Я йду в чорній сукні і в чорних окулярах повз торговий центр, на який ще не наповзла тінь. Маю зняти готівку, щоб купити долари. В обмінниках завжди є долари, але виключно за готівку. Обмінники не контрольовані, як і людські бажання, як і спека. Гроші, бажання, спека. Чому колесо Сансари, якщо трикутник?
Злам.
Повертаю голову, і він повертається. Його очі, як лід. По очах бачу, що він — той. Миттєва ідентифікація за поглядом. Я так умію, саме прийшло. Це не може бути односторонньо, це завжди на двох. Я в чорних окулярах, він мене не бачить. Йду далі. Спина рівніша, стегна різкіші. Зараз вік у моді. Отже, мені можна. Обертаюсь чи дивиться у слід. Не дивиться. Говорить по телефону. Російською.
Вокзал.
Зараз тут не пахне. Навіть в жару. Вимили. Колись вокзал пах сечею. Чим далі від совка, тим менше запаху сечі. Водія не відпускаю. Інтуїтивно відчуваю, що вийде не туди. Несвідомий саботаж — ознака внутрішньої невдоволеності. Так і є, пише, що вийшов на дорогу, але фасад інший. Отже протестує, хоча поки невимовно.
— Перепрошую, давайте до Південного.
Об’їжджаємо, стоїть.
— Привіт.
— Привіт.
Обіймаємось. Щось типу цілуємось. Сідаємо в кліматично контрольовану машину.
— Я не туди вийшов?
— Та не туди. Нестрашно. Буває. Як доїхав?
Сливово-абрикосові відра.
Мамі сказала, що їду в тур, чоловіку, що писати роман у Славутичі, сину нічого не сказала. Мене вистачає лише на кухню, щоденне гуляння і водіння на гуртки, а на емоційну близькість… Те, що видається найлегшим, є найтяжчим. Ні, не те кажу, він просто не повинен думати, що мама хоче бути щасливою, коли вона апріорі поруч і лише хоче щоб щасливим був він.
Оси на москітній сітці дивляться як плавиться цукор у повних мисках.
Прірва літа.
Той, що приїхав, теж був упізнаний одразу. На катері, в Гурзуфі, на вечірній палубі якого холонули розпашілі екскурсанти, бачила лише його. Хоча він — за орлиним профілем, скоріше, так і написала тоді в щоденнику: «Твій профіль орла, дай випити згорла». Його гострий розріз карих очей містив теплий, трохи вогкий погляд. Все його єство відчувалось як гіпнотично тепле. Хто ж відпускає на конференцію саму таку красиву жінку, коли вся її краса живе своїм життям і має власну задачу бути вирішеною? Тепер зняли з ним манюньку однокімнатку на Андріївському з вікнами у двір, над яким здіймається розпечена брила музею. Наші стосунки також нагадують музей. Музей коштовних слів, зрозумілих лише нам, обраної музики, спільних ідей, планів, щільно затиснутих у натертому склі нездійсненності. Я не наважусь. Він не наполягатиме. А взаємно мріяти приємно.
Пенетрація міста.
— Як гадаєш, по фото можна буде зрозуміти, як нам було жарко?
Ми вільно гуляємо містом. В нас п’ять днів. Я спокійна. Є відчуття, що випадково не зустрінемо ні моїх друзів, ні рідних.
Бані Михайлівського сяють як жовті сонця, що спустились з небес ближче до землі, щоб нагадати нам грішним: «Пекло близько». Розпечений асфальт став глиною, з якої можна формувати наступну расу големів. Здавалось, величезний котел міста ось-ось закипить, здійметься парою і випаде дощем. Так і сталось.
— Накрапає, — він хапає мою дзеркалку за об’єктив і пхає в рюкзак.
— Не можна так тримати фотоапарат, потрібно брати за боді! З’єднання між об’єктивом і камерою найвразливіше…
— Я знаю! Я обережно! Звикла ото, я що, по-твоєму, як оті твої друзі? — рве його як хмару.
Менструація фарб.
Він голить ноги, я дивлюся подкаст, де Забужко жаліється на київські мурали.
Коли ми з ним познайомились на тому нещасному судні, у мене були місячні, коли ми зустрілися вдруге в мене також були місячні, коли втретє — також. Всі наші поїздки, зустрічі і секси супроводжувались моїми місячним, і в цей раз так само.
— Забагато фарб, — кажу про мурали.
— У тебе взагалі бувають дні без місячних? — питає.
— Думаєш буде прохолодніше? — киваю на його ноги.
— Може потрібно перевіритись?
— Бачиш, я так течу перед тобою, що навіть кров’ю.
Міграція стьюдентів.
Він живе в місті студентів. Я колись вигадала собі справи в його місті і поїхала до нього. Африканські студенти носили свої яскраві національні костюми, що повністю закривали руки та ноги і такі ж самі яскраві шапочки. Аби я поїхали до Африки здобувати освіту, то мабуть вдяглася б, приблизно, як місцеві. Які різні наслідки колоніалізму. Їх, принаймні, не переконували, що їх культура тупа, смішна і другорядна.
Місто заторів і ремонтних заборів.
Кондиціонери не справляються. Їх простакувате гудіння нагадує придушений сміх бога пекла. Везу його в промзону на околицю. Він любить фотографувати ЛЕП і промзони. Часто говорить про індастріал. Сподіваюся на густі зарослі в тих старих промзонах, де можна буде полежати у холодку, поки він фотографуватиме. Приїздимо, трахаємось під деревами. Пітніємо ще дуже.
Підписи вирішують.
— Що вирішили з розлученням? — запитує.
— З розлюченням?
— Я серйозно! Я більше не хочу бути коханцем!
Сердиться. Щось пояснюю про те, що треба вирішити багато питань з дитиною.
Руки терпнуть.
Руки терпнуть так стояти, спираючись на них під деревами. Думаю про матір, вона жаліється на те, що у неї часто терпнуть руки. Звісно, тягати такі важкельні торби. І чого вона ніколи не чекає, поки я зможу допомогти з машиною.
— Що? — питає з-за спини.
Обертаюсь. Його гарячий погляд видається недоречним.
Початок мрій, заземлених подіями.
Мені колись сон наснився, як ми з ним в розвалинах без даху. Я нервую, що нам нема де жити і прошу його щось зробити. Він говорить: «Я зроблю, я зроблю!», — і лише вздовж стін ходить.
Ріки ніг.
Сиджу в метро. Провела його на вокзал і випила холодного пива. Такої насолоди давно не відчувала. При ньому не п’ю. Колись пожалілася, що у мене похмілля, так він надіслав мені кліп Massive Attack, де «алкоголікиня» кожен вечір п’є, а потім падає зі сходів життя.
Дощі скарг новому богу.
Мій хрещеник говорить мені:
— Коли почалося вторгнення, Бог змінився.
— О, ти підняв дуже філософське питання, — кажу, — фундаментальне: «Чи змінюється Бог з розвитком всесвіту?»
— Та ні, іншого поставили, — говорить малий.
— Може ти і правий, молитви точно змінилися.
Повний контракт.
Мій чоловік отримав повістку. Він казав, що як прийде, то піде. Пішов. Той, що з міста студентів має резерв. Чому не навпаки, думаю.