У творі використані строки із пісні Dakooka «Помри, якщо мене не любиш»
...«Помри, якщо мене не любиш!» — більше туші на вії,
«Я зламаю крила, я зламаю, милий», — яскравіше помаду!
«Я зламаю тіло, тіло твоє» — ось тут що правда, то правда. Я дивлюсь на своє відображення у дзеркалі та хитро посміхаюсь.
«Якщо ти не любиш мене…» — моя посмішка розтягується ширше. Не любить? Ха! Ні-і-і, дорогенький, тут без варіантів. Ксюша Домбровська завжди досягає свого!
«Я зламаю крила. Я зламаю, милий,
Я зламаю тебе. Тебе, тебе... Я зламаю тебе!» — я сміюся перед дзеркалом із відчуттям моєї майбутньої перемоги.
Саме так! Сьогодні Антон Олександрович буде мій і тільки мій! Танго всю ніч і до ранку! Вип'ю з нього всі соки, а зранку буду тішитися з його обличчя, адже треба на роботу йти до інституту. А мені що? А мені не треба. Ще й заняття починаються аж із третьої пари. І найсмішніше! Вгадайте із ким? Правильно! Саме з Антоном Олександровичем! Він буде такий виснажений, такий втомлений, а я тим часом буду або ж спокійненько собі спати в його квартирі, або ж підколювати його на парі. Щось на кшталт: «Антоне Олександровичу, ви сьогодні такий втомлений. Певне, дисертацію всю ніч писали?»
Я задоволено сміюся знову. Як же прекрасно відчувати перемогу заздалегідь! Вимикаю пісню на телефоні та беру із собою маленьку чорну сумочку. Закидую її через плече, із нетерпінням очікую пари у свого прекрасного майбутнього коханця.
Ось і підійшла до кінця пара культурології. На щастя, сьогодні вона остання. На превелике щастя, для мене й Антона Олександровича. А він, бідолашний, ще й не знає, яке щастя чекатиме на нього тут і зараз. Діждавшись поки всі нарешті вийдуть з кабінету, наближаюсь до нього та з ноткою награної сором'язливості питаю:
— Антоне Олександровичу, чи не могли б Ви мені допомогти з навчанням? Самі бачите, що вчуся я так собі, тож чи є у Вас можливість провести додаткове заняття зі мною?
— Ксюшо, — він швидко дивиться на годинник, — давай про це потім поговоримо. У мене зараз важливі справи, я запізнююсь.
Отакої! Я, значить, зробила класний мейк, одягнула мініспідницю та сексуальний топ для того, щоб мене зараз так легко послали? Ну ні-і-і, дорогенький! Помічаю у нього на столі ключі.
— А чому Ви з дошки тему пари не стерли?
— Що? — він повертається, а я встигаю перехопити ключі.
Побачивши чисту дошку і мене, яка зачиняє двері на замок, мій милий, схоже на те, трошки злякався.
— Домбровська! Що ти робиш?!
— Не хвилюйтесь. Я лише наближаю час нашого першого додаткового заняття.
Раптом помічаю лють в його очах. О, навіть так? Прекрасна реакція мисливця на здобич. Нумо, вполюй мене, мій прекрасний стрілець!
Відчуваю збудження від цих думок, але мій мисливець чомусь займається справами зовсім не потрібними для полювання: читає моралі, намагається з’ясувати стосунки, мало не вихоплює ключі з рук.
А що я? Я спокійно дивлюсь на нього і, задоволено посміхаючись, веду рукою по його щетині. Колеться... Трішки неприємно, але ж як це мужньо і дуже сексуально. Я закусюю нижню губу.
— Домбровська, я тобі не ясно сказав? — він агресивно прибирає мою руку.— Віддай ключі, інакше розповім твоєму куратору про все це.
— Розповідайте, — кажу це знову зі спокійною впевненістю та грайливою посмішкою в очах, — я додам до вашої історії трішки деталей, можна?
— Яких деталей?!
Тут я починаю ледь тихо стогнати, а зрештою збільшую децибели. Збільшую, збільшую, збіль... Його рука опиняється на моїх вустах.
Так близько до мене він ще ніколи не підходив. Його очі повні люті й мені стає моторошно.
– Ти впевнена, що тобі дозволено у цьому світі все, так? Еге ж ні, дівчинко. Світ грає за іншими правилами!
По моїх щоках від несподіванки течуть сльози.
— Пробачте! П-п-робачте... — він відпускає мене.
Господи! Яка ж я дурепа! «Світ грає за іншими правилами! За іншими правилами! Правилами».
Мені вже несила стримати потік сліз, що дедалі збільшувався. Він, з відвертою недоброзичливістю, дістає зі свого дипломата вологі серветки.
— На, протри обличчя. У тебе туш потекла.
Відчуваючи поразку, незграбно йду до дзеркала з його вологими серветками.
— Спасибі, — тільки й можу сказати.
У відображенні бачу його. А він із непохитною суворістю дивиться на мене.
— Ти там все? Давай скоріше. Мені потрібно йти.
— Зараз...
«Помри, якщо мене не любиш», — чому?! Чому я програла?!
«Я зламаю крила. Я зламаю, милий...» — в моїй душі крізь сором проростає квітка люті.
«Я зламаю тіло твоє, якщо ти не любиш мене», — ... і бажання зробити йому дуже боляче.
«Я зламаю тебе, тебе, тебе... Я зламаю тебе!» — я посміхаюсь власному відображенню. Ні, Ксюша Домбровська ніколи не програє!
— Що смішного, я не зрозумів?! — він все так само недоброзичливо дивиться на мене.
— А смішно те, що я записувала нашу розмову на диктофон. І «деталі для розповіді куратору» теж. Ну, це поки Ви не затулили мені рота.
На його обличчі з'являється тривога.
— Що?! Домбровська, ти взагалі при здоровому глузді?!
— Як бачите, у достатньо здоровому, щоби поміркувати й «перестрахуватися». Ну на той випадок, якщо Ви скасуєте наше додаткове заняття, — я підходжу до чоловіка якомога ближче та дивлюся йому прямо в очі, — Тож обирайте: або звільнення, або ж годинка уваги мені. Може дві. Ще не знаю наскільки довго Ви можете…
— Домбровська! — він дивиться на мене, а в погляді чиста ненависть.
Ходить кабінетом, схрестивши руки на грудях.
— Невже я Вам зовсім не подобаюсь? — я переможно посміхаюся.
— До цього дня може і подобалась, але лише візуально. Людина ти, Домбровська, відверто неприємна.
— Яка є. Тож, що Ви скажете у відповідь?
— Що я скажу? А навіщо говорити, якщо треба діяти?
О, такий підхід мені подобається значно більше! Антон підходить до мене та бере за руку, у якій я й досі тримаю ключі від кабінету. Я щосили стискаю ті, аби йому не вдалось їх дістати.
— Добре, — він посміхається із ноткою агресії, — хочеш по-твоєму – буде по-твоєму.
Несподівано цілує мене у шию. Цілунок колючий та агресивний. Потім він спускається трішки ніжніше, а згодом — ще ніжніше... Я випускаю ключі з рук. Поцілунок у ключицю. Я тихенько стогну. Він спускається до грудей та підіймає мій топ... О, Боже! Я ледве не втрачаю свідомість від поцілунків!
І тут я чую брязкання ключів, але вже не у моїй долоні.
— Думала, все буде так просто? — тепер вже він дивиться на мене переможним поглядом та йде до дверей. — Збирайся й виходь.
— Ах Ви хитрий сучий потрох! — я буквально налітаю на нього та починаю бити у груди. — Тепер я точно можу накатати на Вас заяву в поліцію!
Він проводить вказівним пальцем по моєму підборіддю.
— Ти ж сама цього хотіла.
— Я не думала, що у Вас вистачить розуму зробити це, аби забрати ключі!
— Ну, якщо чесно, спочатку я не хотів тебе цілувати, але потім... Навіть не знаю, як це відбулося!
— Тобто, Вам сподобалось?
Він почервонів і втупив погляд у підлогу, у спробі сховати свої очі.
— Ну ось! А так протестували!
— Ксюша! Тепер я не зможу тут нормально викладати, бо припустився помилки у спілкуванні з тобою.
— А Ви не хочете помилитися ще раз? — я кладу руку на його живіт і поволі спускаю ту вниз, але він швидко прибирає її.
— «Помилятися» в аудиторії — не найкраще рішення.
— Підемо до Вас додому?
Я бачу шалений вир думок в його очах. А там і бажання, і цікавість, і страх, і думки про власне майбутнє.
— Значить так. Пиши на телефоні адресу: Кленова, 58, квартира 33. Виходити з кабінету будемо разом, але контакт у нас із тобою мінімальний. І нікому ні в якому разі про це не розповідай.
Я швидко кивнула головою і ми почали діяти за планом Антона. Біля виходу з університету — розійшлись у різні боки, при цьому маючи на меті один пункт призначення.
...«Помри, якщо мене не любиш!» — Ксюшо, це ж так просто!
«Я зламаю крила. Я зламаю, милий...» — просто віддайся чоловіку, якого кохаєш.
«Я зламаю тіло твоє...» – мама десь залишала мені пачку презервативів на такий випадок.
«Якщо ти не любиш мене» – кажуть, що вперше завжди боляче.
«Я зламаю тебе, тебе, тебе!» – як же мені бути?
«Я зламаю тебе! Я зламаю тебе! Я зламаю тебе» — Антон, вибач, я не прийду…