Сон?
Вона ніколи не чекала особливого дня для того, аби бути щасливою. Але того ранку прокинулась із ледь помітним тремтінням, наче від хвилювання. А все через цей дивний аромат запашних троянд. Такий солодкий і такий реальний. Вона збагнула, що дихає повільно, на повні груди. І байдуже, що то лише залишки п’янкого сновидіння.
Їй знову снився він: красивий, загадковий, незбагненний.
— Ти знаєш, що в кожного морозного завитка є своє значення? — спитав кароокий молодик, змушуючи її спертись на стіл та показуючи на вікно. Вона засміялась та вирішила підіграти:
— Немов своя мова?
— Еге ж. Поглянь-но сюди. Оцей, з колючими шипами, означає — гордість; оцей, немов усіяний зірками — бажання; а ось ці, із заокругленими лініями — любов, — і його очі, замість вікна, спинились на її вустах.
Дівчина не стала сором’язливо відвертатись, натомість її пальці, стрімко долаючи простір, лягли просто йому на губи. Змушуючи мовчати. Тремтливий дурман, що спадає з вій, питання чи відповідь? Легкий кивок – невимовлений дозвіл. Чутливі пучки, майже опалені його гарячим подихом, нарешті звільнили місце вустам. Вимогливий, короткий поцілунок, лишень початок. Відповідаючи, поступаючись, дозволяючи більше чи вимагаючи? Шкіра стиснулася під пестощами холодних рук, а жалібний стогін змазався жадібною ніжністю. Його губи зіслизнути вниз плавно й ніжно, немов сніжинка, що, впавши на гаряче тіло, миттю перетворилася у краплю. Поспішили далі: на підборіддя, шию, ключиці, груди, живіт. Її нігті неконтрольовано ввіп’ялися в плечі, як тільки він втягнув ніжну шкіру, змушуючи судинки під нею розбігтись яскравим, нерівномірним маревом. Зірваний стогін, цього разу, прозвучав майже синхронним каноном. Норовливий ґудзик, що не піддався – полетів відірваний вниз. Речей уже немає. Наче ніколи й не було. Його вуста мандрували відомим, немов завчасно прокладеним, шляхом. Так вправно й чуттєво, що дихання дівчини перетворилося в шипіння крізь стиснуті від нетерпіння й очікування зуби. Захоплена й загублена, вона відхилилася на спину, збиваючи велику вазу. Дзвін кришталю висмикнув її зі сну, залишаючи лише несамовитий запах троянд…
Лютневий ранок по-особливому оздобив памороззю вікна машин та вітрини. Йдучи на роботу, вона з цікавістю вивчала новенькі візерунки. Милуючись чи шукаючи? Але раптом дівчина вражено зупинилась, вихоплена з думок і звичної ранкової буденності. Квітковий магазин. А у вітрині — розкішний букет червоних троянд.
«Сама собі? Коли попереду ще цілий робочий день? Без жодного приводу?» – дівчина невпевнено закусила губу. Дзвіночок сповістив флориста про відвідувача й високий кароокий чоловік з посмішкою привітався:
— Доброго ранку, вам допомогти?
Дівчина отетеріло застигла, а потім, недоречно зашарівшись, попросила:
— Букет з вітрини, будь ласка.
Зрештою, вона ніколи не чекала особливого дня для того, аби бути щасливою.
Вона ніколи не чекала особливого дня для того, аби бути щасливою. Але того ранку прокинулась із ледь помітним тремтінням, наче від хвилювання. А все через цей дивний аромат запашних троянд. Такий солодкий і такий реальний. Вона збагнула, що дихає повільно, на повні груди. І байдуже, що то лише залишки п’янкого сновидіння.
Їй знову снився він: красивий, загадковий, незбагненний.
— Ти знаєш, що в кожного морозного завитка є своє значення? — спитав кароокий молодик, змушуючи її спертись на стіл та показуючи на вікно. Вона засміялась та вирішила підіграти:
— Немов своя мова?
— Еге ж. Поглянь-но сюди. Оцей, з колючими шипами, означає — гордість; оцей, немов усіяний зірками — бажання; а ось ці, із заокругленими лініями — любов, — і його очі, замість вікна, спинились на її вустах.
Дівчина не стала сором’язливо відвертатись, натомість її пальці, стрімко долаючи простір, лягли просто йому на губи. Змушуючи мовчати. Тремтливий дурман, що спадає з вій, питання чи відповідь? Легкий кивок – невимовлений дозвіл. Чутливі пучки, майже опалені його гарячим подихом, нарешті звільнили місце вустам. Вимогливий, короткий поцілунок, лишень початок. Відповідаючи, поступаючись, дозволяючи більше чи вимагаючи? Шкіра стиснулася під пестощами холодних рук, а жалібний стогін змазався жадібною ніжністю. Його губи зіслизнути вниз плавно й ніжно, немов сніжинка, що, впавши на гаряче тіло, миттю перетворилася у краплю. Поспішили далі: на підборіддя, шию, ключиці, груди, живіт. Її нігті неконтрольовано ввіп’ялися в плечі, як тільки він втягнув ніжну шкіру, змушуючи судинки під нею розбігтись яскравим, нерівномірним маревом. Зірваний стогін, цього разу, прозвучав майже синхронним каноном. Норовливий ґудзик, що не піддався – полетів відірваний вниз. Речей уже немає. Наче ніколи й не було. Його вуста мандрували відомим, немов завчасно прокладеним, шляхом. Так вправно й чуттєво, що дихання дівчини перетворилося в шипіння крізь стиснуті від нетерпіння й очікування зуби. Захоплена й загублена, вона відхилилася на спину, збиваючи велику вазу. Дзвін кришталю висмикнув її зі сну, залишаючи лише несамовитий запах троянд…
Лютневий ранок по-особливому оздобив памороззю вікна машин та вітрини. Йдучи на роботу, вона з цікавістю вивчала новенькі візерунки. Милуючись чи шукаючи? Але раптом дівчина вражено зупинилась, вихоплена з думок і звичної ранкової буденності. Квітковий магазин. А у вітрині — розкішний букет червоних троянд.
«Сама собі? Коли попереду ще цілий робочий день? Без жодного приводу?» – дівчина невпевнено закусила губу. Дзвіночок сповістив флориста про відвідувача й високий кароокий чоловік з посмішкою привітався:
— Доброго ранку, вам допомогти?
Дівчина отетеріло застигла, а потім, недоречно зашарівшись, попросила:
— Букет з вітрини, будь ласка.
Зрештою, вона ніколи не чекала особливого дня для того, аби бути щасливою.