23.02.22. Львів.
Холодно. Мороз. Бемкають дзвіниці. Мій ранок починається із кави, цигарки і Латинського кафедрального собору. Служба польською. Я все розумію. Отець має хрипкий голос. Каже, щоб береглися. Пауза. Священик дивиться на нас. Він спокійний, а очі збентежені. Пастир йде, більше нічого не кажучи. Я й досі не вірю, що буде велика війна.
Обід. Повітря таке в’язке, ніби просотане клеєм. Птахи неспокійні. Всередині моїх грудей теж пернатий: він б’ється об клітку моїх ребер. Тривожність. Її я відчую навіть у кістках. На площі Ринок підходить жінка з ознаками психічних відхилень. Просить цигарку. Каже, якщо даси покурити, не буде війни. Даю їй пів пачки. Вона вихоплює цигарки і тікає, падає на бруківку та кричить, що я хворий, бо війна таки буде. Мороз спав. Почалася потужна злива. Я змокнув до нитки. Такого дощу взимку я ще ніколи не бачив.
Ніч. Львів у померках і у світлі ліхтарів нагадує Рим. Кожен будинок у Львові має свій запах. Я ходжу вулицями, довкола багато сміху. Знову дощ, потім сніг і нещадна злива. У повітрі пахне кавою. Я не хочу йти до ліжка. Птах поміж моїх грудей нарешті умовкнув. 23:35 пустився лапатий сніг. Заметіль. Брущатка зледеніла. Двері. Ключ. Душ. Ліжко. Сон.
24.02.22. Ранок-день. Львів. Личаківка.
Я щось чую. Не можу розібрати, що саме, бо вже кілька років сплю у бірушах. Витягаю затички із вух. За вікном лунає сирена. Голос. Каже: «Негайно ховайтесь в укриття». Над містом літають літаки. Десь далеко вибухи. Беру телефон. Відкриваю телеграм-канали. Війна. Війна. Війна. Сирена. Сирена. Сирена.
Птах поміж ребер прокинувся. Крилами він силкується проламати грудну клітку. Йду в душ. Стою дуже довго під холодною водою. Птах трохи заспокоївся. Одягаюся. Виходжу на вулицю. Сирена. Дуже гучна. Шмигають літаки. Я курю одну за одною. Страшно.
Тривожність зашкалює. Чую свої барабанні перетинки: вони гупають ніби литаври. Я знаю себе краще від усіх. Якщо десь присяду — пропаду. Свої тривожність і страх я лікую тривалою ходьбою. Я знаю, що сьогодні це небезпечно, але я все одно йду містом. Довкола багато людей. Паніка. Кавою більше не пахне. Я відчуваю присмак іржавого заліза. З мого носа задзюрчала кров.
Сирена не втихає. Вибух. Читаю телеграм-канал. Пишуть, десь на околицях Львова впала ракета. Я йду. Рух має допомогти. Панічні атаки шарпають моє сухоребре тіло. Будинки Личаківського району. Тут зовсім немає людей. Сирену чути, але не так гучно, як у центрі. Бачу білу собаку. Вона сумна. Дивиться на мене і тікає у кущі. Із зарослів виглядають налякані цуценята. Кров з носа більше не тече.
Личаківський цвинтар. Велика війна. А кладовище працює. Проходжу. За квиток грошей не беруть. Чоловік на вході каже мені, щоб я витер лице. Я вмикаю фронтальну камеру смартфона. Обличчя замащене кров’ю. Витертись немає чим.
У Львові я найбільше люблю Личаківські гробівці. Це місце мене заспокоює. Я ходжу. Сильний вітер і мороз. Сирену чути, але віддалено. На голову з дерева впала купка снігу — я аж підскочив. Десь далеко знову роздалися вибухи. Зупиняюсь біля польської усипальні. Тривога в тілі така, що хоч розривай собі груди. Глибоко дихаю. Трохи допомогло. Йду далі.
Зупиняюсь біля скульптури Марії та Ісуса. У Сина Божого немає голови та кистей. Я довго дивлюсь на Матір та Сина витесаних з каменю. У верховітті літає вороння. Каркання. На мене падають чорні пера. Вони пахнуть прілістю. Сирена виє, ніби Марія, яка тримає скалічене маля.
Цвинтарем я ходжу десь три години. Я не заспокоївся. Повертаюся назад. Сирени. Вибухи. Мало людей. Довкола відгонить попелом.
24.02.22. Вечір. Львів. Катедральна площа.
Масивні двері Латинського кафедрального собору риплять. Я заходжу. Тут завжди холодно. Сідаю на лаву. Людей майже немає. У храмі темно. Підсвічується лишень вівтар. Сирени тут не чути. Ноги гудять. Я находив десь 20 км. Раніше це б мене врятувало від тривожності. Та не сьогодні.
Я не католик. І не православний. Я не сповідую жодну релігію. Я вірю в Бога без церковних кліток. Католицькі храми мене ваблять. Люблю приходити і сидіти на їхніх лавах. Дивитися на розпис та скульптури. Спів католицького хору мене теж заспокоює. Але у цю пору хористи не співають. Я думаю. Що б було, якби я народився католиком у Львові? Можливо, я виріс би тим українцем, яким мені за життя вже ніколи не стати? Мова, віра, українська ідентичність, свідоме оточення… Якщо з пелюшок у них купається маля, то воно виростає іншим, ніж та дитинка, яка жила в суржикомовному, російськомовному просторі.
У сповідальні сидить священник. Він дивиться на мене. Я підіймаюсь і йду до нього. Стаю на коліна, я бачив, що так роблять католики. Отець кладе мені на голову холодні руки і молиться. Я нічого не кажу. Я не сповідаюсь, бо не вірю в таїнство сповіді, я прийшов і став на коліна, бо відчув, що зараз це доречно як ніколи. Священник більше не молиться. Я підіймаю голову і дивлюсь на нього. Темні очі. Сиві скроні. Впалі щоки. Вилицювате лице. Гострий ніс. Тонкі губи, що кажуть: «Питай». І я запитую: «Чому на Личаківському цвинтарі так багато безголових Ісусів?» Священник дивиться у мої очі. Такий пронизливий погляд. Птах у грудях принишкнув. «Бо безголові Ісусики ніколи не плачуть…» — відповідає отець. Ми обидвоє чуємо віддалений, приглушений вибух. І він каже: «Йди. Я молитимусь за тебе». І я пішов, і відчуваю ті молитви й досі.
25.02.22 — 24.02.23. Львів — Київ — Черкаси — Київ.
Я хочу добратись зі Львова до Києва. На Львівському залізничному вокзалі багато людей, їх тисячі! Я чекаю потяг тринадцять годин на платформі у мінусдванадцять. Сирена. Люди біжать в укриття. Люди падають, люди топчуться по тому, хто впав долілиць. Східці в крові. Серветки долі теж. Крики. Обурення. Розпач. Так відчувається війна.
Я у потязі. Їду до Києва тринадцять годин. Число 13 мене переслідує. Під Києвом вночі поїзд зупиняється. Нас усіх просять лягти на підлогу. Вдалині ми бачимо пуски ракет. А потім свистять кулі над потягом. Нам поталанило приїхати на столичний залізничний вокзал. Темно. Нас проводять всередину. Там багато людей. Я курю. Дуже багато курю. Бо немає де купити їжі: все зачинене. Коли куриш, не так хочеться їсти. Я чую сильні вибухи. Такі сильні, що падаю на підлогу. Вікна вокзалу трусяться. Вибухи лунають хвилин двадцять. Охорона просить всіх спуститись в укриття. Кажуть, багато прильотів по столиці. На Берестейському проспекті точаться жахливі бої. Під ранок я просто лягаю на підлогу. Птах між ребер здається, помер. Я вперше радію смерті.
Ранок. Метро не працює. Потужні вибухи. Я виходжу з вокзалу, бо він скляний:якщо прилетить, нічого не залишиться. Намагаюся викликати таксі. Не виходить. Мама обриває слухавку: «Нащо ти їхав до Києва!» Відповідаю: «Бо вдома залишився кіт!» Спроба 1013, я нарешті викликав таксі, за 800 гривень. Їдемо. Водій сміється з мене, що я приїхав зі Львова до Києва. Мені не смішно. Біля мосту Патона щось відбувається. Полісмени кричать і відганяють машини назад. Починає лунати сирена. Над Дніпром кілька літаків. Не наших, російських. Водій розвертається, ми їдемо до Південного мосту. Блокпост. Ми виходимо, на нас кричать. Виривають паспорти з рук і націлюють дула автоматів в обличчя: «Хто ви? Куди їдете?» Ми пояснили. Вивернули мій рюкзак. Перевірили кишені. Багажник. Нас відпускають. Всі пам’ятають перші дні на блокпостах, я розумію, чому так вчиняли, бо тоді кожного підозрювали у зраді. Я тішуся, що наші військові так ретельно все перевіряли.
Я вдома. Кіт мене радий бачити. А далі все як у тумані. Місяць я працюю під обстрілами на одному із телеканалів. Потім закінчується їжа. Ми з котом їмо протягом тижня морозиво і згущене молоко: у магазинах більше нічого немає. Я втрачаю роботу. Живу два місяці в Черкасах. Голю налисо голову. Хотілось очищення. Я жалкую, що я не змія, яка вміє скидати шкіру. Ходжу кожен день по 25 кілометрів, мої методи заспокоєння не змінились. Витрачаю свої заощадження. Повертаюсь до Києва. Розриваю десятирічні стосунки, які колись робили мене щасливим. Знаходжу роботу. Втрачаю роботу. Знаходжу ще одну роботу. Старі друзі стають найкращими друзями. Коли згадую минуле, не розумію свого нинішнього життя. Моє майбутнє закутане у серпанок. Я навчився не планувати. Я навчився прощатись. Я навчився казати «ні». Та я ніколи не навчусь розуміти смерть. Хоча розумію, вона щомиті може постукати в мої ребра і вирвати полохливу пташку. Лише мить — і мене більше немає…
Весна 2023. Київ.
Безголові Ісусики мені часто сняться. А молитву того священника зі Львова я відчуваю й дотепер. Не знаю, чи це вона мене берегла увесь рік, чи це Бог. Деякі кажуть, що молитва — то слова Бога, а священники — то божі язики. Минуло трохи більше року, а здається, що прошмигнуло десять. За понад рік ми прожили кілька життів. Ми стали іншими. Нас лякала наша інакшість. Та ми навчились її приймати. Ми плакали за собою колишніми. А зараз те минуле було б недоречно знову пройти.
Та хай там як, а безголові Ісусики ніколи не плачуть…
Холодно. Мороз. Бемкають дзвіниці. Мій ранок починається із кави, цигарки і Латинського кафедрального собору. Служба польською. Я все розумію. Отець має хрипкий голос. Каже, щоб береглися. Пауза. Священик дивиться на нас. Він спокійний, а очі збентежені. Пастир йде, більше нічого не кажучи. Я й досі не вірю, що буде велика війна.
Обід. Повітря таке в’язке, ніби просотане клеєм. Птахи неспокійні. Всередині моїх грудей теж пернатий: він б’ється об клітку моїх ребер. Тривожність. Її я відчую навіть у кістках. На площі Ринок підходить жінка з ознаками психічних відхилень. Просить цигарку. Каже, якщо даси покурити, не буде війни. Даю їй пів пачки. Вона вихоплює цигарки і тікає, падає на бруківку та кричить, що я хворий, бо війна таки буде. Мороз спав. Почалася потужна злива. Я змокнув до нитки. Такого дощу взимку я ще ніколи не бачив.
Ніч. Львів у померках і у світлі ліхтарів нагадує Рим. Кожен будинок у Львові має свій запах. Я ходжу вулицями, довкола багато сміху. Знову дощ, потім сніг і нещадна злива. У повітрі пахне кавою. Я не хочу йти до ліжка. Птах поміж моїх грудей нарешті умовкнув. 23:35 пустився лапатий сніг. Заметіль. Брущатка зледеніла. Двері. Ключ. Душ. Ліжко. Сон.
24.02.22. Ранок-день. Львів. Личаківка.
Я щось чую. Не можу розібрати, що саме, бо вже кілька років сплю у бірушах. Витягаю затички із вух. За вікном лунає сирена. Голос. Каже: «Негайно ховайтесь в укриття». Над містом літають літаки. Десь далеко вибухи. Беру телефон. Відкриваю телеграм-канали. Війна. Війна. Війна. Сирена. Сирена. Сирена.
Птах поміж ребер прокинувся. Крилами він силкується проламати грудну клітку. Йду в душ. Стою дуже довго під холодною водою. Птах трохи заспокоївся. Одягаюся. Виходжу на вулицю. Сирена. Дуже гучна. Шмигають літаки. Я курю одну за одною. Страшно.
Тривожність зашкалює. Чую свої барабанні перетинки: вони гупають ніби литаври. Я знаю себе краще від усіх. Якщо десь присяду — пропаду. Свої тривожність і страх я лікую тривалою ходьбою. Я знаю, що сьогодні це небезпечно, але я все одно йду містом. Довкола багато людей. Паніка. Кавою більше не пахне. Я відчуваю присмак іржавого заліза. З мого носа задзюрчала кров.
Сирена не втихає. Вибух. Читаю телеграм-канал. Пишуть, десь на околицях Львова впала ракета. Я йду. Рух має допомогти. Панічні атаки шарпають моє сухоребре тіло. Будинки Личаківського району. Тут зовсім немає людей. Сирену чути, але не так гучно, як у центрі. Бачу білу собаку. Вона сумна. Дивиться на мене і тікає у кущі. Із зарослів виглядають налякані цуценята. Кров з носа більше не тече.
Личаківський цвинтар. Велика війна. А кладовище працює. Проходжу. За квиток грошей не беруть. Чоловік на вході каже мені, щоб я витер лице. Я вмикаю фронтальну камеру смартфона. Обличчя замащене кров’ю. Витертись немає чим.
У Львові я найбільше люблю Личаківські гробівці. Це місце мене заспокоює. Я ходжу. Сильний вітер і мороз. Сирену чути, але віддалено. На голову з дерева впала купка снігу — я аж підскочив. Десь далеко знову роздалися вибухи. Зупиняюсь біля польської усипальні. Тривога в тілі така, що хоч розривай собі груди. Глибоко дихаю. Трохи допомогло. Йду далі.
Зупиняюсь біля скульптури Марії та Ісуса. У Сина Божого немає голови та кистей. Я довго дивлюсь на Матір та Сина витесаних з каменю. У верховітті літає вороння. Каркання. На мене падають чорні пера. Вони пахнуть прілістю. Сирена виє, ніби Марія, яка тримає скалічене маля.
Цвинтарем я ходжу десь три години. Я не заспокоївся. Повертаюся назад. Сирени. Вибухи. Мало людей. Довкола відгонить попелом.
24.02.22. Вечір. Львів. Катедральна площа.
Масивні двері Латинського кафедрального собору риплять. Я заходжу. Тут завжди холодно. Сідаю на лаву. Людей майже немає. У храмі темно. Підсвічується лишень вівтар. Сирени тут не чути. Ноги гудять. Я находив десь 20 км. Раніше це б мене врятувало від тривожності. Та не сьогодні.
Я не католик. І не православний. Я не сповідую жодну релігію. Я вірю в Бога без церковних кліток. Католицькі храми мене ваблять. Люблю приходити і сидіти на їхніх лавах. Дивитися на розпис та скульптури. Спів католицького хору мене теж заспокоює. Але у цю пору хористи не співають. Я думаю. Що б було, якби я народився католиком у Львові? Можливо, я виріс би тим українцем, яким мені за життя вже ніколи не стати? Мова, віра, українська ідентичність, свідоме оточення… Якщо з пелюшок у них купається маля, то воно виростає іншим, ніж та дитинка, яка жила в суржикомовному, російськомовному просторі.
У сповідальні сидить священник. Він дивиться на мене. Я підіймаюсь і йду до нього. Стаю на коліна, я бачив, що так роблять католики. Отець кладе мені на голову холодні руки і молиться. Я нічого не кажу. Я не сповідаюсь, бо не вірю в таїнство сповіді, я прийшов і став на коліна, бо відчув, що зараз це доречно як ніколи. Священник більше не молиться. Я підіймаю голову і дивлюсь на нього. Темні очі. Сиві скроні. Впалі щоки. Вилицювате лице. Гострий ніс. Тонкі губи, що кажуть: «Питай». І я запитую: «Чому на Личаківському цвинтарі так багато безголових Ісусів?» Священник дивиться у мої очі. Такий пронизливий погляд. Птах у грудях принишкнув. «Бо безголові Ісусики ніколи не плачуть…» — відповідає отець. Ми обидвоє чуємо віддалений, приглушений вибух. І він каже: «Йди. Я молитимусь за тебе». І я пішов, і відчуваю ті молитви й досі.
25.02.22 — 24.02.23. Львів — Київ — Черкаси — Київ.
Я хочу добратись зі Львова до Києва. На Львівському залізничному вокзалі багато людей, їх тисячі! Я чекаю потяг тринадцять годин на платформі у мінусдванадцять. Сирена. Люди біжать в укриття. Люди падають, люди топчуться по тому, хто впав долілиць. Східці в крові. Серветки долі теж. Крики. Обурення. Розпач. Так відчувається війна.
Я у потязі. Їду до Києва тринадцять годин. Число 13 мене переслідує. Під Києвом вночі поїзд зупиняється. Нас усіх просять лягти на підлогу. Вдалині ми бачимо пуски ракет. А потім свистять кулі над потягом. Нам поталанило приїхати на столичний залізничний вокзал. Темно. Нас проводять всередину. Там багато людей. Я курю. Дуже багато курю. Бо немає де купити їжі: все зачинене. Коли куриш, не так хочеться їсти. Я чую сильні вибухи. Такі сильні, що падаю на підлогу. Вікна вокзалу трусяться. Вибухи лунають хвилин двадцять. Охорона просить всіх спуститись в укриття. Кажуть, багато прильотів по столиці. На Берестейському проспекті точаться жахливі бої. Під ранок я просто лягаю на підлогу. Птах між ребер здається, помер. Я вперше радію смерті.
Ранок. Метро не працює. Потужні вибухи. Я виходжу з вокзалу, бо він скляний:якщо прилетить, нічого не залишиться. Намагаюся викликати таксі. Не виходить. Мама обриває слухавку: «Нащо ти їхав до Києва!» Відповідаю: «Бо вдома залишився кіт!» Спроба 1013, я нарешті викликав таксі, за 800 гривень. Їдемо. Водій сміється з мене, що я приїхав зі Львова до Києва. Мені не смішно. Біля мосту Патона щось відбувається. Полісмени кричать і відганяють машини назад. Починає лунати сирена. Над Дніпром кілька літаків. Не наших, російських. Водій розвертається, ми їдемо до Південного мосту. Блокпост. Ми виходимо, на нас кричать. Виривають паспорти з рук і націлюють дула автоматів в обличчя: «Хто ви? Куди їдете?» Ми пояснили. Вивернули мій рюкзак. Перевірили кишені. Багажник. Нас відпускають. Всі пам’ятають перші дні на блокпостах, я розумію, чому так вчиняли, бо тоді кожного підозрювали у зраді. Я тішуся, що наші військові так ретельно все перевіряли.
Я вдома. Кіт мене радий бачити. А далі все як у тумані. Місяць я працюю під обстрілами на одному із телеканалів. Потім закінчується їжа. Ми з котом їмо протягом тижня морозиво і згущене молоко: у магазинах більше нічого немає. Я втрачаю роботу. Живу два місяці в Черкасах. Голю налисо голову. Хотілось очищення. Я жалкую, що я не змія, яка вміє скидати шкіру. Ходжу кожен день по 25 кілометрів, мої методи заспокоєння не змінились. Витрачаю свої заощадження. Повертаюсь до Києва. Розриваю десятирічні стосунки, які колись робили мене щасливим. Знаходжу роботу. Втрачаю роботу. Знаходжу ще одну роботу. Старі друзі стають найкращими друзями. Коли згадую минуле, не розумію свого нинішнього життя. Моє майбутнє закутане у серпанок. Я навчився не планувати. Я навчився прощатись. Я навчився казати «ні». Та я ніколи не навчусь розуміти смерть. Хоча розумію, вона щомиті може постукати в мої ребра і вирвати полохливу пташку. Лише мить — і мене більше немає…
Весна 2023. Київ.
Безголові Ісусики мені часто сняться. А молитву того священника зі Львова я відчуваю й дотепер. Не знаю, чи це вона мене берегла увесь рік, чи це Бог. Деякі кажуть, що молитва — то слова Бога, а священники — то божі язики. Минуло трохи більше року, а здається, що прошмигнуло десять. За понад рік ми прожили кілька життів. Ми стали іншими. Нас лякала наша інакшість. Та ми навчились її приймати. Ми плакали за собою колишніми. А зараз те минуле було б недоречно знову пройти.
Та хай там як, а безголові Ісусики ніколи не плачуть…
