Перехрестя
Я сподівалася, що більше ніколи її не зустріну. Огидно щодня впиратися поглядами й мовчки, гмикаючи крізь зуби бозна-що, повільно розходитися боками. Так розповзаються в сторони наїжачені кішки. Кожна готова розігнути спину і кинутися, але не накинутися першою. Кожна йде з вірою у свою правду.
Знову я побачила її у великодній понеділок. Зажди квола й запухла, зараз вона бадьоро розмовляла з чоловіком у розтягнутих на дупі спортивках і незвично весело щебетала, розмахуючи пакетиком із круасаном. Обличчя світле, очі ясні, волосся розчесане. Вона удала, що мене не помітила. Я швидко пройшла повз. Вловила ванільний запах здоби, гіркий — ганчірок із секонд-хенду і нудотно-солодкий шлейф дезодоранту. На перехресті запалився зелений. Я пішла на іншу сторону.
***
У центральному районі столиці, у маленькому тихому кварталі, ліворуч від чудової базиліки, вузенькі вулиці переплелися і переламалися в короткі смужки – провулки. Провулки утворюють прямі кути й рівні лінії. Одна вулиця перекреслює іншу — схрещується перехрестями з ідеальними прямими кутами. Ніби святий, сидячи на куполі базиліки, розклав шахову дошку і чекає ходу.
Стиглим мандарином вона випала з підворіття в провулок і повільно покотилася тихою вуличкою. Помаранчевий піджак в строкату вишивку, зібрану з фантазії старого растамана. Її б до дітей квітів у сімдесяті, посадити ближче до багаття і дати в руки кухоль зеленого чаю. Їй би любові й обіймів. Їй би віри. Хоч у Бога, хоч у Диявола, але міцної й назавжди. А не чекушку горілки або дві банки пива як зазвичай. Не самотніх прогулянок перехрестями.
Неслухняною, сірою рукою вона поправила квітчасту бейсболку, що з'їхала на бік, і одним стрибком перегородила шлях парочці туристів, що, мабуть, заблукали. Гучні італійці, смагляві, в білих футболках і сонцезахисних окулярах, вони часто перезиралися і безпорадно знизували плечима. Зробивши нещасну, ображену міну, вона простягнула до них тремтячу руку. Говорила гугняво, розтягуючи голосні, від цього мова в'язалася похмурим ниттям. Попри невиразний вік, вона була тендітною білявкою з жорстким волоссям і порожніми чорними очима, які давним-давно втратили співчуття до людей, віру в них. Італійці позадкували й втекли. Вона, все ще з простягнутою рукою, прийшла до тями й різко сунула порожній кулак у кишеню мандаринової куртки. Скривившись, відвернулася від туристів, що квапливо тікали, пішла. Змінила гримасу злості на похмуре запливле обличчя стражденної юродивої й, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, пішла на перехрестя підпирати світлофор і чекати на нову здобич. Кепка ледь притримує густі білі пасма. Під білосніжними ковтунами маленьке одутле личко французького бульдога: величезні вологі очі над розпухлим круглим носом, тонкий рот, натягнутий між водянистих припухлостей щік, оповитих капілярною сіткою.
Я назвала її білою відьмою. Через неприродньо білі пасма, що хаотично розповзаються по незграбних плечах. І через горілку з білою гарячкою. Моєї відьми немає рано вранці, немає ввечері, вона викочується з підворіття в провулок вдень, ближче до обіду. Коли насилу прокинеться після короткої тривожної ночі й, шамкаючи сухим ротом, пригорнеться до крана. Довго, шумно ковтаючи воду, вона придумає план полювання і, вбравшись у ганчір'я, здобуте на звалищі секонд-хенду, піде на перехрестя. Чекати на зелене світло. Випрошувати дріб'язок на чекушку горілки й пару банок пива.
— У мене немає готівки, тільки карта. — Я ховаю погляд. Відмовляти завжди ніяково.
— Будь ласка, я голодна, вдома діти, нічим годувати, дайте хоч трохи.
— Вибачте. — Огинаю її й швидко тікаю.
Знаю, вона бреше. Щодо дітей. Це у мене дома діти, та я ж не жебракую.
Біла відьма підходить не до всіх. Її погляд висмикує з перехожих тих, кому складно казати «ні». Собачим носом чує слабину і бульдожою хваткою вчіплюється в жертву. За місяць вона зробила ще дві спроби випросити в мене грошей, але я стабільна: «Sorry, no cash, card only». І, зневірившись, відьмавідійшла, вистрілила мені в потилицю поглядом.
Ми сусіди по вулиці. Я знаю її й вона знає мене. Нас міцно зв'язало перехрестя, скував провулок, що утворює прямі кути й рівні лінії. Ми ходимо по клітинах шахової дошки кварталу. Вона неприродньо біла, а я фарбована в чорний. Вона приховує, на що гроші, а я приховую сивину і просто ховаюсь.
Перебіг до булочної й назад — моя нудна, одноманітна подія: пройти провулок, перетнути перехрестя, узяти дві сирних і одну булочку з корицею, заплатити, подякувати, назад через перехрестя, уздовж провулка до парадного. Я чекала на неї, щоб знову досхочу позлитися, що ця алкашня добре влаштувалася, а я ніяк не можу заспокоїтися і почати жити.
Білої відьми не було. Довелося шукати хмари на порожньому небі. Чекаючи на зелене світло, я помітила, як із підворіття випав підгнилий мандарин і стукнувся об асфальт. Хитаючись, вона встала і, тримаючись за стіну, рушила на звичайне місце, до мого перехрестя. Біле волосся розпатлане, голова звернута набакир, як у зомбі з фільмів жахів. Я пропустила свій зелений. Її чорні вологі дірки очей, наповнені чимось прокислим і білястим. Блуза вибилася з-під піджака, і неохайно стирчить рване мереживо. Біле волосся на лобі й маківці вкрите сіткою капронового сита. Крізь поліетиленові нитки вибивається лисина і срібляста сивина. Перука. Вона не змогла правильно надіти білосніжні пасма. Уся решта, що в мене знайшлася, пересипалася в її сіру, пом'яту, суху долоню. Голосно задзвеніла об камінь монета. Я не обернулася. Страшно уявити, що на її місці одного разу опинюсь я. Спилася від туги, самотності й безглуздості.
***
Тихий, безлюдний великодній понеділок. До цього був цілий великодній тиждень: метушня, мішура, яйця, паски, вірші на святі в школі, білі сорочки, пишні спідниці, черги в храми, гори брудного посуду і похмілля. Втомилися.
У післясвятковий вихідний понеділок працює тільки світлофор на перехресті, булочна і корейська забігайлівка. Відпочивають. Добре, що для когось немає нічого святого, інакше я б залишилася голодною. Шукаю на порожньому небі хмари й чекаю на зелений. Вона, чиста і свіжа, сяє дірявою усмішкою і паєтками на новій блузці. Білі мацаки штучного волосся приборкані акуратною хусткою. Вона зробила все, щоб не виглядати змарнілою, нещасною і непривабливою. Такою себе відчуваю я. Похмілля. Втома. Набридло. У мене немає сукні, радості й приводів для неї.
Вона ще більше ожила, а я знітилась, коли їй назустріч із булочної вийшов молодий чоловік у розтягнутих трениках і подряпаній шкіряній куртці на голих,безволосих грудях. Поцілував відьму в щоку. Вона удала, що мене немає. Я удала, що не помітила її. Швидко пройшла, але запам'ятала солодкуватий запах випічки, згірклого ганчір'я із секонд-хенду і нервово-солодкий шлейф парфумів. На перехресті запалилося зелене світло. Я нікуди не пішла, мене все одно немає.
Я сподівалася, що більше ніколи її не зустріну. Огидно щодня впиратися поглядами й мовчки, гмикаючи крізь зуби бозна-що, повільно розходитися боками. Так розповзаються в сторони наїжачені кішки. Кожна готова розігнути спину і кинутися, але не накинутися першою. Кожна йде з вірою у свою правду.
Знову я побачила її у великодній понеділок. Зажди квола й запухла, зараз вона бадьоро розмовляла з чоловіком у розтягнутих на дупі спортивках і незвично весело щебетала, розмахуючи пакетиком із круасаном. Обличчя світле, очі ясні, волосся розчесане. Вона удала, що мене не помітила. Я швидко пройшла повз. Вловила ванільний запах здоби, гіркий — ганчірок із секонд-хенду і нудотно-солодкий шлейф дезодоранту. На перехресті запалився зелений. Я пішла на іншу сторону.
***
У центральному районі столиці, у маленькому тихому кварталі, ліворуч від чудової базиліки, вузенькі вулиці переплелися і переламалися в короткі смужки – провулки. Провулки утворюють прямі кути й рівні лінії. Одна вулиця перекреслює іншу — схрещується перехрестями з ідеальними прямими кутами. Ніби святий, сидячи на куполі базиліки, розклав шахову дошку і чекає ходу.
Стиглим мандарином вона випала з підворіття в провулок і повільно покотилася тихою вуличкою. Помаранчевий піджак в строкату вишивку, зібрану з фантазії старого растамана. Її б до дітей квітів у сімдесяті, посадити ближче до багаття і дати в руки кухоль зеленого чаю. Їй би любові й обіймів. Їй би віри. Хоч у Бога, хоч у Диявола, але міцної й назавжди. А не чекушку горілки або дві банки пива як зазвичай. Не самотніх прогулянок перехрестями.
Неслухняною, сірою рукою вона поправила квітчасту бейсболку, що з'їхала на бік, і одним стрибком перегородила шлях парочці туристів, що, мабуть, заблукали. Гучні італійці, смагляві, в білих футболках і сонцезахисних окулярах, вони часто перезиралися і безпорадно знизували плечима. Зробивши нещасну, ображену міну, вона простягнула до них тремтячу руку. Говорила гугняво, розтягуючи голосні, від цього мова в'язалася похмурим ниттям. Попри невиразний вік, вона була тендітною білявкою з жорстким волоссям і порожніми чорними очима, які давним-давно втратили співчуття до людей, віру в них. Італійці позадкували й втекли. Вона, все ще з простягнутою рукою, прийшла до тями й різко сунула порожній кулак у кишеню мандаринової куртки. Скривившись, відвернулася від туристів, що квапливо тікали, пішла. Змінила гримасу злості на похмуре запливле обличчя стражденної юродивої й, нетерпляче переминаючись з ноги на ногу, пішла на перехрестя підпирати світлофор і чекати на нову здобич. Кепка ледь притримує густі білі пасма. Під білосніжними ковтунами маленьке одутле личко французького бульдога: величезні вологі очі над розпухлим круглим носом, тонкий рот, натягнутий між водянистих припухлостей щік, оповитих капілярною сіткою.
Я назвала її білою відьмою. Через неприродньо білі пасма, що хаотично розповзаються по незграбних плечах. І через горілку з білою гарячкою. Моєї відьми немає рано вранці, немає ввечері, вона викочується з підворіття в провулок вдень, ближче до обіду. Коли насилу прокинеться після короткої тривожної ночі й, шамкаючи сухим ротом, пригорнеться до крана. Довго, шумно ковтаючи воду, вона придумає план полювання і, вбравшись у ганчір'я, здобуте на звалищі секонд-хенду, піде на перехрестя. Чекати на зелене світло. Випрошувати дріб'язок на чекушку горілки й пару банок пива.
— У мене немає готівки, тільки карта. — Я ховаю погляд. Відмовляти завжди ніяково.
— Будь ласка, я голодна, вдома діти, нічим годувати, дайте хоч трохи.
— Вибачте. — Огинаю її й швидко тікаю.
Знаю, вона бреше. Щодо дітей. Це у мене дома діти, та я ж не жебракую.
Біла відьма підходить не до всіх. Її погляд висмикує з перехожих тих, кому складно казати «ні». Собачим носом чує слабину і бульдожою хваткою вчіплюється в жертву. За місяць вона зробила ще дві спроби випросити в мене грошей, але я стабільна: «Sorry, no cash, card only». І, зневірившись, відьмавідійшла, вистрілила мені в потилицю поглядом.
Ми сусіди по вулиці. Я знаю її й вона знає мене. Нас міцно зв'язало перехрестя, скував провулок, що утворює прямі кути й рівні лінії. Ми ходимо по клітинах шахової дошки кварталу. Вона неприродньо біла, а я фарбована в чорний. Вона приховує, на що гроші, а я приховую сивину і просто ховаюсь.
Перебіг до булочної й назад — моя нудна, одноманітна подія: пройти провулок, перетнути перехрестя, узяти дві сирних і одну булочку з корицею, заплатити, подякувати, назад через перехрестя, уздовж провулка до парадного. Я чекала на неї, щоб знову досхочу позлитися, що ця алкашня добре влаштувалася, а я ніяк не можу заспокоїтися і почати жити.
Білої відьми не було. Довелося шукати хмари на порожньому небі. Чекаючи на зелене світло, я помітила, як із підворіття випав підгнилий мандарин і стукнувся об асфальт. Хитаючись, вона встала і, тримаючись за стіну, рушила на звичайне місце, до мого перехрестя. Біле волосся розпатлане, голова звернута набакир, як у зомбі з фільмів жахів. Я пропустила свій зелений. Її чорні вологі дірки очей, наповнені чимось прокислим і білястим. Блуза вибилася з-під піджака, і неохайно стирчить рване мереживо. Біле волосся на лобі й маківці вкрите сіткою капронового сита. Крізь поліетиленові нитки вибивається лисина і срібляста сивина. Перука. Вона не змогла правильно надіти білосніжні пасма. Уся решта, що в мене знайшлася, пересипалася в її сіру, пом'яту, суху долоню. Голосно задзвеніла об камінь монета. Я не обернулася. Страшно уявити, що на її місці одного разу опинюсь я. Спилася від туги, самотності й безглуздості.
***
Тихий, безлюдний великодній понеділок. До цього був цілий великодній тиждень: метушня, мішура, яйця, паски, вірші на святі в школі, білі сорочки, пишні спідниці, черги в храми, гори брудного посуду і похмілля. Втомилися.
У післясвятковий вихідний понеділок працює тільки світлофор на перехресті, булочна і корейська забігайлівка. Відпочивають. Добре, що для когось немає нічого святого, інакше я б залишилася голодною. Шукаю на порожньому небі хмари й чекаю на зелений. Вона, чиста і свіжа, сяє дірявою усмішкою і паєтками на новій блузці. Білі мацаки штучного волосся приборкані акуратною хусткою. Вона зробила все, щоб не виглядати змарнілою, нещасною і непривабливою. Такою себе відчуваю я. Похмілля. Втома. Набридло. У мене немає сукні, радості й приводів для неї.
Вона ще більше ожила, а я знітилась, коли їй назустріч із булочної вийшов молодий чоловік у розтягнутих трениках і подряпаній шкіряній куртці на голих,безволосих грудях. Поцілував відьму в щоку. Вона удала, що мене немає. Я удала, що не помітила її. Швидко пройшла, але запам'ятала солодкуватий запах випічки, згірклого ганчір'я із секонд-хенду і нервово-солодкий шлейф парфумів. На перехресті запалилося зелене світло. Я нікуди не пішла, мене все одно немає.