Kocham Cię…
— Kocham Cię… — шелестить дощ по висохлій на тріску траві за стіною намету, — шурх-шурх… kocham Cię.
Може, він шепоче щось інше, щось своє, дощове, виплекане в степових хмарах, принесене гарячим вітром та щедро висипане на голови їх розташування. Але чується лише невпевнено-примарне: «Kocham Cię…»
— Чш-ш-ш… я нікому не скажу, — продовжує шепотіти дощ.
— Ховай! Ховай! Ховай! — щодуху завиває вітер, тіпаючи шматком брезенту біля входу.
І він ховає: погляд, опустивши очі додолу і роблячи вигляд, що повністю поглинений роботою; слова, промовляючи якусь мимовільну лайку до чергової заіржавілої залізяки; усмішку, ретельно насуплюючись и щосили втримуючи зосереджений на відкручуванні гайок вираз обличчя; почуття, просто намагаючись лишній раз не зазирати всередину, де під товстим шаром буденних справ та розважливих міркувань ховається те саме, нерішуче «kocham Cię».
Збоку маячить розпатлана кучерява голова, у якій знов повно сухого листя. Дивовижна здатність командира знаходити кучерями дрібні гілочки, засохлі листочки, рештки цвіту і ще чималу купу геть незрозумілих речей завжди чудувала. На вулиці ллє мов із відра, а у волоссі звідкись узявся сухий, аж переламаний навпіл дубовий листочок. І де лишень знайшов? Дуби вже давно повністю облетіли, і лише де-не-де, на самому вершечку, немов загублені у вітті шматки надії, тріпотять рештки колишньої буйної зелені. І в чубі, мабуть, стирчить зовсім не листок, а клапоть чогось далекого і неможливого у цьому мокрому, тривожному, світі, але такого бажаного, щемкого і довірливого, від чого всередині стає гаряче, а на душі — легко і весело.
— Скажи… скажи… — тріпоче невгамовне листя.
Йому видніше там, угорі. Споглядає собі з вершечка дуба на незбагненні клопоти людські, та лише мовчить, нічого не каже на ті бздури, що творяться довкола. Та й що казати? Що може повідати йому останнє відсиріле листя?
Кучерява голова щезає під капотом, щоб за мить вигулькнути десь у протилежному кутку майстерні. Можна знову зосередитися на ремонті гальмівної системи. Чому йому завжди дістається гальмівна система? Може, тому, що він і сам, немов ті гальма, весь час буксує на місці не в змозі просунутися хоч трохи вперед? Весь час роздумує, сумнівається, по десятому колу ганяє одні і ті самі страхи та замороки, ніяк не насмілюючись врешті знятися з ручника та зробити крок уперед. Назустріч.
Але ж страшно. Так, наче тими словами закриє за собою усі шляхи назад, і повороту до старого життя більше не буде. А попереду — безкраї світи, почеркані уздовж і впоперек, немов застарілими шрамами, хвилястими тоненькими стежками, що сплітаються-звиваються, як вужі на сонці.
Яка з них його? Яка доведе у потрібному напрямку? Як вибрати і не помилитись?
І спитати нема кого.
Як був хлопчиськом, то все до баби бігав питати. А вона не кишкала малого, а розказувала про все на світі: чого дощ мокрий, чого гуси у калюжі піднімають одну ногу, як яйце на сонце дивитись, чи курка з нього вилупиться, чи півень. А на все лихе завжди повторювала: «Не бери, Степанку, важкого в руки та дурного в голову. Якось воно та й буде».
Важкого за все життя перебрати довелося до біса і ще трішки. Дурного у голову лізло аж ніяк не менше. Але права була стара: якось воно все складалось — щось краще, щось гірше, та все одно не було так, щоби щось та й невирішеним залишилось.
— Любиш-ш? Не любиш-ш? — Старий механік у кутку гострить чергову сокиру.
Геть усі затупилися, поки ладнали напівсирі колоди, зводячи стіни зимової майстерні. Ледве встигли з будівництвом, поки не зарядили дощі та осіння мряка не затягла ліс суцільним вологим серпанком.
— Вж-ж-ж, вж-ж-ж. Справді любиш-ш? — допитується точильне коло.
Але хіба він має на те відповідь? Хіба знов і знов не cтавив сам собі одне і те саме питання, ганяючи по колу одну й ту саму відповідь, із котрою так і не зміг змиритися?
Стара як світ історія на новий лад: хоробрий лицар, прекрасна принцеса, лихий дракон… От тільки хтось зверху переплутав усі ролі, і хоробрий лицар начхав на принцесу, напився з драконом і навіщось закохався у першого-ліпшого селянина. Дурна казочка вийшла, неправильна. І що тепер маєш з усім цим робити? А не відомо.
— Скажи… скажи… — продовжує настирно шелестіти листя.
Та де там «скажи». Тут зайвий раз «добридень» вимовити тяжко, бо в роті пересихає, наче вони знов у розпеченому на вугілля херсонському степу, а не в дощовому осінньому лісі неподалік столиці. Як тут щось казати, коли щелепи злипаються, немов укусив іриску та так і застиг, не в змозі розчепити їх назад, бо можна так смикнути, що і без зубів зостанешся. І залишається лише ковтати солодку слину і чекати, доки бісова цукерка не розтане сама по собі.
Хоча то буває рідко, лише коли капітан у доброму гуморі. Частіше він зранку сичить на усіх, хто під руку трапиться, мов наїжачений кіт. І краще мовчати та робити вигляд, що жуєш віконну замазку.
Чоловік якось не витримав, спитав, чого той такий роздратований із самого рання.
«Не бачу жодної причини вставати так рано, якщо це не Різдво», — сердито буркнув капітан, заливаючи окропом каву.
Більше він і не питав. І так зрозуміло, що у кожного свої закидони, і це вже йому вирішувати, миритися з ними чи ні. Поки що виходило так, що жоден з закидонів по-справжньому не дратував. Ну любить людина поспати вранці, так що тут страшного? Не всім же підхоплюватисьудосвіта і конем гарцювати. І потрійна порція цукру в каві через щоденні навантаження встигає перетравитись ще на підході до шлунку. І навіть читання псалмів над померлими не здавалося чимось дивним чи ненормальним. Якщо в тебе рідний брат все життя священиком працює, то взагалі дивно, як він той Псалтир напам’ять не вивчив. Хоча, може й вивчив, ніхто ж про те не питав…
— Пане капітане, а ти Псалтир теж напам’ять знаєш? — наче чорт під руку смикнув запитати.
За сусідньою автівкою якийсь час панувала тиша. Сіпався від вітру край брезенту. Дзенькав гострильний камінь по лезу сокири. Шурхотів знадвору густий дощ.
— Сковронку, ти що, іспит хочеш влаштувати? — пролунало весело збоку.
— Та я так, просто… — знітився чоловік. Це ж треба було таке ляпнути. Ото недарма баба у дитинстві казала: «Так меле, що язик у рота не вміщається».
— Пару десятків віршів процитую, — примруживши очі-вишні прикинув капітан, — але за весь не поручуся. Ми з братом якось влаштували змагання хто точніше Писаніє перекаже.
— І хто переміг?
— Ображаєш, — удавано насупився хлопець, — звісно, що Сташек. Він із ним тоді і вночі не розлучався. Так і спав, запхавши під подушку. Може думав, що насняться які страсті Христові. А може сподівався, що не доведеться вчити купу незрозумілого тексту до чергового заліку.
— А я якось в універі так робив… — раптом пригадалося, як на другому, чи що, курсі здавали щось дуже нудне на кшталт політекономіки чи ще якоїсь лабуди. І замість того, щоб читати підручник, студент чесно запхав його у ліжко, марно сподіваючись, що хоч щось з тієї маячні у свідомості затримається. Та де там. Два літри випитого з вечора пива не залишили науці жодних шансів просочитися у мозок.
— Бо треба нормальне пиво пити, — хихикнув капітан.
— Де б ми тобі на стипендію нормального пива узяли. Пили, що могли собі дозволити.
— Я якось у студентські роки сам пиво варив.
— Усі живі залишились? — скептично скривився чоловік.
— Ти настільки не віриш у мої пивоварські вміння? — демонстративно образився хлопець, спостерігаючи, як скептичний вираз обличчя змінюється на геть недовірливий. — Брати сказали, що як ще раз таке зварю, то можна іти по подвірʼях щурів труїти. За великі гроші, бо жоден щур після того не оклигає. Гарантія сто відсотків.
— Без копійки ти точно не залишишся.
— Я взагалі-то по ключ на тридцять два прийшов. У тебе наче десь тут був.
— Забирай. Мені поки не треба.
Важка холодна залізяка ковзає в долоню. Капітанові пальці перехоплюють інструмент разом з не менш крижаною рукою. На мить затримуються, ледь відчутно стискаючи руку разом з ключем, обпікаючи доторком шорсткої шкіри. Серце завмирає, стривожено визираючи з-за ребер: «Чи можна битися далі?» Подих перехоплює. Ще мить — пальці витягають шматок заліза і щезають геть, залишаючи по собі холодну порожнечу. Плечі мимоволі пересмикуються.
— Холодно? — турботливо зазирає в обличчя капітан. — Кави зробити?
І, не дочекавшись відповіді, розвертається і прямує у куток, де на буржуйці стоїть чайник, а у ящику з-під набоїв ховається банка з розчинною кавою.
— Пане капітане, дозвольте звернутися… — знов цей дурний язик.
Ну що, не можна було просто погодитися? Навіщо ця формалізована клоунада? Колись він собі його прикусить, та і все. Буде тоді тихий, сумирний, не базікатиме чого не треба.
— Що? — на півдорозі розвертається капітан.
— Я, той, так… зробити кави, — нарешті сказав щось путнє, — холодно, — на всяк випадок ще й кивнув.
Завмер, хапнувши ротом повітря, сіпнувся слідом, зупинився…
— Kocham Cię, — прошепотів ледь чутно у обтягнуту робочою фліскою капітанову спину. Посміхнувся сам собі: ну от, зміг.
Сказав.
І як тепер далі?
______________________________
— Kocham Cię… — шелестить дощ по висохлій на тріску траві за стіною намету, — шурх-шурх… kocham Cię.
Може, він шепоче щось інше, щось своє, дощове, виплекане в степових хмарах, принесене гарячим вітром та щедро висипане на голови їх розташування. Але чується лише невпевнено-примарне: «Kocham Cię…»
— Чш-ш-ш… я нікому не скажу, — продовжує шепотіти дощ.
— Ховай! Ховай! Ховай! — щодуху завиває вітер, тіпаючи шматком брезенту біля входу.
І він ховає: погляд, опустивши очі додолу і роблячи вигляд, що повністю поглинений роботою; слова, промовляючи якусь мимовільну лайку до чергової заіржавілої залізяки; усмішку, ретельно насуплюючись и щосили втримуючи зосереджений на відкручуванні гайок вираз обличчя; почуття, просто намагаючись лишній раз не зазирати всередину, де під товстим шаром буденних справ та розважливих міркувань ховається те саме, нерішуче «kocham Cię».
Збоку маячить розпатлана кучерява голова, у якій знов повно сухого листя. Дивовижна здатність командира знаходити кучерями дрібні гілочки, засохлі листочки, рештки цвіту і ще чималу купу геть незрозумілих речей завжди чудувала. На вулиці ллє мов із відра, а у волоссі звідкись узявся сухий, аж переламаний навпіл дубовий листочок. І де лишень знайшов? Дуби вже давно повністю облетіли, і лише де-не-де, на самому вершечку, немов загублені у вітті шматки надії, тріпотять рештки колишньої буйної зелені. І в чубі, мабуть, стирчить зовсім не листок, а клапоть чогось далекого і неможливого у цьому мокрому, тривожному, світі, але такого бажаного, щемкого і довірливого, від чого всередині стає гаряче, а на душі — легко і весело.
— Скажи… скажи… — тріпоче невгамовне листя.
Йому видніше там, угорі. Споглядає собі з вершечка дуба на незбагненні клопоти людські, та лише мовчить, нічого не каже на ті бздури, що творяться довкола. Та й що казати? Що може повідати йому останнє відсиріле листя?
Кучерява голова щезає під капотом, щоб за мить вигулькнути десь у протилежному кутку майстерні. Можна знову зосередитися на ремонті гальмівної системи. Чому йому завжди дістається гальмівна система? Може, тому, що він і сам, немов ті гальма, весь час буксує на місці не в змозі просунутися хоч трохи вперед? Весь час роздумує, сумнівається, по десятому колу ганяє одні і ті самі страхи та замороки, ніяк не насмілюючись врешті знятися з ручника та зробити крок уперед. Назустріч.
Але ж страшно. Так, наче тими словами закриє за собою усі шляхи назад, і повороту до старого життя більше не буде. А попереду — безкраї світи, почеркані уздовж і впоперек, немов застарілими шрамами, хвилястими тоненькими стежками, що сплітаються-звиваються, як вужі на сонці.
Яка з них його? Яка доведе у потрібному напрямку? Як вибрати і не помилитись?
І спитати нема кого.
Як був хлопчиськом, то все до баби бігав питати. А вона не кишкала малого, а розказувала про все на світі: чого дощ мокрий, чого гуси у калюжі піднімають одну ногу, як яйце на сонце дивитись, чи курка з нього вилупиться, чи півень. А на все лихе завжди повторювала: «Не бери, Степанку, важкого в руки та дурного в голову. Якось воно та й буде».
Важкого за все життя перебрати довелося до біса і ще трішки. Дурного у голову лізло аж ніяк не менше. Але права була стара: якось воно все складалось — щось краще, щось гірше, та все одно не було так, щоби щось та й невирішеним залишилось.
— Любиш-ш? Не любиш-ш? — Старий механік у кутку гострить чергову сокиру.
Геть усі затупилися, поки ладнали напівсирі колоди, зводячи стіни зимової майстерні. Ледве встигли з будівництвом, поки не зарядили дощі та осіння мряка не затягла ліс суцільним вологим серпанком.
— Вж-ж-ж, вж-ж-ж. Справді любиш-ш? — допитується точильне коло.
Але хіба він має на те відповідь? Хіба знов і знов не cтавив сам собі одне і те саме питання, ганяючи по колу одну й ту саму відповідь, із котрою так і не зміг змиритися?
Стара як світ історія на новий лад: хоробрий лицар, прекрасна принцеса, лихий дракон… От тільки хтось зверху переплутав усі ролі, і хоробрий лицар начхав на принцесу, напився з драконом і навіщось закохався у першого-ліпшого селянина. Дурна казочка вийшла, неправильна. І що тепер маєш з усім цим робити? А не відомо.
— Скажи… скажи… — продовжує настирно шелестіти листя.
Та де там «скажи». Тут зайвий раз «добридень» вимовити тяжко, бо в роті пересихає, наче вони знов у розпеченому на вугілля херсонському степу, а не в дощовому осінньому лісі неподалік столиці. Як тут щось казати, коли щелепи злипаються, немов укусив іриску та так і застиг, не в змозі розчепити їх назад, бо можна так смикнути, що і без зубів зостанешся. І залишається лише ковтати солодку слину і чекати, доки бісова цукерка не розтане сама по собі.
Хоча то буває рідко, лише коли капітан у доброму гуморі. Частіше він зранку сичить на усіх, хто під руку трапиться, мов наїжачений кіт. І краще мовчати та робити вигляд, що жуєш віконну замазку.
Чоловік якось не витримав, спитав, чого той такий роздратований із самого рання.
«Не бачу жодної причини вставати так рано, якщо це не Різдво», — сердито буркнув капітан, заливаючи окропом каву.
Більше він і не питав. І так зрозуміло, що у кожного свої закидони, і це вже йому вирішувати, миритися з ними чи ні. Поки що виходило так, що жоден з закидонів по-справжньому не дратував. Ну любить людина поспати вранці, так що тут страшного? Не всім же підхоплюватисьудосвіта і конем гарцювати. І потрійна порція цукру в каві через щоденні навантаження встигає перетравитись ще на підході до шлунку. І навіть читання псалмів над померлими не здавалося чимось дивним чи ненормальним. Якщо в тебе рідний брат все життя священиком працює, то взагалі дивно, як він той Псалтир напам’ять не вивчив. Хоча, може й вивчив, ніхто ж про те не питав…
— Пане капітане, а ти Псалтир теж напам’ять знаєш? — наче чорт під руку смикнув запитати.
За сусідньою автівкою якийсь час панувала тиша. Сіпався від вітру край брезенту. Дзенькав гострильний камінь по лезу сокири. Шурхотів знадвору густий дощ.
— Сковронку, ти що, іспит хочеш влаштувати? — пролунало весело збоку.
— Та я так, просто… — знітився чоловік. Це ж треба було таке ляпнути. Ото недарма баба у дитинстві казала: «Так меле, що язик у рота не вміщається».
— Пару десятків віршів процитую, — примруживши очі-вишні прикинув капітан, — але за весь не поручуся. Ми з братом якось влаштували змагання хто точніше Писаніє перекаже.
— І хто переміг?
— Ображаєш, — удавано насупився хлопець, — звісно, що Сташек. Він із ним тоді і вночі не розлучався. Так і спав, запхавши під подушку. Може думав, що насняться які страсті Христові. А може сподівався, що не доведеться вчити купу незрозумілого тексту до чергового заліку.
— А я якось в універі так робив… — раптом пригадалося, як на другому, чи що, курсі здавали щось дуже нудне на кшталт політекономіки чи ще якоїсь лабуди. І замість того, щоб читати підручник, студент чесно запхав його у ліжко, марно сподіваючись, що хоч щось з тієї маячні у свідомості затримається. Та де там. Два літри випитого з вечора пива не залишили науці жодних шансів просочитися у мозок.
— Бо треба нормальне пиво пити, — хихикнув капітан.
— Де б ми тобі на стипендію нормального пива узяли. Пили, що могли собі дозволити.
— Я якось у студентські роки сам пиво варив.
— Усі живі залишились? — скептично скривився чоловік.
— Ти настільки не віриш у мої пивоварські вміння? — демонстративно образився хлопець, спостерігаючи, як скептичний вираз обличчя змінюється на геть недовірливий. — Брати сказали, що як ще раз таке зварю, то можна іти по подвірʼях щурів труїти. За великі гроші, бо жоден щур після того не оклигає. Гарантія сто відсотків.
— Без копійки ти точно не залишишся.
— Я взагалі-то по ключ на тридцять два прийшов. У тебе наче десь тут був.
— Забирай. Мені поки не треба.
Важка холодна залізяка ковзає в долоню. Капітанові пальці перехоплюють інструмент разом з не менш крижаною рукою. На мить затримуються, ледь відчутно стискаючи руку разом з ключем, обпікаючи доторком шорсткої шкіри. Серце завмирає, стривожено визираючи з-за ребер: «Чи можна битися далі?» Подих перехоплює. Ще мить — пальці витягають шматок заліза і щезають геть, залишаючи по собі холодну порожнечу. Плечі мимоволі пересмикуються.
— Холодно? — турботливо зазирає в обличчя капітан. — Кави зробити?
І, не дочекавшись відповіді, розвертається і прямує у куток, де на буржуйці стоїть чайник, а у ящику з-під набоїв ховається банка з розчинною кавою.
— Пане капітане, дозвольте звернутися… — знов цей дурний язик.
Ну що, не можна було просто погодитися? Навіщо ця формалізована клоунада? Колись він собі його прикусить, та і все. Буде тоді тихий, сумирний, не базікатиме чого не треба.
— Що? — на півдорозі розвертається капітан.
— Я, той, так… зробити кави, — нарешті сказав щось путнє, — холодно, — на всяк випадок ще й кивнув.
Завмер, хапнувши ротом повітря, сіпнувся слідом, зупинився…
— Kocham Cię, — прошепотів ледь чутно у обтягнуту робочою фліскою капітанову спину. Посміхнувся сам собі: ну от, зміг.
Сказав.
І як тепер далі?
______________________________
KOCHAM CIĘ (пол.) — Я КОХАЮ ТЕБЕ