З матеріалом було щось не так. Все почалося із копіювання. Картки з відеофайлами довго не хотіли зчитуватись, видаючи купу ірраціональних помилок, а згодом, після магічного втручання відновлювальних програм, нарешті дозволили копіювання, але настільки повільне, що комп’ютер навіть не міг підрахувати точний час завантаження. Враховуючи, що карт було декілька я швидко порахував, що застряг у монтажній на невизначений термін. Добре, що тут у мене заздалегідь було все облаштоване під довгі процеси: зручне ортопедичне крісло, холодильник з енергетиками та замороженою піцою і звичайно кондиціонер. У таку спеку, підсилену роботою комп’ютерів та серверних, без цього охолоджувального партнера було не обійтись.
Я виставив температуру на комфортні 20 градусів і дістав одну з пляшок енергетика. Схопився за ключ-кільце і за секунду пожалкував про свій поспіх. Банка залишилась закритою, а кільце відправилось у кошик. Я пошукав очима щось тверде, аби продавити поверхню бляшанки, і не знайшовши нічого, поліз у холодильник за новою банкою. Схопився за кільце і…
— Трясця, – я викинув залишок кільця у смітник. — Що ж за день?
Матеріал завис на позначці нуль відсотків, все ще сигналізуючи про «невизначений термін закінчення процесу». «Працює – не чіпай», — так казав продюсер проекту, а хто я такий аби сперечатись із ним? Тим паче, що я отримую гроші за зміну. І якщо я прийшов, поставив на копіювання і чекаю на фіналізацію, то це теж оплачувана робота за мій безцінний час режисера монтажу.
На екран впали промені сонця і, не зважаючи на те, що його рекламували як «антибліковий», зображення на моніторі неможливо було розібрати. Дивно, бо мені завжди здавалося, що наш підвал знаходиться на тіньовій стороні будівлі. Я підійшов до вікна аби опустити жалюзі, але механізм заклинило просто через кілька секунд. Я обережно смикнув за ланцюжок і ледь встиг відскочити від гардин, що впали.
— Та що ж за день!
Тепер в кімнаті стало ще спекотніше, а монітор перетворився на суцільне віддзеркалення палючого сонця. Я схопився за пульт від кондиціонера, але у ньому сіли батарейки. Смішно. Я зробив глибокий вдих і поліз під стелю до кондиціонера. Натиснув кнопку меню і спробував відкалібрувати температуру вручну. На екрані засяяла помилка і з кодом P4 — несправність температурного датчика. Я не вірив у пристріт та забобони, але все це було дуже схоже на витівки якогось спеціаліста з битви екстрасенсів. Справжній закон Мерфі у дії: все погане, що може трапитись – трапиться.
— Спокійно, чуваче, — я знову сів у крісло. Спинка чомусь просіла назад і я натиснув кнопку на боковинці аби повернути її у комфортне положення. Крісло видало якійсь натягнутий металевий звук і завмерло. Здається механізм накрився й тут.
— Ах ти дідько, твою наліво, — я хвицнув рукою по столу й одразу почув звук, від якого в мене стрибнуло серце. Навіть не дивлячись на екран я знав, що побачу на підступній табличці: «помилка копіювання, вказаний вами шлях не існує, перевірте ваше USB-з’єднання».
— Клас… — я відвернув монітор від вікна й перевірив наявність файлів в теці на комп’ютері. Порожнеча. Зеро. За весь цей час він не скопіював жодного. Я знову встромив дріт у гніздо і відновив копіювання. Час закінчення невідомий, скопійовано нульвідсотків…
— Як у нас справи? Стабільно погано.
Від нервів та спеки я увесь змок. Футболка перетворилася на гумку, що всотувала мою рідину, а я все ще не зміг випити ні краплі води. Дегідратація — то не є добре. Вентилятори у комп’ютерах та серверах запрацювали гучніше. Спека впливала і на них.
— Головне, щоб вентилятори не…, – почав я крамольну фразу і одразу почув, як ці покидьки ламаються один за одним. — Та що ж коїться?! — я був готовий розплакатись.
Терпіння — одна з чеснот моєї професії, але коли усі сили всесвіту проти тебе, то це може зламати навіть таких гранітних хлопців як я.
Я відключив сервери, аби вони не перегоріли і подивився на монітор. Все ще нуль відсотків. А потім «блим» — і бісів синій екран смерті. А я ж так просив продюсера купити нам Mac або хоча б встановити Linux.
— Глибокий вдих, чуваче, глибокий вдих…, — я сідаю просто на підлогу, адже моє крісло не працює. Я хочу їсти, але певен, що якщо дістану кляту піцу з холодильника, то мікрохвильова теж піде у засвіти. Дивно, що холодильник досі працює…
Спека стає нестерпною. Техніка випалює повітря і в маленькій кімнатці справжнє пекло. Піт заливає очі, а через нестачу кисню хочеться дихати частіше. Можливо час зробити перерву. Я підхожу до дверей і смикаю ручку, але нічого не відбувається. Я смикаю ще, б’ю її, але результат незмінний — зачинено.
— Аааа…. — кричу від безпорадності та задухи і помічаю дим, що просочується під дверима та через вікно. — Та що за клятий день! Випустіть мене звідси!
Я хапаюсь за телефон аби набрати когось і покликати на допомогу, але мережа відсутня. Інтернет теж накрився через спеку, або через щось ще. Напевно це кінець.
— Як тобі перше коло? — я не одразу розумію, звідки лунає голос.
— Що?
— Перше коло, в пеклі, — створіння з маленькими ріжками дивиться на мене з монітора. За його спиною полум’я, дим та пательні на яких стрибають тисячі бідолах. Крінжовий пекельний zoom.
— За що я тут? — я просто не розумію, що я зробив не так.
— За що? — біс сміється, — за сюжети без душі! Ми їх тут обожнюємо. Ми разом з хлопцями навіть розробили для тебе спеціальну програму для кожного з пекельних кіл. Синхронізація матеріалу, який не синхронізується, монтаж секвенції що видає суцільні помилки, звичайно фіналізація та «вигін» відеофайлу, що обривається на 99 відсотках… ох там стільки чудових пригод! Тобі сподобається.
— Але вам доведеться оплатити усі зміни в повному обсязі, — не знаю що ще можна сказати бісу, але розумію, що не можу продешевити.
— Уяви, скільки та заробиш за вічність? — біс посміхається і зникає. А я просто вмикаю комп’ютер і починаю копіювання наново. Адже якщо є робота її треба зробити. Навіть якщо вона пекельна.