КАЯТТЯ
— Сергій Іванович Нетребко…
— Я.
— Бачу, що ви. Літературний редактор та критик?
— Ну, скажімо, так.
— Та що тут вже скажеш… Знаєте, чому сюди потрапили?
Сергій Іванович роззирнувся маленькою кімнаткою без вікон, під стелю заставленою різного розміру ящиками та коробочками. Одні зачухані та прим’яті, інші новіші та гарніші, з-під Мівіни, Кока-Коли, італійського вина та вологих серветок — всі вони були виставлені недбало, не за розміром. І вже це дратувало редактора, чия душа вічно прагла логіки та порядку не лише на папері, а й довкола.
Він озирнувся трохи далі, собі за спину, і побачив табличку на відкритих дверях «Департамент письменництва. Г.В.». В прочинені двері помітив коридор з пофарбованою в синє, як в лікарнях, стіною.
Повернувся до свого співбесідника — діда з такими косматими бровами, що незрозуміло було, чи він бачить Сергія Івановича, чи спостерігає лише кінчики власних волосинок. Обличчя старигана губилосяв глибоких зморшках, губи запали, а голову прикрашала в’язана синя шапка з білим балабоном. Його тіло майже повністю ховалось під старим дерев’яним столом, заваленим гірками тек, лише плечі в коричневому піджаку, такому ж старому, як дід, стирчали над цим хаосом.
Сергій Іванович розгублено мовив:
— Направду я трохи не розумію…
— Клятий Гадесович! Скільки разів просив інструктувати дорогою… Наче в мене є час на це все, — заскрипів дідуган.
Він засунув руку в теку, яку тримав в руці, витяг пару фотографій і простяг чоловіку.
— Новина номер раз — ти вмер, Сергійку.
Той забрав фото і побачив людське тіло, яке розкинулось на асфальті в неприродній позі. Шия була вивернута, права нога теж, мов у ляльки, якою погрались і кинули на дитячому майданчику. Тільки в ляльок не стирчали з вивернутих ніг кістки. Ще й калюжа крові довкола тіла остаточно вбивала цю метафору.
— Це що, якийсь жарт?..
— Друге фото дивись.
Сергій Іванович поглянув — фотокопія якогось документу. «Сергій Іванович Нетребко. Стать: Чоловіча. Причина смерті: Численні зовнішні ушкодження, внутрішня кровотеча з розривом печінки, відкрита черепно-мозкова травма. Час смерті: 12.34, 25 квітня 2020 року».
— Хто вас підіслав? Ти ба, як підготувались, — зло розсміявся редактор, встаючи з місця.
— Та сядь ти! — майже лагідно кинув дідуган. — Стрибає він… Сьогодні ж напишу скаргу на того Гадесовича. Він ще премії собі виписує, змій поганий!
Сергій Іванович сів і присмирнів. Йому раптом згадався невимовний пекучий біль і світ крізь червону запону. А ще обличчя якогось чоловіка, до нижньої губи якого прилипла сигарета. І останні звуки — жіночий крик і слова: «Викличте швидку, зараз же, швидку».
Вмер. Відійшов в засвіти. Скапустився. Переступив на той світ. Ґиґнув.
— То я на небесах? — тихо спитав він.
Дід засміявся так сильно, що аж закашлявся, а балабон на шапці загрозливо трясся, ніби ось-ось відвалиться. Важко дихаючи, дід витирав сльози:
— То ти думаєш небеса виглядають так? Ти ж майже письменник, включи уяву, Сергійко!
— «Департамент письменництва. Г.В.», — повторив Сергій Іванович напис з вицвілої таблички.
— Г.В. – це Геєна Вогняна, — довірливо пояснив дід.
— А де ж вогонь?
— Економлять. Бо корупціонерів розвелось в нас. Мали закупити вогонь і всьо, кажуть, подорожчав. Так що довелось переїхать оце…
— Але чому я тут? — обурився чоловік. — Я ж наче не вбивав, не крав. В мене дружини навіть не було, щоб зраджувати їй. Це все якась величезна помилка!
Стариган розпачливо зітхнув і потягнувся за іншою текою. Розкрив, погортав й увіп’явся в редактора чіпким поглядом.
— Тут воно в чому справа… Все так. Заповіді ти наче й не порушував. Смертних гріхів за тобою немає. Але ж, якщо чесно, людиною ти так собі був.
— То за це одразу в Геєнну Вогняну?
— Ну не одразу. Не одразу. А лише після десятка молитов, де твоїй душі бажали невимовних страждань.
— Хто? — Сергій Іванович знов привстав, цього разу від подиву.
— Бандурин Степан Миколайович, Іванеско Ірина Михайлівна, Каріоті Андрій Мстиславович, Любенко…
— Чекайте, то це ж автори, яких я вичитував! — вражено мовив чоловік. — Це ж завдяки мені вони взагалі видали ту свою жалюгідну писанину, яку навіть соромно було назвати текстом, не те, що творчістю!
— От саме тому, — задоволено сказав дід і відкинувся на спинку стільчика, яка озвалась жалібним скрипом. — Більшість з них за другу книгу так і не взялась.
— Слава Богу!
— Тобі, Сергійко, слава. А точніше, пекло. Знаєш, ті молитви може й не слухали б. Але ти перебив плани Долі, а вона мстива пані в нас.
— Які ще плани? — недовірливо перепитав редактор.
— А отакі! Журавський Олег Олегович, — дід знов погортав папірці з теки. — Він мав написати роман, який би змінив життя багатьох людей. А ти його морально розтоптав. Назвав його е-е-е…
— Літературним імпотентом з відсутністю смаку, уяви та бодай якоїсь іскри таланту, — прошепотів Сергій Іванович.
— Саме так і назвав. Психіка хлопця не витримала. Працює тепер баристою і з текстів пише лише повідомлення своїй мамі.
Сергій Іванович засовався на стільчику.
— Світить тобі, Сергійку… Дай перевірю… Тисяча років невимовних страждань серед найгірших письменників та поетів вічності. Там така компашка — очманієш! Будеш переписувати й переписувати. Поети з римами «кров – любов», автори мережевих любовних романів, постмодерністи!
— Але ж я не хотів…
— Хотів, не прибідняйся вже, — поблажливо махнув рукою дід. —Але є новина номер три. Так як смертних гріхів ти не коїв, ба, навіть не брехав в своєму житті, то можеш ще відмолити скоєне.
— Що, просто помолитись?
— Гуморист. Змусь Олега Олеговича Журавського знов писати. І шуруй собі на небеса. Там нудно, звісно, буде. Тобі принаймні. Але ти наче й за життя не сильно веселився, га?
Сергій Іванович отетерів.
— Але як мені це зробити?
— Спроба є лише одна.
— То я повернусь на землю? — зрадів редактор.
— Та яке там, — хитро всміхнувся дідуган. — Наснишся Журавському і там вже говори й показуй, що хочеш. Все, вибачай, в мене тут далі авторка книжок про успішний успіх, яка штовхала читачів на суїцид. Потеревенили та годі. Геть!
Раптом і дід, і ящики, й коробочки, й теки — все почало танути. Сергій Іванович падав спиною в невідомість. Аж перед очима замість тісної кімнатки постав простір лісу. Дерева сочились туманом, а землею плила легка димка.
— Він і тут мене не залишить… — простогнав хтось за його спиною. Редактор озирнувся на голос і побачив хлопчика років шести, який точив палку.
— О-о-олег?
— Літературний імпотент, — представився хлопчик, і чоловік впізнав в ньому риси того, якого знав на двадцять років старшим.
— Слухай, ну то я різко надто…
— Та мовчав би. От доточу палку і знов тебе уб’ю, — хлопчик кровожерливо посміхнувся.
— Знов?
— Ну так. Я тебе вбиваю, а ти постійно повертаєшся.
Сергій Іванович хотів було обрадувати Олега звісткою про свою справжню смерть, та часу було обмаль: а раптом хтось його розбудить? І хтозна, як тече час тут, уві снах.
— Значить, слухай сюди, хлопче. Ти точиш списа — я говорю. А потім чини, як знаєш, — впевнено почав чоловік. — Маю сказати тобі дещо важливе.
— Та не писатиму я більше, не переживай! — в очах хлопчика зблиснули злі сльози.
— Та ні, мені якраз треба, щоб ти писав!
— Щоб ти чи інші редактори знов мене рознесли? Дякую, вистачило!
— Але…
— Я писав ту книгу три роки! Три роки марень, надій, гарячкових пошуків… Та що пояснювати!
— Олегу, але ж ти далебі не допрацював… — обережно зауважив Сергій Іванович.
— То можна було нормально про це поговорити! Вказати на помилки! — викрикнув хлопчик, ще наполегливіше точачи палицю. — Ти не розумієш, що означала для мене та історія!
Редактор загадав: історія про хлопчика, який пішов з батьком в ліс на полювання і загубився. Він роззирнувся — то ось звідки цей ліс і цей хлопчик…
— Це була історія про твого батька? — тихо спитав він.
— Так, була.
— Але чому ти послухав мене?.. Чому так все сприйняв?
— Бо кому знати, як не редактору Сергію Івановичу Нетребко! —хлопчик глянув на нього, наче на пришелепкуватого. — Ти редагував стільки книг… Видавець казав, як мені пощастило, що ти взявся й за мою. От тільки ти все зіпсував! Після твоїх коментарів її так і не видали!
Хлопчик заплакав над палицею. І свіжесточена деревина вбирала його сльози. Чоловік придивився: весь цей час Олег точив списа зіжмаканим шматком паперу.
— В нас небагато часу, але ти маєш знати головне, — Сергій Іванович присів на землю поруч з малим. — В твоєму житті було і буде багато тих, хто впевнено кричатиме, що вони знають все краще за тебе. Й часто ти навіть віритимеш в це. Але в першу чергу ти маєш вірити в себе.
— Та яка вже різниця… Моє життя вже зламане…
— Не верзи дурниць! — суворо урвав його Сергій Іванович, та тут же стишив голос. — Кожен раз, коли я редагував книгу, часто шматуючи сюжети, ідеї, сенси, я вважав, що робив на краще. Але я дурень, справжній дурень… Як же ясно я бачу це тепер…
— Чому це? — витираючи сльози та шмарклі спитав малий.
— Я ніколи не намагався побачити за сенсами та сюжетами авторів, — просто зізнався чоловік. — Літери для мене були літерами, а мовні звороти – естетикою. Та я ніколи не задумувався, що саме змушує звучати їх переконливо.
Вони трохи помовчали, поки туман підбирався до їхнього островку на галявині.
— Твій батько помер? — спитав Сергій Іванович.
— Нещасний випадок на полюванні, — коротко кинув хлопчик.
— Твоя історія про пошуки батька. А я думав, це пародія на якусь казку…
— Може, так і є.
— Ні, — заперечив чоловік. — Ось що ми зробимо. Я не можу скасувати своїх слів чи змінити минуле. Але, будь ласка, запам’ятай! Слухаєш?
— Слухаю.
— Коли ти прокинешся, ти напишеш історію.
— Яку?
— Про віру в себе. І про те, як помиляються ті, хто мають заохочувати. І про муки творчості. І про каяття. Я прошепочу тобі початок, а ти доведи її до кінця. Готовий?
Сергій Іванович нахилився до вуха Олега:
«Сергій Іванович роззирнувся маленькою кімнаткою без вікон, під стелю заставленою різного розміру ящиками та коробочками. Одні зачухані та прим’яті, інші новіші та гарніші, з-під Мівіни, Кока-Коли, італійського вина та вологих серветок — всі вони були виставлені недбало, не за розміром. І вже це дратувало редактора, чия душа вічно прагла логіки та порядку не лише на папері, а й довкола…».
— Сергій Іванович Нетребко…
— Я.
— Бачу, що ви. Літературний редактор та критик?
— Ну, скажімо, так.
— Та що тут вже скажеш… Знаєте, чому сюди потрапили?
Сергій Іванович роззирнувся маленькою кімнаткою без вікон, під стелю заставленою різного розміру ящиками та коробочками. Одні зачухані та прим’яті, інші новіші та гарніші, з-під Мівіни, Кока-Коли, італійського вина та вологих серветок — всі вони були виставлені недбало, не за розміром. І вже це дратувало редактора, чия душа вічно прагла логіки та порядку не лише на папері, а й довкола.
Він озирнувся трохи далі, собі за спину, і побачив табличку на відкритих дверях «Департамент письменництва. Г.В.». В прочинені двері помітив коридор з пофарбованою в синє, як в лікарнях, стіною.
Повернувся до свого співбесідника — діда з такими косматими бровами, що незрозуміло було, чи він бачить Сергія Івановича, чи спостерігає лише кінчики власних волосинок. Обличчя старигана губилосяв глибоких зморшках, губи запали, а голову прикрашала в’язана синя шапка з білим балабоном. Його тіло майже повністю ховалось під старим дерев’яним столом, заваленим гірками тек, лише плечі в коричневому піджаку, такому ж старому, як дід, стирчали над цим хаосом.
Сергій Іванович розгублено мовив:
— Направду я трохи не розумію…
— Клятий Гадесович! Скільки разів просив інструктувати дорогою… Наче в мене є час на це все, — заскрипів дідуган.
Він засунув руку в теку, яку тримав в руці, витяг пару фотографій і простяг чоловіку.
— Новина номер раз — ти вмер, Сергійку.
Той забрав фото і побачив людське тіло, яке розкинулось на асфальті в неприродній позі. Шия була вивернута, права нога теж, мов у ляльки, якою погрались і кинули на дитячому майданчику. Тільки в ляльок не стирчали з вивернутих ніг кістки. Ще й калюжа крові довкола тіла остаточно вбивала цю метафору.
— Це що, якийсь жарт?..
— Друге фото дивись.
Сергій Іванович поглянув — фотокопія якогось документу. «Сергій Іванович Нетребко. Стать: Чоловіча. Причина смерті: Численні зовнішні ушкодження, внутрішня кровотеча з розривом печінки, відкрита черепно-мозкова травма. Час смерті: 12.34, 25 квітня 2020 року».
— Хто вас підіслав? Ти ба, як підготувались, — зло розсміявся редактор, встаючи з місця.
— Та сядь ти! — майже лагідно кинув дідуган. — Стрибає він… Сьогодні ж напишу скаргу на того Гадесовича. Він ще премії собі виписує, змій поганий!
Сергій Іванович сів і присмирнів. Йому раптом згадався невимовний пекучий біль і світ крізь червону запону. А ще обличчя якогось чоловіка, до нижньої губи якого прилипла сигарета. І останні звуки — жіночий крик і слова: «Викличте швидку, зараз же, швидку».
Вмер. Відійшов в засвіти. Скапустився. Переступив на той світ. Ґиґнув.
— То я на небесах? — тихо спитав він.
Дід засміявся так сильно, що аж закашлявся, а балабон на шапці загрозливо трясся, ніби ось-ось відвалиться. Важко дихаючи, дід витирав сльози:
— То ти думаєш небеса виглядають так? Ти ж майже письменник, включи уяву, Сергійко!
— «Департамент письменництва. Г.В.», — повторив Сергій Іванович напис з вицвілої таблички.
— Г.В. – це Геєна Вогняна, — довірливо пояснив дід.
— А де ж вогонь?
— Економлять. Бо корупціонерів розвелось в нас. Мали закупити вогонь і всьо, кажуть, подорожчав. Так що довелось переїхать оце…
— Але чому я тут? — обурився чоловік. — Я ж наче не вбивав, не крав. В мене дружини навіть не було, щоб зраджувати їй. Це все якась величезна помилка!
Стариган розпачливо зітхнув і потягнувся за іншою текою. Розкрив, погортав й увіп’явся в редактора чіпким поглядом.
— Тут воно в чому справа… Все так. Заповіді ти наче й не порушував. Смертних гріхів за тобою немає. Але ж, якщо чесно, людиною ти так собі був.
— То за це одразу в Геєнну Вогняну?
— Ну не одразу. Не одразу. А лише після десятка молитов, де твоїй душі бажали невимовних страждань.
— Хто? — Сергій Іванович знов привстав, цього разу від подиву.
— Бандурин Степан Миколайович, Іванеско Ірина Михайлівна, Каріоті Андрій Мстиславович, Любенко…
— Чекайте, то це ж автори, яких я вичитував! — вражено мовив чоловік. — Це ж завдяки мені вони взагалі видали ту свою жалюгідну писанину, яку навіть соромно було назвати текстом, не те, що творчістю!
— От саме тому, — задоволено сказав дід і відкинувся на спинку стільчика, яка озвалась жалібним скрипом. — Більшість з них за другу книгу так і не взялась.
— Слава Богу!
— Тобі, Сергійко, слава. А точніше, пекло. Знаєш, ті молитви може й не слухали б. Але ти перебив плани Долі, а вона мстива пані в нас.
— Які ще плани? — недовірливо перепитав редактор.
— А отакі! Журавський Олег Олегович, — дід знов погортав папірці з теки. — Він мав написати роман, який би змінив життя багатьох людей. А ти його морально розтоптав. Назвав його е-е-е…
— Літературним імпотентом з відсутністю смаку, уяви та бодай якоїсь іскри таланту, — прошепотів Сергій Іванович.
— Саме так і назвав. Психіка хлопця не витримала. Працює тепер баристою і з текстів пише лише повідомлення своїй мамі.
Сергій Іванович засовався на стільчику.
— Світить тобі, Сергійку… Дай перевірю… Тисяча років невимовних страждань серед найгірших письменників та поетів вічності. Там така компашка — очманієш! Будеш переписувати й переписувати. Поети з римами «кров – любов», автори мережевих любовних романів, постмодерністи!
— Але ж я не хотів…
— Хотів, не прибідняйся вже, — поблажливо махнув рукою дід. —Але є новина номер три. Так як смертних гріхів ти не коїв, ба, навіть не брехав в своєму житті, то можеш ще відмолити скоєне.
— Що, просто помолитись?
— Гуморист. Змусь Олега Олеговича Журавського знов писати. І шуруй собі на небеса. Там нудно, звісно, буде. Тобі принаймні. Але ти наче й за життя не сильно веселився, га?
Сергій Іванович отетерів.
— Але як мені це зробити?
— Спроба є лише одна.
— То я повернусь на землю? — зрадів редактор.
— Та яке там, — хитро всміхнувся дідуган. — Наснишся Журавському і там вже говори й показуй, що хочеш. Все, вибачай, в мене тут далі авторка книжок про успішний успіх, яка штовхала читачів на суїцид. Потеревенили та годі. Геть!
Раптом і дід, і ящики, й коробочки, й теки — все почало танути. Сергій Іванович падав спиною в невідомість. Аж перед очима замість тісної кімнатки постав простір лісу. Дерева сочились туманом, а землею плила легка димка.
— Він і тут мене не залишить… — простогнав хтось за його спиною. Редактор озирнувся на голос і побачив хлопчика років шести, який точив палку.
— О-о-олег?
— Літературний імпотент, — представився хлопчик, і чоловік впізнав в ньому риси того, якого знав на двадцять років старшим.
— Слухай, ну то я різко надто…
— Та мовчав би. От доточу палку і знов тебе уб’ю, — хлопчик кровожерливо посміхнувся.
— Знов?
— Ну так. Я тебе вбиваю, а ти постійно повертаєшся.
Сергій Іванович хотів було обрадувати Олега звісткою про свою справжню смерть, та часу було обмаль: а раптом хтось його розбудить? І хтозна, як тече час тут, уві снах.
— Значить, слухай сюди, хлопче. Ти точиш списа — я говорю. А потім чини, як знаєш, — впевнено почав чоловік. — Маю сказати тобі дещо важливе.
— Та не писатиму я більше, не переживай! — в очах хлопчика зблиснули злі сльози.
— Та ні, мені якраз треба, щоб ти писав!
— Щоб ти чи інші редактори знов мене рознесли? Дякую, вистачило!
— Але…
— Я писав ту книгу три роки! Три роки марень, надій, гарячкових пошуків… Та що пояснювати!
— Олегу, але ж ти далебі не допрацював… — обережно зауважив Сергій Іванович.
— То можна було нормально про це поговорити! Вказати на помилки! — викрикнув хлопчик, ще наполегливіше точачи палицю. — Ти не розумієш, що означала для мене та історія!
Редактор загадав: історія про хлопчика, який пішов з батьком в ліс на полювання і загубився. Він роззирнувся — то ось звідки цей ліс і цей хлопчик…
— Це була історія про твого батька? — тихо спитав він.
— Так, була.
— Але чому ти послухав мене?.. Чому так все сприйняв?
— Бо кому знати, як не редактору Сергію Івановичу Нетребко! —хлопчик глянув на нього, наче на пришелепкуватого. — Ти редагував стільки книг… Видавець казав, як мені пощастило, що ти взявся й за мою. От тільки ти все зіпсував! Після твоїх коментарів її так і не видали!
Хлопчик заплакав над палицею. І свіжесточена деревина вбирала його сльози. Чоловік придивився: весь цей час Олег точив списа зіжмаканим шматком паперу.
— В нас небагато часу, але ти маєш знати головне, — Сергій Іванович присів на землю поруч з малим. — В твоєму житті було і буде багато тих, хто впевнено кричатиме, що вони знають все краще за тебе. Й часто ти навіть віритимеш в це. Але в першу чергу ти маєш вірити в себе.
— Та яка вже різниця… Моє життя вже зламане…
— Не верзи дурниць! — суворо урвав його Сергій Іванович, та тут же стишив голос. — Кожен раз, коли я редагував книгу, часто шматуючи сюжети, ідеї, сенси, я вважав, що робив на краще. Але я дурень, справжній дурень… Як же ясно я бачу це тепер…
— Чому це? — витираючи сльози та шмарклі спитав малий.
— Я ніколи не намагався побачити за сенсами та сюжетами авторів, — просто зізнався чоловік. — Літери для мене були літерами, а мовні звороти – естетикою. Та я ніколи не задумувався, що саме змушує звучати їх переконливо.
Вони трохи помовчали, поки туман підбирався до їхнього островку на галявині.
— Твій батько помер? — спитав Сергій Іванович.
— Нещасний випадок на полюванні, — коротко кинув хлопчик.
— Твоя історія про пошуки батька. А я думав, це пародія на якусь казку…
— Може, так і є.
— Ні, — заперечив чоловік. — Ось що ми зробимо. Я не можу скасувати своїх слів чи змінити минуле. Але, будь ласка, запам’ятай! Слухаєш?
— Слухаю.
— Коли ти прокинешся, ти напишеш історію.
— Яку?
— Про віру в себе. І про те, як помиляються ті, хто мають заохочувати. І про муки творчості. І про каяття. Я прошепочу тобі початок, а ти доведи її до кінця. Готовий?
Сергій Іванович нахилився до вуха Олега:
«Сергій Іванович роззирнувся маленькою кімнаткою без вікон, під стелю заставленою різного розміру ящиками та коробочками. Одні зачухані та прим’яті, інші новіші та гарніші, з-під Мівіни, Кока-Коли, італійського вина та вологих серветок — всі вони були виставлені недбало, не за розміром. І вже це дратувало редактора, чия душа вічно прагла логіки та порядку не лише на папері, а й довкола…».