МУХА
Муха вже з пів години швендяла по краях гранчака, що стояв на столі. Він сидів, підперши голову рукою, та спостерігав за процесом. Час від часу вона зупинялася, опускала хоботок в його портвейн, налитий майже по вінця, і знову носилася по колу, раптом завмирала, і занурювала в вино вже свої лапки, швидко-швидко ними перебираючи. Це мале стерво навіть не збиралося летіти геть, мабуть, їй справді сподобався цей смак. Що ж, в цьому вона була не оригінальна, він також любив його, але ж для чого мити ноги в його портвейні? Коли вона нарешті нап’ється чи надихається, врешті-решт вирубиться, і дозволить спокійно похмелитися? Не гнав він її ще й тому, що не любив пити сам, яка-не-яка, а таки компанія, а іншої зараз просто бракує. Ні, звичайно ж були винятки з правил, але не варто забувати і про пристойність. Наодинці дозволяють собі вживати лише алкоголіки, а він себе вважав особою, яка знає міру, просто у кожного вона своя. Тим часом муха, мабуть, зовсім втратила голову від щастя, яке раптом навалилося на неї, тому ніяк не могла знайти собі місце, де могла б спокійно віддатися блаженному сп’янінню. Чомусь портвейн її зовсім не брав, і його терпець починав уриватися. Він і так чекав занадто довго, вбиваючи в собі бажання якомога скоріше осушити склянку, адже його стан після вчорашнього був просто жах. Голова розвалювалася, сушняк, так ще й ця сволота, з якою він від щирої душі вирішив поділитися і проявити справжній гуманізм, взявши у свою компанію, ніяк не може нарешті випити стільки, скільки їй треба, і благородно, красиво відвалити, звільнивши для нього місце. Ні, їй точно сподобався портвейн, тому вона просто розтягує задоволення.
Хтось в цьому світі обожнює віскі, комусь подобається коньяк чи горілка, хтось не бачить сенсу в життя без червоного вина, а хтось робить вигляд, ніби сходить з розуму від кубинського рому, він же обожнював портвейн. Ні, не той, який роблять з винограду, вирощеного в сонячній долині річки Дору, а свій, ординарний, білий, місцевого розливу. Навіть багато років тому, в епоху повного дефіциту, він не зраджував собі, і міг їхати електричкою до передмістя, щоб поповнити запаси, які так швидко тануть.
Муха ж не виявляла жодних ознак сп’яніння, перестала опускати хоботок у вино, і все частіше перебирала лапками, можливо, вона їх спочатку мочить, а потім облизує? Комаха здійснювала свої маніпуляції з шаленою швидкістю, тому підтвердити свої припущення ніяк не вдавалося. Врешті, він наважився її потурбувати, зігнавши рукою зі склянки, після чого з задоволенням влив у себе. Портвейн опустився стравоходом, викликаючи тепло, і біль у голові одразу почав стихати. Навколишні предмети набули чіткість, стукіт серця у вухах став тихішим, руки майже перестали тремтіти, запаморочення трохи пройшло, тобто почав повертатися до нормального стану.
Він взяв блюдце, накапав туди зі склянки залишки портвейну, дістав з холодильника шинку, відрізав шматок, поклав поряд з калюжкою вина, і трохи відсунув все це від себе.
Муха одразу сіла на блюдце, і продовжила свою справу. Він же знову підпер долонею голову, і продовжив споглядання того, що відбувається. У міру того, як тепло від вина розтікалося тілом, його ставлення до мухи починало кардинально змінюватися на краще. Вона вже зовсім не здавалася йому огидним створінням, він навіть почав відчувати до неї щось схоже на симпатію. Муха була сірою, а не бридко зеленою, вкрита дрібними волосками з жовтуватим черевцем, і ці величезні темно-червоні очі. От якби в людини такі були, можна було бачити все, що відбувається навколо, тільки от є й незручність, очі такі великі, що й панамку вже не одягнеш, кожне око розміром з половину голови. Чим довше він на неї дивився, тим сильніше вона йому подобалася і викликала повагу. Не даремно ж великі Гомер та Лукіан зробили її безсмертною в своїх творіннях! Мухи бачили, як нікчемні людиська лазили деревами і взагалі, якби не вони, то світ давно потонув би в лайні. Ні, безперечно, надзвичайно важливе для природи створіння, не те що людина, яка тільки й може, що гадити навколо себе. Мозок потроху відновлював працездатність, і він почав діставати з закутків пам’яті прислів’я й приказки про муху: «А муха даремно не сяде!», «Був би мед, а муха і з Багдаду прилетить», «І царю в миску муха попасти може». Все, досить. Він перестав напружувати запалений мозок, зараз це явно не на часі, і прийняв рішення. Тихенько піднявся, дістав із шафки невеликий прозорий пластиковий контейнер, і знову сів за стіл. Муха не тікала. Він зачекав, коли вона занурить свій хоботок у портвейн, та різко накрив її зверху контейнером:
— Не чекала, га? Ніколи не знаєш, що може очікувати тебе попереду. Так само й людина. Сьогодні ти насолоджуєшся ароматом дорогої шкіри в салоні «Бентлі», а завтра тебе вбивають міазми судна, що стоїть під ліжком.
Муха злетіла, зробила кілька кіл, декілька раз вдарилася в прозору стінку, проте особливо не засмутилася, і знову всілася, продовжуючи насолоджуватися його вином, схоже, таке життя її цілком влаштовувало. Він взяв ніж, зробив в контейнері кілька отворів, щоб дати доступ свіжого повітря, фломастером, фігурно зверху написав «ЖУЖА», і поставив дату.
Не поспішаючи зібрався та рушив на роботу. Йти було близько, стан його нормалізувався, і він насолоджувався цвітом навколишніх дерев. Домашня полонянка не йшла у нього з голови, він постійно думав про неї, яке ж все-таки чарівне створіння, цікаво, вона налижеться до непритомності чи й вона знає свою міру?
Як завжди, навпроти його роботи вже був відкритий невеликий бар. Тихо лунала музика: Карлос Сантана, як завжди, творив дива зі своєю гітарою. За стійкою стояв бородатий бармен Жорік, невисокого зросту, невизначеного віку, йому можна було б спокійно дати тридцять, а то й сорок чи п’ятдесят років. Білосніжною серветкою, з нудьгою на обличчі, він натирав і так келихи, що сяяли. Кивнув, вітаючись, дістав пляшку портвейну, яка стояла подалі від інших, поставив на стійку гранчак, налив до верху, і поклав поруч льодяник. Такий портвейн серед всіх відвідувачів пив тільки він, та й тільки він надавав перевагу саме гранчакам. Поклавши на стійку купюру, цокнувся із пустою чаркою бармена, влив у себе рідину, й кинув до рота цукерку.
Бармена він знав давно, той колись викладав в сільхозакадемії, тому мусив знати відповідь на питання, яке його мучило дорогою:
— Жоріку, скільки часу живе муха?
Бармен зробив розумний вигляд:
— Їх в природі є близько сорока тисяч видів, живуть від восьми днів до декількох місяців, яка саме вас цікавить, гнойова?
— Ні, невелика така, сіренька, з червонюзнимиочиськами.
— Зрозумів. Муха кімнатна, муска доместіка! Живе від восьми до дванадцяти днів.
— Всього?— йому стало сумно.
— А біла миша?
— До трьох років.
— Ну, це вже зовсім інша справа! Дякую! — і він, надзвичайно задоволений, залишив бар. Перейшовши на протилежну сторону вулиці, увійшов у монументальну будівлю з колонами, й опинився в просторому вестибюлі. Піднявся мармуровимисходами на другий поверх, пройшов довгим коридором, зайшов до кабінету, та закрив за собою двері, на яких висіла блискуча латунна табличка: «Директор театру Муха Петро Сигізмундович».
Муха вже з пів години швендяла по краях гранчака, що стояв на столі. Він сидів, підперши голову рукою, та спостерігав за процесом. Час від часу вона зупинялася, опускала хоботок в його портвейн, налитий майже по вінця, і знову носилася по колу, раптом завмирала, і занурювала в вино вже свої лапки, швидко-швидко ними перебираючи. Це мале стерво навіть не збиралося летіти геть, мабуть, їй справді сподобався цей смак. Що ж, в цьому вона була не оригінальна, він також любив його, але ж для чого мити ноги в його портвейні? Коли вона нарешті нап’ється чи надихається, врешті-решт вирубиться, і дозволить спокійно похмелитися? Не гнав він її ще й тому, що не любив пити сам, яка-не-яка, а таки компанія, а іншої зараз просто бракує. Ні, звичайно ж були винятки з правил, але не варто забувати і про пристойність. Наодинці дозволяють собі вживати лише алкоголіки, а він себе вважав особою, яка знає міру, просто у кожного вона своя. Тим часом муха, мабуть, зовсім втратила голову від щастя, яке раптом навалилося на неї, тому ніяк не могла знайти собі місце, де могла б спокійно віддатися блаженному сп’янінню. Чомусь портвейн її зовсім не брав, і його терпець починав уриватися. Він і так чекав занадто довго, вбиваючи в собі бажання якомога скоріше осушити склянку, адже його стан після вчорашнього був просто жах. Голова розвалювалася, сушняк, так ще й ця сволота, з якою він від щирої душі вирішив поділитися і проявити справжній гуманізм, взявши у свою компанію, ніяк не може нарешті випити стільки, скільки їй треба, і благородно, красиво відвалити, звільнивши для нього місце. Ні, їй точно сподобався портвейн, тому вона просто розтягує задоволення.
Хтось в цьому світі обожнює віскі, комусь подобається коньяк чи горілка, хтось не бачить сенсу в життя без червоного вина, а хтось робить вигляд, ніби сходить з розуму від кубинського рому, він же обожнював портвейн. Ні, не той, який роблять з винограду, вирощеного в сонячній долині річки Дору, а свій, ординарний, білий, місцевого розливу. Навіть багато років тому, в епоху повного дефіциту, він не зраджував собі, і міг їхати електричкою до передмістя, щоб поповнити запаси, які так швидко тануть.
Муха ж не виявляла жодних ознак сп’яніння, перестала опускати хоботок у вино, і все частіше перебирала лапками, можливо, вона їх спочатку мочить, а потім облизує? Комаха здійснювала свої маніпуляції з шаленою швидкістю, тому підтвердити свої припущення ніяк не вдавалося. Врешті, він наважився її потурбувати, зігнавши рукою зі склянки, після чого з задоволенням влив у себе. Портвейн опустився стравоходом, викликаючи тепло, і біль у голові одразу почав стихати. Навколишні предмети набули чіткість, стукіт серця у вухах став тихішим, руки майже перестали тремтіти, запаморочення трохи пройшло, тобто почав повертатися до нормального стану.
Він взяв блюдце, накапав туди зі склянки залишки портвейну, дістав з холодильника шинку, відрізав шматок, поклав поряд з калюжкою вина, і трохи відсунув все це від себе.
Муха одразу сіла на блюдце, і продовжила свою справу. Він же знову підпер долонею голову, і продовжив споглядання того, що відбувається. У міру того, як тепло від вина розтікалося тілом, його ставлення до мухи починало кардинально змінюватися на краще. Вона вже зовсім не здавалася йому огидним створінням, він навіть почав відчувати до неї щось схоже на симпатію. Муха була сірою, а не бридко зеленою, вкрита дрібними волосками з жовтуватим черевцем, і ці величезні темно-червоні очі. От якби в людини такі були, можна було бачити все, що відбувається навколо, тільки от є й незручність, очі такі великі, що й панамку вже не одягнеш, кожне око розміром з половину голови. Чим довше він на неї дивився, тим сильніше вона йому подобалася і викликала повагу. Не даремно ж великі Гомер та Лукіан зробили її безсмертною в своїх творіннях! Мухи бачили, як нікчемні людиська лазили деревами і взагалі, якби не вони, то світ давно потонув би в лайні. Ні, безперечно, надзвичайно важливе для природи створіння, не те що людина, яка тільки й може, що гадити навколо себе. Мозок потроху відновлював працездатність, і він почав діставати з закутків пам’яті прислів’я й приказки про муху: «А муха даремно не сяде!», «Був би мед, а муха і з Багдаду прилетить», «І царю в миску муха попасти може». Все, досить. Він перестав напружувати запалений мозок, зараз це явно не на часі, і прийняв рішення. Тихенько піднявся, дістав із шафки невеликий прозорий пластиковий контейнер, і знову сів за стіл. Муха не тікала. Він зачекав, коли вона занурить свій хоботок у портвейн, та різко накрив її зверху контейнером:
— Не чекала, га? Ніколи не знаєш, що може очікувати тебе попереду. Так само й людина. Сьогодні ти насолоджуєшся ароматом дорогої шкіри в салоні «Бентлі», а завтра тебе вбивають міазми судна, що стоїть під ліжком.
Муха злетіла, зробила кілька кіл, декілька раз вдарилася в прозору стінку, проте особливо не засмутилася, і знову всілася, продовжуючи насолоджуватися його вином, схоже, таке життя її цілком влаштовувало. Він взяв ніж, зробив в контейнері кілька отворів, щоб дати доступ свіжого повітря, фломастером, фігурно зверху написав «ЖУЖА», і поставив дату.
Не поспішаючи зібрався та рушив на роботу. Йти було близько, стан його нормалізувався, і він насолоджувався цвітом навколишніх дерев. Домашня полонянка не йшла у нього з голови, він постійно думав про неї, яке ж все-таки чарівне створіння, цікаво, вона налижеться до непритомності чи й вона знає свою міру?
Як завжди, навпроти його роботи вже був відкритий невеликий бар. Тихо лунала музика: Карлос Сантана, як завжди, творив дива зі своєю гітарою. За стійкою стояв бородатий бармен Жорік, невисокого зросту, невизначеного віку, йому можна було б спокійно дати тридцять, а то й сорок чи п’ятдесят років. Білосніжною серветкою, з нудьгою на обличчі, він натирав і так келихи, що сяяли. Кивнув, вітаючись, дістав пляшку портвейну, яка стояла подалі від інших, поставив на стійку гранчак, налив до верху, і поклав поруч льодяник. Такий портвейн серед всіх відвідувачів пив тільки він, та й тільки він надавав перевагу саме гранчакам. Поклавши на стійку купюру, цокнувся із пустою чаркою бармена, влив у себе рідину, й кинув до рота цукерку.
Бармена він знав давно, той колись викладав в сільхозакадемії, тому мусив знати відповідь на питання, яке його мучило дорогою:
— Жоріку, скільки часу живе муха?
Бармен зробив розумний вигляд:
— Їх в природі є близько сорока тисяч видів, живуть від восьми днів до декількох місяців, яка саме вас цікавить, гнойова?
— Ні, невелика така, сіренька, з червонюзнимиочиськами.
— Зрозумів. Муха кімнатна, муска доместіка! Живе від восьми до дванадцяти днів.
— Всього?— йому стало сумно.
— А біла миша?
— До трьох років.
— Ну, це вже зовсім інша справа! Дякую! — і він, надзвичайно задоволений, залишив бар. Перейшовши на протилежну сторону вулиці, увійшов у монументальну будівлю з колонами, й опинився в просторому вестибюлі. Піднявся мармуровимисходами на другий поверх, пройшов довгим коридором, зайшов до кабінету, та закрив за собою двері, на яких висіла блискуча латунна табличка: «Директор театру Муха Петро Сигізмундович».