ДРУГИЙ НОМЕР

ТОЙ, ХТО ПІДКОРЮЄ ВІТЕР

ТОЙ, ХТО ПІДКОРЮЄ ВІТЕР

Аромат свіжоскошеної трави приємно лоскотав ніздрі. Хлопці, ледь не наступивши на великого пухнастого кота, що розлігся на доріжці, винесли з хати стару канапу. Поставили її на городі під липою, яка пишалася рясним цвітом.

— Все?

— Та наче, — озвався Микола. — Зранку пофарбуємо підлогу. І можна буде обживатися.

Невеличка, охайно побілена хатка, що вже почала вростати в землю, ховалася в густих заростях бузку. Перехожі називали це місце «фіолетовою долиною». Шкода буде нищити подібну красу. Але мій син любить простір. Та й не гоже гілкам зазирати у вікна.

Іржава сітка, обплетена сухими крученими паничами. До них повільно підбиралися нові зелененькі пагони — самосійка, — які до кінця літа приховають сліди відмерлого бадилля. Старий господар не жив тут багато років і не надто дбав про зовнішній вигляд приватної власності. Мій Микола купив хату майже за безцінь. Чим дуже пишався.

Я раділа, що старший син житиме поруч, на відстані кількох хат. Але серце все одно непокоїлося. Їм би, молодим, до міста, на широкий простір.

Гукнула до хлопців, щоб позабирали з-під ніг розібрані меблі, які видавалися мені уламками спогадів. Сама ж надягла на руку пластмасове відерко й почала війну з паничами. Через деякий час на допомогу мені прийшла невістка Оленка. У чотири руки працювати швидше й веселіше. Дівчина запнула на грудях широку хустину з легкої тканини, але та вже не приховувала сокровенного. Молодята чекають на дитя. Коли думаю про це, голова йде обертом. Невже я невдовзі стану бабусею?

Краще б народилося дівча. Не вмію я виховувати слухняних хлопців.

— Гарно тут. І город добрий.

— Так, — підтримала я щасливу невістку. — Буде де хазяйнувати.

Дівчина нетутешня, не бачила, що коїться на ділянці у Данила щовесни. Низина. Тут сніг тане пізно, затим довго стоїть вода, перетворюючи чорноземи на запліснявіле болото. Зате її прозвали «холодною землею».

Невістка першою наблизилася до саморобної, збитої з фанерки, поштової скриньки. Перевірила. Усередині — пожовклі рекламні буклети. Серед них — лист.

— Погляньте, — вона віддала мені знахідку.

Відійшла, розглядаю паперовий квадратик з київським штампом. Від видавництва. Зім’ятий, притрушений пилом конверт, який бозна-скільки пролежав в тій скриньці, відкрився сам, щойно я провела по ньому вказівним пальцем.

Пробігла очима по вже не чітких словах. До скронь підступила кров. Я поклала руку на серце, перевіряючи, чи воно досі б’ється. Данило, Данило… Чому ж ти не дочекався своєї мрії?



Життя любить ставити нас у жорсткі рамки, випробовуючи на міцність. А з тим юнаком все було трохи по-іншому. Чи він не встигав за життям, чи воно за ним не встигало. Єдиний син у батьків, ріс розумним і потайним хлопцем. Майстрував повітряних зміїв і кохався в літературі. Моїх шибеників не всадиш за книжки, а він не випускав їх з рук. Подорослішавши, став писати. Ось тільки те захоплення стояло його батькам у горлі кісткою: «Не лізь у те, що тобі не по кишені. Ти маєш заробляти на дім, а не виносити з нього». Або коронне: «Не сунься на ті конкурси. Ще візьмеш та виграєш. Доведеться їхати на нагородження. А де взяти кошти?»

Тільки не вони його зупинили. Він зробив це сам…

Данило не скаржився на недосконалість світу, а вперто йшов за своєю мрією. Щось йому вдавалося легко, чогось доводилося вчитися, безкінечними ночами шліфуючи вміння. Батьки кепкували: «Підкоряти вчительок легко. А ти спробуй впоратись із серйозним журі».

Коли його твір нарешті потрапив до однієї з колективних збірок, старі не пустили сина на презентацію книги. Вдома, як на те, вийшов з ладу холодильник. А мати Данила торгувала на базарі мороженою скумбрією. Жінка підняла лемент на ціле село, вимагаючи в сина зароблене потом: «Тобі байдуже, що я лишуся без роботи. Тобі аби читати перед незнайомими людьми свої віршики».

Данило здався. Я бачила, як він плакав, розповідаючи, що нікуди не їде. Я, намагаючись підтримати хлопця, запропонувала йому гроші на дорогу. Відмовився.

За кілька днів по тому написав:

«А життя вигинало, крутило.

На шляху перешкоди стелило.

Розсівало за вітром мрії,

І тонули в сльозах надії».



***



Юнак перебрався до старого дідусевого дому — благенької двокімнатної хати без води та зручностей. Вдень з іншими чоловіками працював на фермі, вечорами відточував літературну майстерність. Набравшись сміливості, почав надсилати рукописи на різноманітні конкурси і безпосередньо до видавництв.

Я, працюючи поштаркою, приносила йому з роботи дешеві конверти.

— Як думаєш, я правильно роблю? — якось запитав він, коли ми зібралися за одним столом. Не знаючи куди подіти руки, Данило згортав та розгортав паперову серветку. Уникав мого погляду.

— Якщо відчуваєш, що правильно, то правильно, — підбадьорювала я.

Пам’ятаю, Данило пройшов до другого туру престижного літературного змагання. Я не сумнівалася в його перемозі. Твори учасників надрукували у спеціальному випуску літературного журналу. Бляклі роботи більшості конкурсантів, в яких майже з кожного куща стирчало по роялю, не торкнулися моєї душі. А розповідь Данила здавалася живою, наповненою. То була історія про юність, мрії та повітряного змія. І назва оригінальна —«Той, хто підкорює вітер».

Результати мали оголосити по телебаченню на урочистій прес-конференції. У Данилка в новому помешканні не було телевізора. А до батьків він проситися не став. Прийшов до мене. Я увімкнула старий «Електрон», боячись, що телевізор почне «жартувати» у найвідповідальнішу мить. А ще дуже хвилювалася за хлопця. Данил надто переймався результатами. Але хай вже почує той вирок. Все одно ледве дихає.

У вирішальний момент я міцно стисла кулачки, очікуючи, що ось-ось назвуть його ім'я. Не назвали…

Не зрозуміло, випробовувала доля Данила чи просто з нього знущалася. Але за кілька днів заслабла й злягла його мати. Данило повернувся додому.





***



Розгорнула знайдений лист, вдруге його перечитала. Один із членів журі оцінив оповідання Данила. Обіцяв надрукувати його в журналі. Цікавився іншими творами. Пропонував співпрацю. Навіть склав авторський договір. А той понад сім років пролежав у фанерній будці.

Я впевнена, що не приносила Данилові того листа. Помітивши київську адресу, я б обов’язково поцікавилася, що й до чого. Але тоді була весна, а мене щовесни діймає печінка. Я пішла на лікарняний. За мене працювала поштарка з сусіднього села.

А в один із вечорів я побачила вогнище. Густий чорний дим здіймався над осокорами, креслячи в небі таємничі символи.

На перший погляд в тому не було нічого дивного. Навесні всі палять на городах сміття. Але разом зі старим галуззям Данило кидав у багаття власні рукописи.

— Що ти робиш? — прошепотіла я, давлячись словами.

— Все нормально, — відповів він безтурботною посмішкою самогубці.



Данило зажив буденним життям. Залишився у батьків, одружився. У молодят з'явився син. Час повисмикував волосся з Данилового чуба, помережив скроні сивиною. Зустрічаючи його на вулиці, я часто відводила погляд. Очі чоловіка — нескінченні тунелі смутку. Роки не змінили його. Він залишився таким же відлюдником. Тільки вже не брався за читання. Подарував свої книги сільській бібліотеці.

А приблизно через рік після його повернення додому переродилася яблунька, посаджена Даниловим батьком в день його народження. Колись смачні й соковиті плоди зробилися твердими та дрібними. Наче сорт раптом став зимовим.

Чоловік не слухав сусідів, які порадили йому не чіпати «своє» дерево, зрубав його під корінь…



***



Повернулася до роботи. Початок літа тішив. У повітрі ширяли лелеки, у сусідському садку п’янко пахтила матіола. Земля дихала теплом. Сини винесли з дому решту речей колишнього господаря. А я чомусь не могла відігнати від себе неприємне відчуття, що ми руйнуємо чужу святиню.

Як то кажуть, про кого думаєш, той і з'являється. З гірки спустилися дві фігури: висока, трохи згорблена, чоловіча та тендітна дитяча. Наблизилися, привіталися.

— Обживаєтесь? — байдужим рівним голосом, наче задля годиться, запитав Данило.

— Потихеньку, — махнув рукою Микола. — А ви би позабирали свої речі. Ми можемо їх попереносити, куди скажете.

— Мені нічого не потрібно, — задумливо мовив той. — Беріть, що сподобається. Решту роздайте або викиньте.

— Не шкодуватимеш за будинком? — користуючись моментом, я поцікавилась у Данила. А хотілося запитати інше: «Чи не шкодуєш ти за своїми колишніми мріями?»

Лист у моїй кишені обважнів, здавався важелезним каменем. Тягарем… Що робити? Сказати чи ні? Мабуть, уже пізно. Життя надто сильно його зігнуло. Чи маю я право руйнувати спокій чоловік, оселяти в його душі сум’яття?

Кілька секунд Данило мовчав.

— По що мені той хлів?

Його синок, Тарасик, який уважно роздивлявся виставлені надвір речі, раптом витяг з-під коробок запилюженого повітряного змія. Весело заплескав у долоньки, побіг до батька.

— Він літає?

— Ні, — відводячи погляд, відповів Данило. — Це всього лише шматок поліетилену.



Малий не послухав батька. Видерся за порослий осокою льох, запустив змія.

Спершу нічого не виходило. Змій нагадував птаха, який розправив крила, але так і не злетів. Та під дією північного вітру кольоровий монстр повільно оживав. Він ширяв у повітрі разом з лелеками, передаючи привіти мешканцям Богданівки. Навколо стояла тиша. Як в одній з останніх поезій Данила:

«Тиша — коли вибухають зорі,

Тиша — коли на горі тумани.

Тиша така неозора.

Тиша лишає на серці рани».

Наблизилася до Данила, тицьнула йому до рук зіжмаканий конверт. Вже не важливо, чи можна щось змінити, врятувати покинуту мрію. Але я роблю це не так для чоловіка, як для хлопчика. Цієї миті він вірить, що все в житті можливо. В його оченятах палає вогонь, який колись горів в очах його батька. Данило має повірити, що бажав можливого, аби в майбутньому не дозволити зневіритися власному синові. В їхніх серцях має жити надія, щоб над дахами знову злетів невтомний підкорювач вітру…

1


Проза