Сільські замурзані дітлахи дошкільного віку ганялися як навіжені в куряві ґрунтової дороги. Дощу не було вже з місяць. Бо стара босорка Євдокія, та що живе на горі під лісом, занедужала так, що й дощу викликати не в змозі. Даремно селяни ходили до неї, хто з погрозами, хто з дарами. Відказала, що дощ піде як ховати її будуть. Бо чує, що час її вже близько, що от на Іванівську ніч відлетить.
Малий Василь перечепився нога об ногу та й впав, і плачем зайшовся. Йому ж ось на осінь лише три буде, то плакати не соромно. Сів у пилюці, шморгає носом, соплі розтирає, аж бачить на нього колесо котиться, ледь ноги з дороги прибрати встиг — так стрімко. Малий закричав:
— Дивіться!
Хлопчаки роти пороззявляли, а колесо пронеслося повз них і далі прямо під гору дорогою до лісу. Малі хоч фізики ще й не знали, і що порожній обід від колеса може сам лише згори котитися, та й то, якщо чиясь рука його запустила, та чомусь і їм дивно це було. Дивно і лячно. Старший Василевий брат підхопив за руку малого та й додому потяг. А за ними й інші дітлахи по дворах побігли.
А сонце сідало. Колесо підкотилося під самий босорчин поріг. Вдарилося об сходи. І впало знесилено.
Євдокія лежала на ліжнику. Її морозило. В хаті пахло травами. Варевом. Горілими восковими свічками.
Стара почула глухий звук удару металу об дерево. Поволі підвелася. Вийшла. Угледіла колесо.
— Де ж ти так довго барилася? Я чекала тебе ще на Миколая, а вже й літо в розпалі…
Ледь чутне зітхання було їй відповіддю.
Євдокія спустилася зі сходів та й присіла на останню сходинку. Схилилася над колесом. І стала голубити його поволі. Якби хто побачив, то сказав би, що стара відьма з розумом розпрощалася. Та Євдокія знала, що робить. Голубила та примовляла. Так стиха, що й слів не розібрати.
— Голубко моя! Сестро моя! Що ж ти так занапастилася? Що з тобою сталося, душе моя?
І тут той відсутній спостерігач з подивом побачив би, що на колінах старої — жіноча голова з довгим волоссям, скуйовдженим та вкритим пилом. І колеса більше немає. А є жінка. Знесилена і сіра, така, що не відразу й вирізниш її силует на загальному тлі.
Жінка простогнала. Євдокія клацнула пальцями — і з дверей вилетіла подушка. Вона підклала її під голову жінці. Потім повела очима і черпак сам зачерпнув води з відра, що стояло на краю старої обшитої дубом криниці. Повітряним шляхом черпак прибув до рук босорки. Стара допомогла жінці підвести голову й приклала черпак до її спраглих вуст. Жінка все пила й пила. А вода все не кінчалася. Текла повз рот, збігала на груди, капала на землю.
У низині над селом став накрапати дощик. Поприбивав пилюку, освіжив зелень. Вечоріло. Сім'ї посідали вечеряти. То мало хто й помітив його. А хто помітив, то занепокоєно подивився на гору, де з-за дерев виднівся будинок Євдокії.
2.
На ранок корови в селі не дали молока. Можна було почути, як перегукуються господині з запитаннями, та побачити, як вони хрестяться та плюють в сторону босорчиної хати.
А вечірня гостя довго ніжилася в молочній ванній, що пахла чебрецем, мелісою, м’ятою, ромашкою та любистком. А як вийшла, то було її не впізнати. Висока, струнка з білосніжним тілом та довгим чорним волоссям.
Євдокія подала рушники. Гостя неспішно витерлася, накинула темно-синій шовковий халат і сіла до столу. Євдокія налила їй чаю.
— Христю, — звернулася до гості, — невже ти забула, що кохати чоловіка для Босорки зась? Вони хай кохають нас, хоч всихають від того кохання, а нам не можна!
— Не забула, мила сестро, — відказала красуня, — але ж так хотілося… Сама того не знаю, як так сталося. Він був таким … інакшим від усіх!
Очі Христі дивилися сумно на сестру.
— Що ж тепер робитимемо, коли я без сил зосталася, а ти у вирій зібралася? Як нам тепер бути? І де наша Таша?
— Та не переймайся за Ташу. Я їй вже гукнула у піч. Дня зо три — та й прилетить. Нам поки тебе полікувати треба.
Христя дивилася на сестру з мольбою.
— Але ж сестро! Чому людям можна кохати, а нам ні? За що з нами так?
— Мила моя дівчинко! В людей серця не глибокі. Хіба ж то кохання?! Повирують на поверхні хвилі, повирують, та й втихомиряться. І далі своє діло люди роблять. Бо серце замкнено в них. А в нас навстіж. Ми ж сили свої звідки черпаємо? Га? Отож бо! Я вирву ту, куди ти сили свої злила, прикрила, поки ти спала. Я ж дурна зовсім ніяк не могла второпати, чого то мені таке зле! Думала Боже вже до себе кличе. А ніт! Поживу ще. Це ж ти з мене сили тягла, як ті жили!
— Пробач мені, сестро, пробач! Я не хотіла. Та якби не ти, то не знаю щоб зі мною стало. Я ж на твоїх силах і прикотилася під твій поріг.
Сестри обійнялися.
3.
— Вирву твою я прикрила, — сказала Євдокія, — сили твої перестали втікати. Але ж тре їх назад тобі повернути. Бо ж ти зара завдяки мені живеш. А я одна нас двох не подужаю.
Христя слухала сестру. Вона й сама знала, що треба робити. Та зараз просто насолоджувалася змогою перевести дух.
— А для цього маємо вирву відкрити й сили твої приманити назовні. Та робитимемо це втрьох, як Таша прибуде.
— А з ним, що буде? — тихо запитала Христя. Євдокія кинула на неї поглядом. Відчувала, що на серці у сестри ще немає злагоди.
— Та нічого, — відказала, — знаєш же, що я по захисту та підтримці. А покарання — то Ташина стихія. Там вона майстриня, знає що найбільше дошкулить саме цій людині. А твій «космонавт» просто приземлиться. Йому ж щастило по твоїй доброті. А не цінував того. То буде мати відкат. За сім років ти його розбестила своїми благословеннями. Він гадає, що то його заслуга.
Євдокія пішла з хати. А вже в дверях зупинилася і додала.
— Ну а Ташу втримати я не в змозі. Захоче покарати — то покарає. Та так, що мало не буде. А ти надалі краще дбай про те, кому свої благословення роздаєш.
4.
Руда хижий птах шуліка прилетів третього дня рано вдосвіта. Стукотів в шибку дзьобом. Розбудив Христю. Євдокії в хаті не було, пішла до лісу роси збирати з трав. Христя відчинила вікно, шуліка влетіла і сталася Ташею.
— Ну що, сестро, давно не бачилися?! Сім років, як один день!
Таша була наймолодшою з сестер-босорок. Мала веселу вдачу, руде кучеряве волосся, та ластовиння, що щедро вкривало все тіло. А за веселощами та жартами ховався гострий безжальний розум і міцний стрижень.
Христя раділа молодшій, та й ритуали Євдокії потроху діяли, повертали їй жагу до життя.
— Поки Євдокія роси збирає, — Тася, як завжди знала про все, — хочу з тобою спершу потеревенити. Євдокія розказала, що трапилося. Я була зайнята, не слідкувала за вами. Всі ці подорожі так відволікають! А хочеш, я йому…зроблю? Ти ж знаєш, я можу.
— Ні! — Христя рішуче відмовилася, — я не хочу цього, сестро люба! Хай живе!
— Тю, він і так житиме, — засміялася Таша, — питання в тому як? Та де?
— Отож-бо! Знаю я твоє поміжсвіття! І не живий і не мертвий! Не хочу цього!
— Невже все ще кохаєш його?! — Таша міцно схопила сестру за руки і зазирнула в очі. Зазвичай погляд Таши досягав дна свідомості й сягав у підсвідомість людини. Тобто їй було достатньо глянути своїм особливим поглядом в очі людини, як вона знала про неї все, найпотаємніші куточки. Та з Христею таке не проходило.
— Я не знаю, моя сестро! Якась частина в мені все ще кохає Івана. І, здається, буде кохати вічно.
— Сподіваюся, що то лише здається, — пересмикнула плечима Таша.
5.
Здавалося, що й зорі, зазвичай холодні та далекі, в цю ніч дивилися поблажливо на тих дивних людей, що намагалися відтворити давні обряди та посилали в небо молитви про здійснення нехитрих своїх бажань. Наближалася північ магічної ночі на Івана Купала.
Якби все-таки був той непроханий споглядач, якби хоч хтось з селян відволікся від стрибків через багаття в низині біля річки та не полінувався піднятися стежкою до житла Євдокії, то чекало б його видовище більш прекрасне та чарівне, ніж веселощі та підморгування вже добряче сп’янілих і від хмелю, і від почуттів дівок та молодиків.
Три великі чавунні чани прикопані по вінця у землю і до часу покриті очеретом були наповнені водою. З них йшла пара. Чани розміщувалися так, що утворювали рівносторонній трикутник в центрі якого стояв приготовлений до вогню курінь із дров.
Три жіночі постаті в довгих темних вбраннях з каптурами підійшли з трьох сторін до куреня. Кожна в руках тримала дровину запалену живим вогнем, який всі троє з жінок добули самотужки. Одночасно простяглися довгі руки і запалили вогнище. Пролунав переможний крик.
Потім босорки скинули свої покрови і лишилися зовсім нагими. Лише довге волосся: срібне, темне та руде, що спускалося нижче колін, прикривало їх тіла.
Вогонь горить, мелькають тіні.
Їх не зловити, не вхопить.
Первісно дикі, у танці злиті
тіла відьомські. В золотім
вогню розлиті і водночас такі стрункі,
Аж дух захопить від краси!
Сестри-босорки танцювали свої дикі танці. Виголошували свої незрозумілі заклинання. І з вигуками кидали щось в багаття. Вогонь від того здіймався все вище йвище. А коли він, здавалося торкнув язиком самого неба, поцілував Полярну Зірку і в оргазмі розсипався мільйонами іскор, відьми з криками скочили кожна в окремий чан.
Вогонь догорав. Босорки ніжилися у чанах. Перед світанком вийшли й збадьорилися від млості росами, що в ніч на Купала мають найбільш цілющу силу.
6.
Сестри снідали, сміялися та гомоніли. Веселі, рум'яні, звичайні щасливі жінки.
— Щось я так зголодніла, – сказала Христя, відрізаючи собі ще шмат жирного козячого сиру, кладучи його на окраєць чорного хліба та запиваючи все те підсолодженим медом йогуртом з ягодами малини.
— Ще б пак! — вигукнула Таша, — ти ж ніби вночі на світ народилася! Ми гарний шабаш влаштували, сили тобі повернули, тепер твоєму Іванові самому розгрібати ту купу лайна, що встиг накоїти за твоєї протекції.
— Ти про кого кажеш? — повела чорною бровою Христя, — що за Іван? Ти про Купайла? То він не в моїй парафії.
Таша засміялася, Євдокія посміхнулася та підморгнула молодшій.
— Здається, сестро, нам все вдалося.
І лише в далекому дешевому дорожньому мотелі на окраїні Києва прославлений соціальний діяч Іван Когут, що висунув свою кандидатуру на пост мера міста та,здавалося, мав всі шанси на перемогу, прокинувся з важким похміллям та підбитим оком і ніяк не міг знайти свого мобільного та документів.