ЛИСИЦЯ
Зелений шестисотий мерседес із покусаним бампером аварійно блимав у сутінках. Двоє з різних світів і вимірів: худорлявий хлопець двадцяти з напиломроків та зачесаним назад волоссям і приземкуватий зрілий чолов’яга, з лисиною та вагітним животом. Перший тупив очі в потерті адіки, другий — сунув руки в кишені малинового піджака та згинав шию від моцного жовтого ланцюга з хрестом. Сумнівний опецьок вірянин випинав подвійне підборіддя та морщив густі брови.
— Я привозитиму її двічі на тиждень до тебе в майстерню. Вівторок і четвер. О десятій ранку, — директор півсотні базарних наметів накарлякаввідмітки обгризеною ручкою в шкіряному блокноті, — По бабках розійдемося. Не ображатиму. Але за умови, що все буде красиво та вчасно. За скільки намалюєш? — запитав прокурений голос і риб’ячі очі вп’ялися в Дановеперенісся.
— Я пишу, — зауважив різко Дан.
— Ти пиши. Терміни?
— Ви розумієте, Григорію Олексійовичу, я ще не бачив натурницю і не до кінця розумію обсяг роботи.
— Ой, все. Оці прелюдії лиши для малолєток. Мені треба, щоб ти намалював, трясця, написав колекцію портретів моєї Ритулі. Все щоб було по-багатому! В хутрі, бархаті, короні. Щоб як браткі мої зайшли в новий дім, то охуїли. І від червоного дерева, і від килимів, і від сервізів, і від моєї малої. Бабки не питання.
— Думаю, завтра можемо розпочати.
Григорій Олексійович добряче заплатив дивному молодому митцю. Дуже добре заплатив. Наперед. На ці гроші Дан міг жити рік, не думати про халтурні підмальовки, а писати те, що не вмирає.
Ранок наступного дня почався для Дана із запізненням. Він крутився всю ніч, подумки перелічував отримані гроші та планував майбутні живо мертві шедеври. О пів на десяту зіскочив з ліжка, облився холодною водою (бо гарячу знов, козли, вимкнули), заварив кухоль розчинної кави та налив туди згущеного молока. Заглянув у майстерню чи не таїть вона залишків вечірньої сублімації та екстазу. Там панував безлад і терпкі аромати фарб, дерева та розчинників. Дзвінок у двері пролунав у чітко зазначений бізнесменом час.
— Привіт! Я Рита, — простягнула м’яку вологу долоню жінка, лівою ж відкинула назад рудий крученик з очей.
— Добрий день. Дан. Проходьте, — хлопець потиснув руку жінці та відмітив, що її рукостискання міцне та сильне. Дан посунувся до стіни та пропустив гостю в майстерню.
— Що це за запах, маестро? — зморщила задраний догори ніс Рита й зиркнула на нього.
— Так пахне мистецтво, — Дан на дотик відчув їх погляд, так наче шкрябонула кігтиками по внутрішньому боці руки. Лисиця. — Вам потрібно переодягнутися?
— Ні, хлопчику.
Дан стенув плечима, відігнав головою настирну думку, що вигулькнула нізвідки та склеїв губи, аби не випустити образу на волю.
Рита, чи то Лисиця, як про себе прозвав її Дан, оголила зуби, підморгнула й потягнула за мотузяний пасок. Сукня-завіса впала. Серце Дана теж впало та затупотіло в лівій п’ятці, член вперся голівкою в ремінь і зволожився.
— Я готова, — вищирилася хижачка, колихнула повними стегнами, ковзнула руками догори по животу, персам, шиї.
— Хм. Ми маємо писати трохи інші портрети. Григорій Олексійович замовив… — почав мимрити Дан.
— Циц, хлопчику. Нас не мають обходити хотілки Гриця, бо у мене є свої. І у тебе теж є. А в короні та бархаті ти мене ще намалюєш.
— Напишеш. Я пишу, а не малюю. І я не хлопчик.
— Напишеш, хлопчику, напишеш, — Лисиця підійшла впритул. Її соски торкнулися цупкої розстібнутої сорочки Дана та загострилися ще сильніше. Їх очі були на одному рівні: її блищали звабно, його — розгублено. Вона взяла майстра за руки та прикрила ними свої груди. Долонь не вистачило, щоб обійняти перса повністю, тож він намалював півкола та стиснув соски. Лисиця закотила очі, пронявчала й облизнулась. Він спостерігав за її реакцією на біль. Записував у пам’яті трепет вій, напіввідчинені вологі вуста, сполошений рум’янець. Вона притислась до нього стегнами та животом. Його тіло судомило від перезбудження. Руками він притиснув її стегна до своїх і розгойдував. Дан втягнув носом її аромат розпусти та пачулі. Заважкий. Цей аромат не пасував Лисиці. Він хотів би, щоб від неї пахло дощем і цитрусом. Він би хотів, щоб від неї пахло ним і його сім’ям. Поплив думками. Застряг поглядом на металевому напівсерці. Відсторонив жінку. Позадкував, обтер руки об штани. Не той запах. Запах мав бути іншим.
— Почнімо. У нас багато роботи. І зніми оцю фігню з шиї.
— Ррр... Не зніму. Це серце для мене важливе.
— Це не серце, а половина залізної дупи. Я його не буду зображати.
— Будеш, хлопчику.
— Ні. Я не хлопчик. Сідай он туди. Зручно щоб було.
— Ррр… Люблю неслухняних.
Поколихала повними стегнами у бік крісла натурниці та не граційно впала в пухкі подушки. Дан зайняв своє місце за мольбертом і стиснув в долоні загострений простий олівець.
Їхні зустрічі відбувалися за розкладом. Щовівторка та щочетверга Лисиця доставлялася до Дана додому. Вона розмахом відчиняла незамкнені двері та скидала з себе одяг поки йшла від дверей до царини генія. Вона грала та загравалася, бавилася та бавила. Для Лисиці не існувало кордонів, заборон і слова «ні». Для неї було її «хочу» й «отримаю». І зараз вона хотіла саме цього хлопчика з довгими пальцями та чуттєвим ротом.
«Моя Ритуся повинна бути намальована в різних позах і королівських нарядах», — кожен раз Дан пригадував слова наметового директора.
Як виявилося, Ритуся більше хотіла бути затраханою в різних позах та без міщанських вбрань.
Лисиця облизала вуста, закусила нижню губу, хитрі очі стали хижими та заблищали. Половинка металевого серця рухалася вгору-вниз, вгору-вниз на наповнених спокусою грудях. Дан чув її дихання краще за своє, чув її серцевий залізничний гуркіт. Він нервував через те, що жінка постійно змінювала позицію рук. Вона повинна була завмерти, застигнути, скрижаніти. Натомість торкалася себе та зухвало дивилася йому в очі. Ключиця, улоговина між грудьми, коричневі ореоли, сосок, живіт, лобок, піхва. Ковзнула червоним манікюром між статевих губ, примружила очі та знов облизалась. Трясця він ще не бачив, щоб у жінок там було все лисе. Дан ковтнув, витер піт, стиснув пальцями олівець, натис на нього й голчастий грифель проткнув альбом для замальовок. Дан задоволено закотив очі, вкрав поглядом потрібні риси та продовжив робити замальовки.
— Ти був колись із жінкою? — порушила тишу Лисиця.
— Ммм. Був. Еее. Чому ти питаєш? І взагалі не твої то справи, — знітився Дан і почав перекладати речі на робочій поверхні біля мольберта.
— Чому питаю? Бо впевнена, що підлітковий перепихон або дрочку не можна зарахувати за секс із жінкою. Ну? Не було ж?
— Сядь. Трясця. Ляж вже нормально. В одній позі. І не заважай працювати.
— Не було… Мій хлопчик. Такий тендітний та боязкий, — вона говорила й продовжувала пестити свої набряклі груди.
— Я не хлопчик тобі. І не маленький. Трясця. Скільки можна. Зупини руки. Ти заважаєш.
Лисиця вигнулася, крутнулася на живіт, випнула догори дупцю, пошкребла нігтями по картатому бильцю.
— То може зробиш перерву? А я допоможу тобі розслабитися. Ну, що скажеш на це, хлопчику? Чи насмілишся й зробиш?
Жінка знов лягла на спину, розкрила ноги та почала грати пальцями по великих і малих губах, занурюючись вглиб. Нахабним поглядом дивилася Данові в очі та посміхалася. Ні, не посміхалася. Шкірилася. В момент жінка стишилася, втиснулася в лежак і почала схвильовано спостерігати за змінами майстрової поведінки. Це був вже не хлопчик, не чоловік, не людина. І ЦЕ щось було заблизько. Вона не встигла зіпсувати страхом своє обличчя.
Щоб писати йому вже не потрібна була ця жінка. Лисиця перестала існувати для нього фізично. Він закарбував у пам’яті кожен вигин її тіла та блиск очей, запам’ятав викривлений рот і дівчинкові статеві губи, повні погідливі стегна та важкі соковиті груди. Він відмітив її рухи та інстинктивні порухи, збуджені хвилі живота й дрижання підборіддя.
На чоловічих грудях з’явилось почервоніння, воно перейшло на шию, обличчя, чоло. На спині, між лопатками, виступили прозорі солоні краплі. Спітніло чоло. М’язи обличчя, живота та стегон мимовільно скорочувалися. Тіло судомило. Серцебиття прискорилося, дихання пришвидшилося, стало глибоким і важким. Дан ерегував. Його почервонілі очі здавалися засліпленими, а бачив він через руки, збуджене тіло й душу.
На палітрі переливалися фарби, готові розкрити таємниці злиття життя й ілюзії. Кожен мазок пензля був актом занурення і кроком до заласся. Дан накладав прозорі шари фарби одне на одного, створював глибину, відшукував м’якість, намацував дихання полотна та пришвидшував своє. Подих майстра й робота його рук поєдналися та дозволили емоціям керувати його пензлем. Широкими мазками наносив тіні, підкреслював хижість очей, виразність губ, спокусу вигинів і глибину западин. Кожен рух пензля пестив тіло, затримувався на лобку, за вухом, шиї, ключиці. Дан облизував губи та промальовував зволожені її. Лесировка створювала відчуття проникнення в тіло, неживою шкірою на полотні пульсувало життя. Товстими мазками пастозної фарби Дан створював фактурну поверхню на волоссі, передавав його блиск і рухливість. Здавалося, що волосся ось-ось зашелестить від Дановогоподиху. Мазки мастихіном були поривом емоцій та супроводжувалися уривчастими видихами та мимовільними скрикуваннями митця. Він взяв до рук ніж, його дихання стало ще важчим і гучнішим, кров вдарила у скроні. Дан почав прошкрябувати верхній шар. Виявляв відшукував нижні, здирав захист, оголював прихований нерв, пробуджував істинно справжню емоцію. Серце перебивало само себе. М’язи тіла скорочувалися й робили з Дана поламаного паяцика. Він розбризкував фарбу, створював абстрактні емоції.
Конвульсія. Свобода. Конвульсія. Роздолля. Конвульсія. Я — геній.
Вінець творіння.
Лисиця жила на полотні та залишилася покірною назавжди.
Срібне невигадливе напівсерце стало п’ятнадцятим експонатом Дановоїколекції. На вічну пам’ять бездушної власниці.
Зелений шестисотий мерседес із покусаним бампером аварійно блимав у сутінках. Двоє з різних світів і вимірів: худорлявий хлопець двадцяти з напиломроків та зачесаним назад волоссям і приземкуватий зрілий чолов’яга, з лисиною та вагітним животом. Перший тупив очі в потерті адіки, другий — сунув руки в кишені малинового піджака та згинав шию від моцного жовтого ланцюга з хрестом. Сумнівний опецьок вірянин випинав подвійне підборіддя та морщив густі брови.
— Я привозитиму її двічі на тиждень до тебе в майстерню. Вівторок і четвер. О десятій ранку, — директор півсотні базарних наметів накарлякаввідмітки обгризеною ручкою в шкіряному блокноті, — По бабках розійдемося. Не ображатиму. Але за умови, що все буде красиво та вчасно. За скільки намалюєш? — запитав прокурений голос і риб’ячі очі вп’ялися в Дановеперенісся.
— Я пишу, — зауважив різко Дан.
— Ти пиши. Терміни?
— Ви розумієте, Григорію Олексійовичу, я ще не бачив натурницю і не до кінця розумію обсяг роботи.
— Ой, все. Оці прелюдії лиши для малолєток. Мені треба, щоб ти намалював, трясця, написав колекцію портретів моєї Ритулі. Все щоб було по-багатому! В хутрі, бархаті, короні. Щоб як браткі мої зайшли в новий дім, то охуїли. І від червоного дерева, і від килимів, і від сервізів, і від моєї малої. Бабки не питання.
— Думаю, завтра можемо розпочати.
Григорій Олексійович добряче заплатив дивному молодому митцю. Дуже добре заплатив. Наперед. На ці гроші Дан міг жити рік, не думати про халтурні підмальовки, а писати те, що не вмирає.
Ранок наступного дня почався для Дана із запізненням. Він крутився всю ніч, подумки перелічував отримані гроші та планував майбутні живо мертві шедеври. О пів на десяту зіскочив з ліжка, облився холодною водою (бо гарячу знов, козли, вимкнули), заварив кухоль розчинної кави та налив туди згущеного молока. Заглянув у майстерню чи не таїть вона залишків вечірньої сублімації та екстазу. Там панував безлад і терпкі аромати фарб, дерева та розчинників. Дзвінок у двері пролунав у чітко зазначений бізнесменом час.
— Привіт! Я Рита, — простягнула м’яку вологу долоню жінка, лівою ж відкинула назад рудий крученик з очей.
— Добрий день. Дан. Проходьте, — хлопець потиснув руку жінці та відмітив, що її рукостискання міцне та сильне. Дан посунувся до стіни та пропустив гостю в майстерню.
— Що це за запах, маестро? — зморщила задраний догори ніс Рита й зиркнула на нього.
— Так пахне мистецтво, — Дан на дотик відчув їх погляд, так наче шкрябонула кігтиками по внутрішньому боці руки. Лисиця. — Вам потрібно переодягнутися?
— Ні, хлопчику.
Дан стенув плечима, відігнав головою настирну думку, що вигулькнула нізвідки та склеїв губи, аби не випустити образу на волю.
Рита, чи то Лисиця, як про себе прозвав її Дан, оголила зуби, підморгнула й потягнула за мотузяний пасок. Сукня-завіса впала. Серце Дана теж впало та затупотіло в лівій п’ятці, член вперся голівкою в ремінь і зволожився.
— Я готова, — вищирилася хижачка, колихнула повними стегнами, ковзнула руками догори по животу, персам, шиї.
— Хм. Ми маємо писати трохи інші портрети. Григорій Олексійович замовив… — почав мимрити Дан.
— Циц, хлопчику. Нас не мають обходити хотілки Гриця, бо у мене є свої. І у тебе теж є. А в короні та бархаті ти мене ще намалюєш.
— Напишеш. Я пишу, а не малюю. І я не хлопчик.
— Напишеш, хлопчику, напишеш, — Лисиця підійшла впритул. Її соски торкнулися цупкої розстібнутої сорочки Дана та загострилися ще сильніше. Їх очі були на одному рівні: її блищали звабно, його — розгублено. Вона взяла майстра за руки та прикрила ними свої груди. Долонь не вистачило, щоб обійняти перса повністю, тож він намалював півкола та стиснув соски. Лисиця закотила очі, пронявчала й облизнулась. Він спостерігав за її реакцією на біль. Записував у пам’яті трепет вій, напіввідчинені вологі вуста, сполошений рум’янець. Вона притислась до нього стегнами та животом. Його тіло судомило від перезбудження. Руками він притиснув її стегна до своїх і розгойдував. Дан втягнув носом її аромат розпусти та пачулі. Заважкий. Цей аромат не пасував Лисиці. Він хотів би, щоб від неї пахло дощем і цитрусом. Він би хотів, щоб від неї пахло ним і його сім’ям. Поплив думками. Застряг поглядом на металевому напівсерці. Відсторонив жінку. Позадкував, обтер руки об штани. Не той запах. Запах мав бути іншим.
— Почнімо. У нас багато роботи. І зніми оцю фігню з шиї.
— Ррр... Не зніму. Це серце для мене важливе.
— Це не серце, а половина залізної дупи. Я його не буду зображати.
— Будеш, хлопчику.
— Ні. Я не хлопчик. Сідай он туди. Зручно щоб було.
— Ррр… Люблю неслухняних.
Поколихала повними стегнами у бік крісла натурниці та не граційно впала в пухкі подушки. Дан зайняв своє місце за мольбертом і стиснув в долоні загострений простий олівець.
Їхні зустрічі відбувалися за розкладом. Щовівторка та щочетверга Лисиця доставлялася до Дана додому. Вона розмахом відчиняла незамкнені двері та скидала з себе одяг поки йшла від дверей до царини генія. Вона грала та загравалася, бавилася та бавила. Для Лисиці не існувало кордонів, заборон і слова «ні». Для неї було її «хочу» й «отримаю». І зараз вона хотіла саме цього хлопчика з довгими пальцями та чуттєвим ротом.
«Моя Ритуся повинна бути намальована в різних позах і королівських нарядах», — кожен раз Дан пригадував слова наметового директора.
Як виявилося, Ритуся більше хотіла бути затраханою в різних позах та без міщанських вбрань.
Лисиця облизала вуста, закусила нижню губу, хитрі очі стали хижими та заблищали. Половинка металевого серця рухалася вгору-вниз, вгору-вниз на наповнених спокусою грудях. Дан чув її дихання краще за своє, чув її серцевий залізничний гуркіт. Він нервував через те, що жінка постійно змінювала позицію рук. Вона повинна була завмерти, застигнути, скрижаніти. Натомість торкалася себе та зухвало дивилася йому в очі. Ключиця, улоговина між грудьми, коричневі ореоли, сосок, живіт, лобок, піхва. Ковзнула червоним манікюром між статевих губ, примружила очі та знов облизалась. Трясця він ще не бачив, щоб у жінок там було все лисе. Дан ковтнув, витер піт, стиснув пальцями олівець, натис на нього й голчастий грифель проткнув альбом для замальовок. Дан задоволено закотив очі, вкрав поглядом потрібні риси та продовжив робити замальовки.
— Ти був колись із жінкою? — порушила тишу Лисиця.
— Ммм. Був. Еее. Чому ти питаєш? І взагалі не твої то справи, — знітився Дан і почав перекладати речі на робочій поверхні біля мольберта.
— Чому питаю? Бо впевнена, що підлітковий перепихон або дрочку не можна зарахувати за секс із жінкою. Ну? Не було ж?
— Сядь. Трясця. Ляж вже нормально. В одній позі. І не заважай працювати.
— Не було… Мій хлопчик. Такий тендітний та боязкий, — вона говорила й продовжувала пестити свої набряклі груди.
— Я не хлопчик тобі. І не маленький. Трясця. Скільки можна. Зупини руки. Ти заважаєш.
Лисиця вигнулася, крутнулася на живіт, випнула догори дупцю, пошкребла нігтями по картатому бильцю.
— То може зробиш перерву? А я допоможу тобі розслабитися. Ну, що скажеш на це, хлопчику? Чи насмілишся й зробиш?
Жінка знов лягла на спину, розкрила ноги та почала грати пальцями по великих і малих губах, занурюючись вглиб. Нахабним поглядом дивилася Данові в очі та посміхалася. Ні, не посміхалася. Шкірилася. В момент жінка стишилася, втиснулася в лежак і почала схвильовано спостерігати за змінами майстрової поведінки. Це був вже не хлопчик, не чоловік, не людина. І ЦЕ щось було заблизько. Вона не встигла зіпсувати страхом своє обличчя.
Щоб писати йому вже не потрібна була ця жінка. Лисиця перестала існувати для нього фізично. Він закарбував у пам’яті кожен вигин її тіла та блиск очей, запам’ятав викривлений рот і дівчинкові статеві губи, повні погідливі стегна та важкі соковиті груди. Він відмітив її рухи та інстинктивні порухи, збуджені хвилі живота й дрижання підборіддя.
На чоловічих грудях з’явилось почервоніння, воно перейшло на шию, обличчя, чоло. На спині, між лопатками, виступили прозорі солоні краплі. Спітніло чоло. М’язи обличчя, живота та стегон мимовільно скорочувалися. Тіло судомило. Серцебиття прискорилося, дихання пришвидшилося, стало глибоким і важким. Дан ерегував. Його почервонілі очі здавалися засліпленими, а бачив він через руки, збуджене тіло й душу.
На палітрі переливалися фарби, готові розкрити таємниці злиття життя й ілюзії. Кожен мазок пензля був актом занурення і кроком до заласся. Дан накладав прозорі шари фарби одне на одного, створював глибину, відшукував м’якість, намацував дихання полотна та пришвидшував своє. Подих майстра й робота його рук поєдналися та дозволили емоціям керувати його пензлем. Широкими мазками наносив тіні, підкреслював хижість очей, виразність губ, спокусу вигинів і глибину западин. Кожен рух пензля пестив тіло, затримувався на лобку, за вухом, шиї, ключиці. Дан облизував губи та промальовував зволожені її. Лесировка створювала відчуття проникнення в тіло, неживою шкірою на полотні пульсувало життя. Товстими мазками пастозної фарби Дан створював фактурну поверхню на волоссі, передавав його блиск і рухливість. Здавалося, що волосся ось-ось зашелестить від Дановогоподиху. Мазки мастихіном були поривом емоцій та супроводжувалися уривчастими видихами та мимовільними скрикуваннями митця. Він взяв до рук ніж, його дихання стало ще важчим і гучнішим, кров вдарила у скроні. Дан почав прошкрябувати верхній шар. Виявляв відшукував нижні, здирав захист, оголював прихований нерв, пробуджував істинно справжню емоцію. Серце перебивало само себе. М’язи тіла скорочувалися й робили з Дана поламаного паяцика. Він розбризкував фарбу, створював абстрактні емоції.
Конвульсія. Свобода. Конвульсія. Роздолля. Конвульсія. Я — геній.
Вінець творіння.
Лисиця жила на полотні та залишилася покірною назавжди.
Срібне невигадливе напівсерце стало п’ятнадцятим експонатом Дановоїколекції. На вічну пам’ять бездушної власниці.