоб яйка не підгоріли, і вчасно дати знати ба, що вже час перевертати. Золоті часи!
Нетямущими очима він вдивлявся в пустоту стіни. Живлення його корабля припинилося шість годин тому. Що це: помилка, саботаж, насмішка долі? Автономні генератори також не працювали. Він намагався полагодити систему, та всі спроби виявилися марними. Батарея здохла, а, як-то кажуть, те, що мертве, вже не встане. Він не святий і не чаклун, щоб творити дива, а саме останнє йому б зараз не завадило.
Перед його внутрішнім зором пропливали картини колишнього життя — приємні відлуння минулих років, чарівні історії вчорашніх часів. Ось він знову в Генічеську, біжить по гарячій гальці до блакитної смуги. Камінчики опікають його стопи, врізаються в них своїми гострими кутиками, та його це не спиняє. Він знає, що попереду море — найкраща винагорода за ці страждання. Тепла вода колихатиме його тіло, наповнюватиме його вологою та сіллю, відживлюватиме його сили та дух. Він буде пірнати, намагаючись якнайдовше затримати дихання аби затягнути своє перебування під водою. Може в його плавки вдруге випадково запливе риба-голка? Може він знову виловить камінець з наскрізною діркою? Дід називав такий крем’яхкурячим щастям (чому курячим?), казав, що якщо через їх отвір подивитися на захід сонця і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.
Порепані губи самовільно розтягнулися в усмішці. Він пригадав, як вперше почувши цю байку, ходив по пляжу, уважно вишукуючи підходящий камінь і врешті-решт притяг діду куцу цеглину. Дідо довго сміявся, а потім на кожному сімейному застіллі згадував цей випадок. Тоді йому було соромно, що дід всім навкруги розповідає історію цеглини, та зараз не маючи змоги повернутися в той маленький будиночок у моря, на той відшліфований водою пляжик, цей глиняний брусок став ледь не найдорожчим спогадом в його серці. Може дід і не насміхався над ним особисто? Може, він згадував цей епізод їх спільного минулого, бо хотів відродити той особливий момент близькості між собою і онуком? Теплі думки…
Як же страшенно хотілося пити! В голові почало паморочитися. З’явилосьвідчуття нестачі кисню. Тільки цього не вистачало! Стіна перед його очима повільно чорніла. Що це: вечоріє чи він плавно втрачає свідомість? Страх пробіг його тілом. Скільки він ще зможе так протриматися? Без світла, без води, тепер ще й без повітря… Невже йому лишилося жити лічені секунди? Він щільно заплющив очі і почав повільно рахувати до ста, аби заспокоїти нерви. Треба не дати паніці взяти гору. Ця підла істота завжди вміла влізти йому під шкіру і комашиним роєм розбігтися по тілу. Якщо і вмирати, то в спокої! — вирішив він.
В цупкій, ще жвавій пам’яті моментально ожив спогад першої в його житті паніки. Вона прийшла за руку зі справжнім хижим жахом під вовчий вий пораненого міста. Лемент людей переливалися у воронячий крик і заповнював його вуха, мов море під час пірнання. Тоді здавалося, що він ніколи не позбавиться цієї луни, що вона завжди звучатиме в його голові. Та час йшов, і відгомін ставав тихіше. Він навчився розпізнавати паніку по її крокам, навчився приборкувати лютий норов переляку. Часом це вимагало від нього більше зусиль, часом — менше, та він неодмінно виходив переможцем, і цей раз, хай навіть останній в його житті, не має стати винятком.
Боротися — значить жити! — пролунало в його голові. Зібравши рештки сил, він змусив себе поворухнутися. Обережно, без поспіху він стиснув пальці. Перегріті на сонці, подушечки лягли на не меш гарячу долонь. Кілька разів кліпнув очима. Вони горіли і боліли, як і всі інші частини його тіла. Спекотніше, ніж в пеклі! — подумалося йому. Може, Марс — то і є пекло? Нащо ж ми до нього так рвемося? Нащо, лишаємо наш райський куточок на Землі? Правду мати казала, що цінувати починаємо, лиш коли втрачаємо. Йому нестримно захотілось плакати, та в тілі не лишилося зайвої вологи. І через це йому стало ще більше себе шкода.
За що тут боротися? Як тут жити? Ця бляшанка стане його домовиною! Видно долею його написано сконати на самоті, далеко від всіх і всього, що він любить, що йому дороге. Він пригадав очі матері, сірі, як дощове небо. Боже, якщо ти є, пішли нам зливу! Він згадував, як було чудово стрибати по калюжах, бігати в одних штанцях по бабиному саду під краплинами літнього дощу, ловити їх язиком, не звертаючи уваги на погрози матері. Він зажмурився, чіпляючись за ці спогади. І тут щось пропищало, клацнуло, і простір перед його закрити очима почервонів.
— Левко, світло дали! Ввімкни кондиціонер і постав свій планшет на зарядку! Іпавербанк! І іди хутчіш помийся, доки вода є!
— Іду, мамо! — прохрипів у відповідь хлопчик і виліз зі свого космічного корабля під ліжком.
В його роті панувала справжня мертва пустка. Спрага нестерпно пекла горло. З кожним видихом воно скрипіло, наче пісок під ногами каравану бедуїнів. З кожним вдихом обпікаючого марсіанського повітря, воно погрожувало спалити вщент спочатку м’язи його гортані, а потім і саму шкіру засмаленої шиї. Язик мляво лежав у роті висохлим клаптиком старої кураги. Рожево-помаранчевий та зморщений, він мав такий само непрезентабельний вид, як і фрукт. Чи міг він ще більше зсохнути? Скажімо, до розміру кишмишу? Маленької видовженої жовтавої родзинки, які він так ненавидів.
Навіть вощані, давно не чищені, зуби відчували на собі дію спеки. Їх ніби покрила невидима плівка сухості, яку він міг би відчути, якби був здатний поворухнути язиком. Та сили покинули його, колись міцне спортивне юне тіло. Він лежав на спині не в змозі надати своєму тілу руху. Руки окам’яніли, ноги набрякли, тулуб одерев’янів. Навіть шия перетворилася на нерухомий обрубок, що потребував води.
На ліву руку падало пекуче сонячне проміння. Він відчував, як його пальці горять від розпеченої підлоги, як нігтьові пластини, мов під дією чорної магії, змінюються на маленькі розжарені пательні, що готові зашкварчати від крихітної краплинки олії. Хоч яєчню готуй! Йому згадалися сніданки у бабусі в селі. Як зрання разом з бабою він малим топав до курника, допомагав обережно складати яйця до корзини і нести на кухню. Там йому дозволялося розбити парочку на товстелезну залізну сковороду, поки бабуля нарізала поруч зелень та цибулю. Він мав пильно слідкувати, щоб яйка не підгоріли, і вчасно дати знати ба, що вже час перевертати. Золоті часи!
Нетямущими очима він вдивлявся в пустоту стіни. Живлення його корабля припинилося шість годин тому. Що це: помилка, саботаж, насмішка долі? Автономні генератори також не працювали. Він намагався полагодити систему, та всі спроби виявилися марними. Батарея здохла, а, як-то кажуть, те, що мертве, вже не встане. Він не святий і не чаклун, щоб творити дива, а саме останнє йому б зараз не завадило.
Перед його внутрішнім зором пропливали картини колишнього життя — приємні відлуння минулих років, чарівні історії вчорашніх часів. Ось він знову в Генічеську, біжить по гарячій гальці до блакитної смуги. Камінчики опікають його стопи, врізаються в них своїми гострими кутиками, та його це не спиняє. Він знає, що попереду море — найкраща винагорода за ці страждання. Тепла вода колихатиме його тіло, наповнюватиме його вологою та сіллю, відживлюватиме його сили та дух. Він буде пірнати, намагаючись якнайдовше затримати дихання аби затягнути своє перебування під водою. Може в його плавки вдруге випадково запливе риба-голка? Може він знову виловить камінець з наскрізною діркою? Дід називав такий крем’яхкурячим щастям (чому курячим?), казав, що якщо через їх отвір подивитися на захід сонця і загадати бажання, воно обов’язково здійсниться.
Порепані губи самовільно розтягнулися в усмішці. Він пригадав, як вперше почувши цю байку, ходив по пляжу, уважно вишукуючи підходящий камінь і врешті-решт притяг діду куцу цеглину. Дідо довго сміявся, а потім на кожному сімейному застіллі згадував цей випадок. Тоді йому було соромно, що дід всім навкруги розповідає історію цеглини, та зараз не маючи змоги повернутися в той маленький будиночок у моря, на той відшліфований водою пляжик, цей глиняний брусок став ледь не найдорожчим спогадом в його серці. Може дід і не насміхався над ним особисто? Може, він згадував цей епізод їх спільного минулого, бо хотів відродити той особливий момент близькості між собою і онуком? Теплі думки…
Як же страшенно хотілося пити! В голові почало паморочитися. З’явилосьвідчуття нестачі кисню. Тільки цього не вистачало! Стіна перед його очима повільно чорніла. Що це: вечоріє чи він плавно втрачає свідомість? Страх пробіг його тілом. Скільки він ще зможе так протриматися? Без світла, без води, тепер ще й без повітря… Невже йому лишилося жити лічені секунди? Він щільно заплющив очі і почав повільно рахувати до ста, аби заспокоїти нерви. Треба не дати паніці взяти гору. Ця підла істота завжди вміла влізти йому під шкіру і комашиним роєм розбігтися по тілу. Якщо і вмирати, то в спокої! — вирішив він.
В цупкій, ще жвавій пам’яті моментально ожив спогад першої в його житті паніки. Вона прийшла за руку зі справжнім хижим жахом під вовчий вий пораненого міста. Лемент людей переливалися у воронячий крик і заповнював його вуха, мов море під час пірнання. Тоді здавалося, що він ніколи не позбавиться цієї луни, що вона завжди звучатиме в його голові. Та час йшов, і відгомін ставав тихіше. Він навчився розпізнавати паніку по її крокам, навчився приборкувати лютий норов переляку. Часом це вимагало від нього більше зусиль, часом — менше, та він неодмінно виходив переможцем, і цей раз, хай навіть останній в його житті, не має стати винятком.
Боротися — значить жити! — пролунало в його голові. Зібравши рештки сил, він змусив себе поворухнутися. Обережно, без поспіху він стиснув пальці. Перегріті на сонці, подушечки лягли на не меш гарячу долонь. Кілька разів кліпнув очима. Вони горіли і боліли, як і всі інші частини його тіла. Спекотніше, ніж в пеклі! — подумалося йому. Може, Марс — то і є пекло? Нащо ж ми до нього так рвемося? Нащо, лишаємо наш райський куточок на Землі? Правду мати казала, що цінувати починаємо, лиш коли втрачаємо. Йому нестримно захотілось плакати, та в тілі не лишилося зайвої вологи. І через це йому стало ще більше себе шкода.
За що тут боротися? Як тут жити? Ця бляшанка стане його домовиною! Видно долею його написано сконати на самоті, далеко від всіх і всього, що він любить, що йому дороге. Він пригадав очі матері, сірі, як дощове небо. Боже, якщо ти є, пішли нам зливу! Він згадував, як було чудово стрибати по калюжах, бігати в одних штанцях по бабиному саду під краплинами літнього дощу, ловити їх язиком, не звертаючи уваги на погрози матері. Він зажмурився, чіпляючись за ці спогади. І тут щось пропищало, клацнуло, і простір перед його закрити очима почервонів.
— Левко, світло дали! Ввімкни кондиціонер і постав свій планшет на зарядку! Іпавербанк! І іди хутчіш помийся, доки вода є!
— Іду, мамо! — прохрипів у відповідь хлопчик і виліз зі свого космічного корабля під ліжком.