НАЙМИЛІШИЙ В СВІТІ СУП
Лопата з характерним звуком угризлася в землю. Древком пробіг сонний пізній жук з породи шкідників, але десь на середині шляху не втримався і незграбно впав просто в лунку. Досить вдало. Сін — худорлявий рудий хлопець, усіяний яскравим ластовинням —його навіть не помітив. За околицею в лісі хтось пронизливо завив. І хлопець подумав:може, це пес приблудився чи мандрівник забрів не туди. Виручати нікого особливо не хотілося, але Сін усе одно завмер і прислухався.
Вітру сьогодні не було, і краплі вологи осідали на вовняному зеленому жилеті, красиво обрамляючи пошарпану нашивку з емблемою королівського товариства картографів та натуралістів. Ліс огортала жива тиша. Позбавлена тепер голосів птахів і трепету крил тисяч комах. Здавалося, ніби шепотіли самі дерева. Пахло осінню: зів’ялим листям, вранішнім морозом, майбутнім дощем.
Виття не повторювалося. Сін обтрусив кілька фіолетових бульб і закинув їх у відро, через що ті дзвінко стукнулися об дно. Краєм ока він помітив, як ворухнулася пожовкла трава зовсім поряд, і, зітхнувши, потер спину. Після чого звичним рухом знову змахнув лопатою.
Хряць! Синьо-бліда рука з нігтями, що кровоточили, невдоволено смикнулася від удару і неохоче втяглася назад під землю. Сін прим’яв спучену грудкувату землю у місці, де щойно стирчали пальці, і заглянув у відро.
— Ех, дріб'язок, — зітхнув він.
Бульби поралися на дні і трохи чутно попискували, явно незадоволені тим, як грубо їх висмикнули з теплої вологої землі. А коли Сін їх трохи струснув, навіть посиніли від горя.
«Обдурила відьма», — подумав хлопець.
Ще в тому травні Сін прикупив у знахарки насіння, і та, звісно ж, обіцяла щедрий урожай, але тих бульб, що зійшли, вистачить хіба що на каструлю супу.
— Годі вам обурюватися, скоро зігрієтесь, — хмикнув Сін.
Він обернувся й засвистів, та лише потім збагнув, що звати йому вже нема кого. Бадьорим кроком хлопець подався до будинку, де вже курився над дахом смачний димок від абрикосових дров. Скрипів флюгер, який крутився з боку в бік сам по собі, блимав загадковий вогник у вікні другого поверху. Час уже вкрив дерев’яні стіни темною вуаллю і нещадно розцяцькував мохом і без того порядно подірявлений дах.
Пахло соломою, курми та річковим мулом. Вода знедавна від берегів відступила, відкриваючі світові поховані скарби. Встромлені в глинисте дно мечі. Частини побитого обладунку. Укриті шипами з висохлих черепашок щити та кістяки човнів. Ліс загиблих водоростей. Занесені піском склянки із простроченими зіллями. Череп вірної кобили Мишки.
Сін зітхнув: «Погане місце для зимівлі облаштувала». Дощі незабаром знову наповнять річку, і притулок Мишки, швидше за все, відразу розмиє. Хтось обов’язково злякається, зустрівши її скелет, що палає синім вогнем, серед чорних покручених дерев. І тоді Сінові знову доведеться або відпоювати когось різними настоянками, або драпати верхи на тій же Мишці від розлюченого рицаря.
Рицар Кормунд... Той ще шкідник. Сін так і не полагодив ворота після минулого його візиту, і тепер, обтрусивши насамперед цвинтарну землю з чобіт, він просто переступив через стулки, що лежали скорботно долу.
Опудала на місці не було. Воно тут зазвичай стояло, дратувало Сіна страшенно, проте вхід усе ж охороняло. Та зараз прихід господаря злякав торохтливу купу кісток, що знову повадилася красти з собачої миски.
— Що ти там шукаєш усе, ненажера? — сердито вигукнув Сін.
Скелет як був рачки, так і втік кудись у кущі, де успішно й застряг у шипах черемхи. Виручати його хлопець не поспішав. Він акуратно обійшов скелета збоку, примірявся і швидким рухом видер у того гомілкову кістку.
— Ха! Хоч на щось ти згодишся.
У бочці з дощовою водою хлопець сполоснув видобуток і мерзлі бульби заразом, ледве встигнувши відсахнутися, коли раптом з темної глибини виринула біла, вкрита дрібною лускою рука. Син позадкував, навпомацки знайшов двері і швидко забіг у будинок. Як невчасно.
Він абияк привалив до дверей різне начиння, що стояло біля входу, і полегшено зітхнув. У хаті було тихо. Промінь світла спускався через наскрізну дірку в підлозі і стелі другого поверху, і порошинки повільно танцювали на світлі, дозволяючи Сінові на секунду завмерти і насолодитися красою миті. Черговий експеримент із чорною магією Родріка. Завтра всі руйнування доведеться латати.
Сін чхнув. І, ніби луну, почув у відповідь кашель звідкись із глибин будинку. Чорнокнижник і чаклун Родрік Скрючені Руки чимось дзвенів у їдальні. Повернення Сіна він, мабуть, не чув, і хлопець, скинувши паркий жилет, вирушив у бік кухні. Під ногою, як завжди, рипнула половиця, знову завило щось за вікном, голосно заскреблися в замкнені двері чиїсь пазурі.
А хлопець витрусив у миску цінні бульби, через що ті знову невдоволено захникали, і набрав у казанок води з діжки. «25.10.?? Озеро Сліз» — оповіщав напис на її кришці. Вже розтоплена піч дихала абрикосовим жаром, плакав топленим жиром шматочок старого сала, розносячи по всій кухні дивовижний копчений аромат.
Сін клацнув нігтем по важкому тесаку. Він закинув у воду розрубану навпіл гомілкову кістку і поліз на нижню полицю за спеціями.
— Та-а-ак, що в нас тут... — задумливо промурмотів він. — Трохи насіння, чорної солі... Ага, ось. «Прах феї». Те що треба.
Хлопець зі стоном розпрямився, потер поперек і раптом стукнув себе по лобі.
— Мало не забув!
Бадьорим кроком він кинувся до комори, де його сумно привітав привид. Але Сін від нього відмахнувся. Він поклав у кошик корінці, цибулю й викотив на світло здоровенний гарбуз. Привид повільно пішов за ним. А хлопець лише кинув тривожний погляд на двері, куди все наполегливіше стукали непрохані гості, і повернувся на кухню. Привид застрягбіля порога.
Вода тим часом скипіла. Сін обробив гарбуз, зрізав гриб з трухлявого чурбака в темному сирому кутку, після чого потягнувся до миски з бульбами.
— Ні, ні-і-і! — завили вони.
Але Сін був невблаганний. Він безжально закинув їх у казанок, і вода відразу забарвилася багрянцем. Бульби оглушливо запищали, але потім раптом замовкли, ніби замислившись, та й далі блаженно завирували в довгоочікуваному теплі. Хлопець трохи їх помішавдовгою ложкою, дав відпочити, закинув і інші компоненти. Пара над казанком загуснула і,наче сповнена страждань душа, Сін потягнувся до стелі, роззявляючи рота в беззвучному крику.
Йому вторив німий привид, і — що гірше — зовсім близьке виття. Воно, ніби сигнал, змусило монстрів вибити двері, і Сін виразно почув, як розсипалися по передпокої кістки. Десь у їдальні, на другому поверсі, щось голосно брязнуло.
Сін схопився за тесак і глянув на привида, що так само сумно стирчав у кухонних дверях. Він, неначе фіранка, коливався від невеликого протягу й, здавалося, зовсім не збирався йти. Аж раптом густа тінь набігла на казанок, заповнюючи всю кухню. Хлопець озирнувся. На нього крізь вікно дивився монстр. Трохи симпатичніший від Мишкивиявився.
— Родрік! — закричав Сін.
Чудовисько облизнулося. Бризки піни зірвалися з його губ, падаючи на шерсть, що злиплася в голки. Удар. Скло розлетілося в друзки.
— Рятуйте!
Криваво-червоні очі хижо заблищали. Сін позадкував, але почув, як чавкнула під тяжкою ходою стара половиця. Чиїсь кігті заскребли по дереву, а потім монстр у білій лусці з’явився в дверному отворі. За його спиною тягся мрець, залишаючи на підлозі брудні сліди цвинтарної землі. Тієї ж секунди привид нарешті зумів подолати поріг, а Сіну нічого не залишалося, як виставити вперед тесак.
— Трясця! Відчепіться від мене. Нікому супу не дам, — злякано вигукнув він і погрозливо помахав тесаком.
У відповідь булькнув казанок. Загарчали, застогнали монстри, що рушили разом на хлопця. Здійнялися вгору руки-лапи у смертельному замаху. Сін замружився і знову почув жалібне виття. Але удару не відчув. Щось важко врізалося в стіл поруч із ним, задзвенів посуд, Сін ризикнув розплющити одне око.
На кухні стояв Родрік. Родрік Скручені Руки. Чаклун і чорнокнижник, єдиний брат Сіна. І він був дуже сердитий. Знову жалібно завив підбитий монстр, решта кинулась убік.
Родрік посміхнувся. Чорне волосся його на мить стало пір’ям. Чаклун шепнув заклинання і хапнув повітря по-пташиному скрюченими пальцями. Він, ніби тканину, зачепив простір, стиснув і зім’яв чудовисько з лускою, немов паперову кульку. Привид тонким рушником шмигнув за поріг і просочився кудись у щілини. В паніці заметався по кухні червоноокий монстр, збиваючи кухонне начиння. Запахло паленою шерстю. Монстр чкурнув у вікно і понісся в сторону лісу. А Родрік схопив неквапливого мерця й зізловтішною усмішкою потяг до себе в підвал, у лабораторію.
Сін видихнув. Завтра. З усім цим жахіттям він розбиратиметься завтра. Хлопець підчепив казанок і, не відчиняючи кришки, потяг у їдальню, де чекав вже накритий стіл. Під підошвою хруснув порцеляновий уламок — Родрік, мабуть, не зберіг сервіз. Самі собою загорілися свічки, вітаючи вечір.
Хлопець схвильовано обтрусив руки об штани. Родрік повернувся, кинув погляд на казанок, потягнувся до кишені.
— Готовий?
— Відкривай.
Син відкинув кришку. На волю вирвалася пара, аромат спецій та гарбуза. А разом із парою— і дзвінкий собачий гавкіт. Родрік витяг тонкий невеликий нашийник на світло, покрутив у пальцях, поклав на стіл. Пара згустилася, ущільнилася, стікла на скатертину і з побоюванням поторкала нашийник.
«Гав»! — радісно вирекла вона, і остаточно набула форми.
— Вийшло! — Родрік посміхнувся і впав у м’яке крісло.
Сін плюхнувся поруч. Справді вийшло.
— Мій найкращий суп», — засміявся він.
Їдальня повільно повнилася тінями, танцювали відблиски полум’я на стінах. Десь далеко вив червоноокий монстр, якому, напевно, не втекти від домашнього опудала Родріка. Весело грало на підлозі щеня в старому нашийнику. А Сін налив собі чаю в щербату порцелянову чашку і повернувся до чаклуна.
— Дякую, що врятував мене, до речі.
— Та годі тобі, не дякуй, — Родрік знизав плечима. — Ти рятуєш мене щодня.
Сін усміхнувся, сьорбнув ковток. Пахло осінню. Зів’ялим листям, ранковим морозом, майбутнім дощем. А ще чаєм, прянощами, домом.
Лопата з характерним звуком угризлася в землю. Древком пробіг сонний пізній жук з породи шкідників, але десь на середині шляху не втримався і незграбно впав просто в лунку. Досить вдало. Сін — худорлявий рудий хлопець, усіяний яскравим ластовинням —його навіть не помітив. За околицею в лісі хтось пронизливо завив. І хлопець подумав:може, це пес приблудився чи мандрівник забрів не туди. Виручати нікого особливо не хотілося, але Сін усе одно завмер і прислухався.
Вітру сьогодні не було, і краплі вологи осідали на вовняному зеленому жилеті, красиво обрамляючи пошарпану нашивку з емблемою королівського товариства картографів та натуралістів. Ліс огортала жива тиша. Позбавлена тепер голосів птахів і трепету крил тисяч комах. Здавалося, ніби шепотіли самі дерева. Пахло осінню: зів’ялим листям, вранішнім морозом, майбутнім дощем.
Виття не повторювалося. Сін обтрусив кілька фіолетових бульб і закинув їх у відро, через що ті дзвінко стукнулися об дно. Краєм ока він помітив, як ворухнулася пожовкла трава зовсім поряд, і, зітхнувши, потер спину. Після чого звичним рухом знову змахнув лопатою.
Хряць! Синьо-бліда рука з нігтями, що кровоточили, невдоволено смикнулася від удару і неохоче втяглася назад під землю. Сін прим’яв спучену грудкувату землю у місці, де щойно стирчали пальці, і заглянув у відро.
— Ех, дріб'язок, — зітхнув він.
Бульби поралися на дні і трохи чутно попискували, явно незадоволені тим, як грубо їх висмикнули з теплої вологої землі. А коли Сін їх трохи струснув, навіть посиніли від горя.
«Обдурила відьма», — подумав хлопець.
Ще в тому травні Сін прикупив у знахарки насіння, і та, звісно ж, обіцяла щедрий урожай, але тих бульб, що зійшли, вистачить хіба що на каструлю супу.
— Годі вам обурюватися, скоро зігрієтесь, — хмикнув Сін.
Він обернувся й засвистів, та лише потім збагнув, що звати йому вже нема кого. Бадьорим кроком хлопець подався до будинку, де вже курився над дахом смачний димок від абрикосових дров. Скрипів флюгер, який крутився з боку в бік сам по собі, блимав загадковий вогник у вікні другого поверху. Час уже вкрив дерев’яні стіни темною вуаллю і нещадно розцяцькував мохом і без того порядно подірявлений дах.
Пахло соломою, курми та річковим мулом. Вода знедавна від берегів відступила, відкриваючі світові поховані скарби. Встромлені в глинисте дно мечі. Частини побитого обладунку. Укриті шипами з висохлих черепашок щити та кістяки човнів. Ліс загиблих водоростей. Занесені піском склянки із простроченими зіллями. Череп вірної кобили Мишки.
Сін зітхнув: «Погане місце для зимівлі облаштувала». Дощі незабаром знову наповнять річку, і притулок Мишки, швидше за все, відразу розмиє. Хтось обов’язково злякається, зустрівши її скелет, що палає синім вогнем, серед чорних покручених дерев. І тоді Сінові знову доведеться або відпоювати когось різними настоянками, або драпати верхи на тій же Мишці від розлюченого рицаря.
Рицар Кормунд... Той ще шкідник. Сін так і не полагодив ворота після минулого його візиту, і тепер, обтрусивши насамперед цвинтарну землю з чобіт, він просто переступив через стулки, що лежали скорботно долу.
Опудала на місці не було. Воно тут зазвичай стояло, дратувало Сіна страшенно, проте вхід усе ж охороняло. Та зараз прихід господаря злякав торохтливу купу кісток, що знову повадилася красти з собачої миски.
— Що ти там шукаєш усе, ненажера? — сердито вигукнув Сін.
Скелет як був рачки, так і втік кудись у кущі, де успішно й застряг у шипах черемхи. Виручати його хлопець не поспішав. Він акуратно обійшов скелета збоку, примірявся і швидким рухом видер у того гомілкову кістку.
— Ха! Хоч на щось ти згодишся.
У бочці з дощовою водою хлопець сполоснув видобуток і мерзлі бульби заразом, ледве встигнувши відсахнутися, коли раптом з темної глибини виринула біла, вкрита дрібною лускою рука. Син позадкував, навпомацки знайшов двері і швидко забіг у будинок. Як невчасно.
Він абияк привалив до дверей різне начиння, що стояло біля входу, і полегшено зітхнув. У хаті було тихо. Промінь світла спускався через наскрізну дірку в підлозі і стелі другого поверху, і порошинки повільно танцювали на світлі, дозволяючи Сінові на секунду завмерти і насолодитися красою миті. Черговий експеримент із чорною магією Родріка. Завтра всі руйнування доведеться латати.
Сін чхнув. І, ніби луну, почув у відповідь кашель звідкись із глибин будинку. Чорнокнижник і чаклун Родрік Скрючені Руки чимось дзвенів у їдальні. Повернення Сіна він, мабуть, не чув, і хлопець, скинувши паркий жилет, вирушив у бік кухні. Під ногою, як завжди, рипнула половиця, знову завило щось за вікном, голосно заскреблися в замкнені двері чиїсь пазурі.
А хлопець витрусив у миску цінні бульби, через що ті знову невдоволено захникали, і набрав у казанок води з діжки. «25.10.?? Озеро Сліз» — оповіщав напис на її кришці. Вже розтоплена піч дихала абрикосовим жаром, плакав топленим жиром шматочок старого сала, розносячи по всій кухні дивовижний копчений аромат.
Сін клацнув нігтем по важкому тесаку. Він закинув у воду розрубану навпіл гомілкову кістку і поліз на нижню полицю за спеціями.
— Та-а-ак, що в нас тут... — задумливо промурмотів він. — Трохи насіння, чорної солі... Ага, ось. «Прах феї». Те що треба.
Хлопець зі стоном розпрямився, потер поперек і раптом стукнув себе по лобі.
— Мало не забув!
Бадьорим кроком він кинувся до комори, де його сумно привітав привид. Але Сін від нього відмахнувся. Він поклав у кошик корінці, цибулю й викотив на світло здоровенний гарбуз. Привид повільно пішов за ним. А хлопець лише кинув тривожний погляд на двері, куди все наполегливіше стукали непрохані гості, і повернувся на кухню. Привид застрягбіля порога.
Вода тим часом скипіла. Сін обробив гарбуз, зрізав гриб з трухлявого чурбака в темному сирому кутку, після чого потягнувся до миски з бульбами.
— Ні, ні-і-і! — завили вони.
Але Сін був невблаганний. Він безжально закинув їх у казанок, і вода відразу забарвилася багрянцем. Бульби оглушливо запищали, але потім раптом замовкли, ніби замислившись, та й далі блаженно завирували в довгоочікуваному теплі. Хлопець трохи їх помішавдовгою ложкою, дав відпочити, закинув і інші компоненти. Пара над казанком загуснула і,наче сповнена страждань душа, Сін потягнувся до стелі, роззявляючи рота в беззвучному крику.
Йому вторив німий привид, і — що гірше — зовсім близьке виття. Воно, ніби сигнал, змусило монстрів вибити двері, і Сін виразно почув, як розсипалися по передпокої кістки. Десь у їдальні, на другому поверсі, щось голосно брязнуло.
Сін схопився за тесак і глянув на привида, що так само сумно стирчав у кухонних дверях. Він, неначе фіранка, коливався від невеликого протягу й, здавалося, зовсім не збирався йти. Аж раптом густа тінь набігла на казанок, заповнюючи всю кухню. Хлопець озирнувся. На нього крізь вікно дивився монстр. Трохи симпатичніший від Мишкивиявився.
— Родрік! — закричав Сін.
Чудовисько облизнулося. Бризки піни зірвалися з його губ, падаючи на шерсть, що злиплася в голки. Удар. Скло розлетілося в друзки.
— Рятуйте!
Криваво-червоні очі хижо заблищали. Сін позадкував, але почув, як чавкнула під тяжкою ходою стара половиця. Чиїсь кігті заскребли по дереву, а потім монстр у білій лусці з’явився в дверному отворі. За його спиною тягся мрець, залишаючи на підлозі брудні сліди цвинтарної землі. Тієї ж секунди привид нарешті зумів подолати поріг, а Сіну нічого не залишалося, як виставити вперед тесак.
— Трясця! Відчепіться від мене. Нікому супу не дам, — злякано вигукнув він і погрозливо помахав тесаком.
У відповідь булькнув казанок. Загарчали, застогнали монстри, що рушили разом на хлопця. Здійнялися вгору руки-лапи у смертельному замаху. Сін замружився і знову почув жалібне виття. Але удару не відчув. Щось важко врізалося в стіл поруч із ним, задзвенів посуд, Сін ризикнув розплющити одне око.
На кухні стояв Родрік. Родрік Скручені Руки. Чаклун і чорнокнижник, єдиний брат Сіна. І він був дуже сердитий. Знову жалібно завив підбитий монстр, решта кинулась убік.
Родрік посміхнувся. Чорне волосся його на мить стало пір’ям. Чаклун шепнув заклинання і хапнув повітря по-пташиному скрюченими пальцями. Він, ніби тканину, зачепив простір, стиснув і зім’яв чудовисько з лускою, немов паперову кульку. Привид тонким рушником шмигнув за поріг і просочився кудись у щілини. В паніці заметався по кухні червоноокий монстр, збиваючи кухонне начиння. Запахло паленою шерстю. Монстр чкурнув у вікно і понісся в сторону лісу. А Родрік схопив неквапливого мерця й зізловтішною усмішкою потяг до себе в підвал, у лабораторію.
Сін видихнув. Завтра. З усім цим жахіттям він розбиратиметься завтра. Хлопець підчепив казанок і, не відчиняючи кришки, потяг у їдальню, де чекав вже накритий стіл. Під підошвою хруснув порцеляновий уламок — Родрік, мабуть, не зберіг сервіз. Самі собою загорілися свічки, вітаючи вечір.
Хлопець схвильовано обтрусив руки об штани. Родрік повернувся, кинув погляд на казанок, потягнувся до кишені.
— Готовий?
— Відкривай.
Син відкинув кришку. На волю вирвалася пара, аромат спецій та гарбуза. А разом із парою— і дзвінкий собачий гавкіт. Родрік витяг тонкий невеликий нашийник на світло, покрутив у пальцях, поклав на стіл. Пара згустилася, ущільнилася, стікла на скатертину і з побоюванням поторкала нашийник.
«Гав»! — радісно вирекла вона, і остаточно набула форми.
— Вийшло! — Родрік посміхнувся і впав у м’яке крісло.
Сін плюхнувся поруч. Справді вийшло.
— Мій найкращий суп», — засміявся він.
Їдальня повільно повнилася тінями, танцювали відблиски полум’я на стінах. Десь далеко вив червоноокий монстр, якому, напевно, не втекти від домашнього опудала Родріка. Весело грало на підлозі щеня в старому нашийнику. А Сін налив собі чаю в щербату порцелянову чашку і повернувся до чаклуна.
— Дякую, що врятував мене, до речі.
— Та годі тобі, не дякуй, — Родрік знизав плечима. — Ти рятуєш мене щодня.
Сін усміхнувся, сьорбнув ковток. Пахло осінню. Зів’ялим листям, ранковим морозом, майбутнім дощем. А ще чаєм, прянощами, домом.