Привіт
— Привіт.
Яся втупила очі в екран і не зрозуміла, чи то помилка, чи якийсь глюк системи. Вона відкрила чат і ще раз глянула на фото відправника. «Це що за… — подумала. – Якого дідька ти мені пишеш?»
Але чат уже було відкрито, Ігор побачив, що вона його палке привітання прочитала.
— Привіт, — ледве змусила себе натиснути ці шість літер.
І, як завжди, як мільйони разів, коли вони зустрічалися, він не написав у відповідь ані слова. Прочитав повідомлення, але нічого не писав. Немов вичікував, тримав інтригу, змушував перебирати у голові сотні тисяч причин отого сухого «привіт» після року навіть не нагадування про себе. Ніби хотів, щоб Яся мала час вигадати, припустити, відкинути, запитати першою. Маніпулятор чортів.
Це тепер Яся вже знала і розуміла. А рік тому й три роки поспіль вона благально вдивлялася в екран, нервово гризучі нігті. Пообгризувані пальці, розгойдані нерви, відчуття власної неповноцінності й мізерності — вишеньки їхнього зв’язку довжиною у вічність. З плюсів тільки мінус п’ятнадцять кіло, бо через ці шалені американські гіркикохання ніякі калорії в Ясі не затримувалися.
— Мені тебе не вистачає… — нарешті видушилося в чаті.
«Чи ти здурів, чи тобі пороблено?! — очі в Ясі округлилися до максимуму. – Не вистачає?! А сестри тобі моєї мало?!»
Яся відкинула телефон набік. У горлі зашкребло. Великий ком підступив і боляче тиснув. У грудях шалено калатало серце. «Як можна?! Як так можна?» — гупало в голові.
— Думаю про тебе… — висвітилося на екрані.
— Та щоб тебе! — скрикнула Яся і схопилася на рівні ноги.
Немов навіжена почала ходити по кімнаті. Довгі відрощені нігті, якими вона останнім часом так пишалася, зрадливо потяглися до рота. Губи затрусилися чи то від нервів, чи то від лоскоту сліз, від котрих дуже запекли нафарбовані очі.
— Бляха! — вже майже заревла Яся і кинулася до умивальника.
Холодна вода повертала до реальності, у якій давно вже не було ані Ігоря, ані його палкого кохання з присмаком депресії. Того, що регулярно переривалося його плачами про «наше життя тлінне», «який це має сенс», «я не знаю, чого я хочу», «я так заплутався» і решти маячні, котру майже рік витягувала з Ярослави психолог усілякими можливими способами.
Яся підняла мокре обличчя до дзеркала. На неї дивилися великі червоні очі з чорними слідами від водостійкої туші.
— От скотина… — промовила вона тихенько, витерлася футболкою і пішла назад до телефону. — Яка ж ти скотина! — повторила, тримаючи його вже в руках.
На екрані спливали усе нові й нові повідомлення, а в пам’яті Ясі, як кінострічка, крутилися спогади. Про те, як зустрілися, про великі запашні букети і ароматну каву зранку, теплі обійми на набережній, жагу зустрічей кожнісінького дня. Про те, як одного ранку вона пожартувала, що романтично було б зараз пити каву не тут, на балконі, а, наприклад, в Римі чи Амстердамі, — і вечеряли вони вже в маленькому ресторанчику біля Колізею. Він був такий ніжний, такий теплий, такий рідний і турботливий. Вона дихала ним.
А далі поповзли кадри його зникання на кілька днів, виправдані поганим настроєм і необхідністю подумати про життя. Кадри ревнощів до друзів, подруг, колег і просто перехожих чоловіків, істерики з биттям посуду і відбиранням телефону «до перевірки». За цим завжди йшли палкі вибачення з величезними букетами і криками «вибач, люба» під балконом. І знову безсонні ночі, зникнення, дзвінки, повідомлення й гнітюча тиша.
А поруч була тільки сестра. Та сама рідна-ріднісінька, яка слухала, витирала їй сльози й співчувала, а потім прийшла з ним під руку до батьків на річницю. Не дивлячись на Ясю, вони оголосили, що одружуються і чекають на малятко.
«Щось навіть мало я схудла за той час», — подумала Яся, обтрусивши з себе спогади. Психолог таки добряче з нею попрацював.
Телефон пробурчав вібрацією і висвітив останнє повідомлення:
— Прости мене, кицю… Я знаю, тобі було важко…
— Та ти ж подиви! — скрикнула Яся і відкрила чат.
Кілька секунд на роздуми. Скріншот. Повідомлення. Сестра, ні, колишня сестра (такі теж бувають).
— Такої зради я від тебе не чекав! — засвітився словами телефон, якраз коли Яся, приспівуючи, смажила картопельку собі на вечерю.
Заблокувати контакт — добра опція в телефоні. Бракує ще тільки кнопки «видалити з життя».
— Привіт.
Яся втупила очі в екран і не зрозуміла, чи то помилка, чи якийсь глюк системи. Вона відкрила чат і ще раз глянула на фото відправника. «Це що за… — подумала. – Якого дідька ти мені пишеш?»
Але чат уже було відкрито, Ігор побачив, що вона його палке привітання прочитала.
— Привіт, — ледве змусила себе натиснути ці шість літер.
І, як завжди, як мільйони разів, коли вони зустрічалися, він не написав у відповідь ані слова. Прочитав повідомлення, але нічого не писав. Немов вичікував, тримав інтригу, змушував перебирати у голові сотні тисяч причин отого сухого «привіт» після року навіть не нагадування про себе. Ніби хотів, щоб Яся мала час вигадати, припустити, відкинути, запитати першою. Маніпулятор чортів.
Це тепер Яся вже знала і розуміла. А рік тому й три роки поспіль вона благально вдивлялася в екран, нервово гризучі нігті. Пообгризувані пальці, розгойдані нерви, відчуття власної неповноцінності й мізерності — вишеньки їхнього зв’язку довжиною у вічність. З плюсів тільки мінус п’ятнадцять кіло, бо через ці шалені американські гіркикохання ніякі калорії в Ясі не затримувалися.
— Мені тебе не вистачає… — нарешті видушилося в чаті.
«Чи ти здурів, чи тобі пороблено?! — очі в Ясі округлилися до максимуму. – Не вистачає?! А сестри тобі моєї мало?!»
Яся відкинула телефон набік. У горлі зашкребло. Великий ком підступив і боляче тиснув. У грудях шалено калатало серце. «Як можна?! Як так можна?» — гупало в голові.
— Думаю про тебе… — висвітилося на екрані.
— Та щоб тебе! — скрикнула Яся і схопилася на рівні ноги.
Немов навіжена почала ходити по кімнаті. Довгі відрощені нігті, якими вона останнім часом так пишалася, зрадливо потяглися до рота. Губи затрусилися чи то від нервів, чи то від лоскоту сліз, від котрих дуже запекли нафарбовані очі.
— Бляха! — вже майже заревла Яся і кинулася до умивальника.
Холодна вода повертала до реальності, у якій давно вже не було ані Ігоря, ані його палкого кохання з присмаком депресії. Того, що регулярно переривалося його плачами про «наше життя тлінне», «який це має сенс», «я не знаю, чого я хочу», «я так заплутався» і решти маячні, котру майже рік витягувала з Ярослави психолог усілякими можливими способами.
Яся підняла мокре обличчя до дзеркала. На неї дивилися великі червоні очі з чорними слідами від водостійкої туші.
— От скотина… — промовила вона тихенько, витерлася футболкою і пішла назад до телефону. — Яка ж ти скотина! — повторила, тримаючи його вже в руках.
На екрані спливали усе нові й нові повідомлення, а в пам’яті Ясі, як кінострічка, крутилися спогади. Про те, як зустрілися, про великі запашні букети і ароматну каву зранку, теплі обійми на набережній, жагу зустрічей кожнісінького дня. Про те, як одного ранку вона пожартувала, що романтично було б зараз пити каву не тут, на балконі, а, наприклад, в Римі чи Амстердамі, — і вечеряли вони вже в маленькому ресторанчику біля Колізею. Він був такий ніжний, такий теплий, такий рідний і турботливий. Вона дихала ним.
А далі поповзли кадри його зникання на кілька днів, виправдані поганим настроєм і необхідністю подумати про життя. Кадри ревнощів до друзів, подруг, колег і просто перехожих чоловіків, істерики з биттям посуду і відбиранням телефону «до перевірки». За цим завжди йшли палкі вибачення з величезними букетами і криками «вибач, люба» під балконом. І знову безсонні ночі, зникнення, дзвінки, повідомлення й гнітюча тиша.
А поруч була тільки сестра. Та сама рідна-ріднісінька, яка слухала, витирала їй сльози й співчувала, а потім прийшла з ним під руку до батьків на річницю. Не дивлячись на Ясю, вони оголосили, що одружуються і чекають на малятко.
«Щось навіть мало я схудла за той час», — подумала Яся, обтрусивши з себе спогади. Психолог таки добряче з нею попрацював.
Телефон пробурчав вібрацією і висвітив останнє повідомлення:
— Прости мене, кицю… Я знаю, тобі було важко…
— Та ти ж подиви! — скрикнула Яся і відкрила чат.
Кілька секунд на роздуми. Скріншот. Повідомлення. Сестра, ні, колишня сестра (такі теж бувають).
— Такої зради я від тебе не чекав! — засвітився словами телефон, якраз коли Яся, приспівуючи, смажила картопельку собі на вечерю.
Заблокувати контакт — добра опція в телефоні. Бракує ще тільки кнопки «видалити з життя».