Вона так давно хотіла бути з ним. Отак, як зараз. У напівтемній кімнаті. Де замість світла, блиск його очей, а замість вогню свічок — тільки полум’я їхніх тіл. Вона так давно хотіла бути з ним. Бути, як уперше. Вона ж уже давно забула, як це.
Його міцні руки охоплювали її всю й відразу. Наче вона була лише малесенькою лялькою в його великих долонях. Він притискав її до себе, а вона танула. Від його палкого гарячого подиху ставала м’якою, як пластилін, з якого він міг виліпити все, що захоче.
Вони познайомилися в парку. Це не була випадковість. Це вона, Марися, підійшла першою, представилася. Дивилася прямо в очі, немов заглядала в душу, немов хотіла побачити там щось потаємне, щось, що було приховане від усіх, окрім неї. Цей погляд пронизав Себастіана наскрізь. Заворожив, насторожив, приманив і налякав водночас. Щось було у ньому незвичне, дивне, манливе.
Це не було кохання з першого погляду. Мабуть, це взагалі не було кохання. Марися зневірилася в ньому ще двадцять років тому. Коли застукала чоловіка, з яким прожила, як вона вважала, щасливі п’ятнадцять років, з їхньою молодесенькою прибиральницею. Банальщина. Правда? Але ця ситуація дозволила їй подивитися на світ і на життя інакше. Зняти рожеві окуляри, закрити міцненько серце і просто жити далі.
Двадцять наступних років Марися була сама. Ні, вона мала друзів і подруг, колег і партнерів, дітей кінець кінцем. Людей не бракувало в її житті. Вона свідомо не підпускала нікого близько ані до серця, ані до тіла. Мала чим зайняти розум і руки, мала про кого дбати, мала… Аж доки діти не виросли, колеги й партнери пішли, а друзі почали помирати один за одним. Світ лунав пусткою та самотністю. До цієї осені. Аж поки у парку Марися не зустріла його.
Хтозна, чим він її привабив. Хтозна, чому вона звернула увагу саме на нього. Нічого ж особливого в ньому не було. Років двадцять п’ять на вигляд, темний стриманий одяг, зачесане трохи старомодно волосся, строкатий шарф. Може, погляд? Щось було в ньому таке знайоме й дивне водночас. Він дивився на озеро, а вона дивилася на нього.
Звичайно ж, Марися не могла підійти. У її віці знайомитися з молодими чоловіками можна хіба що в лікарні, але тільки з тими, що в білих халатах. Вона приходила в парк, щоб дивитися на нього. Щоб мріяти. Щоб відчувати це забуте з роками відчуття, там, внизу. Те саме, що змушує серце битися частіше, прискорює дихання й зігріває тіло. Можна було тільки дивитися.
— Скільки тобі років, Марисю, — пролунав якось напередодні Нового року біля неї на лавці теплий і тихий жіночий голос.
Він змусив Марисю здригнутися, бо за своїми думками вона навіть і не помітила, що хтось до неї підсів. Парк був майже пустий — наближалося свято.
— Що? – не второпала вона. — Ми знайомі?
На другому кінці лавки сиділа просто, але елегантно вдягнута жінка похилого віку в дивному червоному капелюсі. Вона дивилася на Марисю прямо й привітно, ледь посміхаючись кутиками вуст.
— Хіба це важливо? — відповіла вона.— Знайомі чи не знайомі, але присягаюся, я знаю усі твої бажання, Марисю. О, ні, прошу, не тікай! —затримала вона Марисю за руку, коли та хотіла встати й піти від цієї божевільної.— Я маю для тебе подарунок. Новорічний подарунок!
— Я не приймаю подарунки від незнайомих мені людей.
— О, так, знаю. Але цей приймеш. Ти сильна й незалежна жінка, Марисю. Ти пройшла багато чого в своєму житті. Я вважаю, що ти дійсно заслуговуєш на щастя. Я тобі його дам. Це просто.
Не знати чому, але Марися слухала. Не знати чому, але вона вірила словам цієї незнайомої жінки, що наче читала її думки.
— Я подарую тобі його, — сказала незнайомка і повернулася туди, де стояв той, задля кого Марися й сиділа в цьому парку, — Він теж прагне щастя, я знаю.
— Ви, мабуть, мене з кимось поплутали! — засміялася Марися, але в ту ж саму секунду перестала, бо жінка серйозно дивилася на неї своїми великими очима.
— Ні, я не плутаю. Я прекрасно знаю усі твої бажання. Усі твої потаємні думки, — тепер уже Марися не могла навіть поворухнутися. — Я теж прекрасно розумію, що в цьому тілі, у цьому, вибач, віці, тобі його, — вона кивнула на молодика коло озера, — не отримати. Можеш і далі сидіти отут на лавці й тішитися фантазіями, а можеш мати його навіть сьогодні.
Тоді жінка, усміхаючись, витягла з сумочки маленьку пляшечку з синьою рідиною.
— Казка стара, як світ, але дуже дієва, — сказала й крапнула собі на язика однісіньку краплинку.
Марися дивилася на жінку та не могла повірити своїм очам. Як у фільмі, обличчя старої жінки почало змінюватися. Дивачка легко здригнулася і вже перед Марисею сиділа молоденька жінка у тому самому чудернацькому червоному капелюсі.
— Бути цього не може! — скрикнула Марися. — Ви мене загіпнотизували?
Жінка дзвінко засміялася.
— Ти бачила все на власні очі. Які ще докази тобі потрібні?
— Чого Ви хочете від мене?!
— Зробити тебе щасливою! Хочеш його? — незнайомка знову кивнула на молодика.— То бери.
І вона простягла Марисі пляшечку із зіллям.
— Отак просто? — здивовано запитала та. — І я не маю продати Вам душу, абощо?
Жінка знову розреготалася.
— Ні, Марисю. Ми жінки, маємо підтримувати одна одну. Щоправда, є одне але. Це твоя перша й остання пляшечка. Твоє життя закінчиться після дії останньої краплі. Можеш розтягувати, як захочеш, але остання крапля буде дійсно останньою. Розумієш?
Марися кивнула.
— Навіть якщо я її візьму, це не дає мені гарантії, що він зверне на мене увагу, — сказала, із сумом дивлячись на парубка.
— О, це найкраща властивість цього зілля! Мусиш просто пильно подивитися йому в очі й ти заволодієш його серцем.
— Хіба ж це справедливо?!
— А справедливо бути так довго самотньою?
— Але я не можу приректи його на це! Ця пляшечка ж колись закінчиться. Що буде з ним тоді?
— Спокійно. Коли ти підеш назавжди, він забуде тебе, наче тебе й не було ніколи.
Жінка витримала паузу, поки Марися розглядала пляшечку з синьою рідиною, що переливалася на сонці. В її руках була молодість, щастя, шанс відчути все ще раз, але цього разу знати, як цим скористатися.
— Вибір за тобою, але…
— Я згодна! — рішуче випалила Марися, не давши жінці закінчити.
— Я щиро за тебе рада, — посміхнулася та, встала й неквапливою ходою пішла до виходу з парку, — Крапля діє добу, пам’ятай.
Марися не могла чекати ані хвилини, бо кожна секунда будила сумніви. У своїх долонях вона тримала останні дні свого життя. Вона поспіхом відкрила пляшечку, витягла піпетку й тримтячими пальцями натиснула на гумову верхівку. Дивний гіркувато-солодкий смак відчула вона на язиці. Ще кілька секунд і світ поплив перед її очима. «Невже отруїла», — промайнуло у Марисі в голові, і вона міцно схопилася за лавку, щоб не впасти. Але за мить усе минулося.
Марися подивилася на свої руки та знову не могла повірити своїм очам — біло-молочна пружна шкіра, довгі нігті. Жінка витягла люстерко — на неї дивилася вона, тільки та, двадцятирічна, з блиском в очах. Не вірячи, до кінця дзеркальцю, Марися схопилася на ноги й відчула ту бажану, але вже таку забуту легкість.
Не гаючи ані хвилини, вона кинулася в напрямку озера, де все ще в солодкій задумі стояв він.
— Мене звати Марися, — промовила тремтячим голосом і простягла руку, дивлячись йому просто у вічі.
— Себастіан, — промовив він, відчуваючи, як його оповиває солодке ймлосне відчуття.
Вона так давно хотіла бути з ним. Отак, як зараз. У напівтемній кімнаті десь на краю світу. Десь там, де ніхто не буде її шукати. Вдихати п’янкий запах його розпашілого тіла, торкатися його м’якої, пружної шкіри, відчувати, як працюють його сильні м’язи. Марися водила по них пальцями, немов намагаючись замалювати в пам’яті кожен вигин. Закарбовувала кожну родимку. Вона танула й танула в його руках, мліла з кожним його рухом, коли він глибше й глибше проникав у неї, немов хотів злитися з нею, стати одним цілим. Вона слухала, як музику, його ритмічне дихання, кожен звук його й своєї насолоди.
Вона хотіла запам’ятати кожну мить, кожну секунду цієї найкращої новорічної ночі в її житті. Хтозна, що буде потім, коли закінчиться пляшечка. Вона дізнається скоро, залишилася половина. Але що там, Марися не хотіла про це думати. Себастіан не давав їй думати. Усі її думки розліталися, коли він ковзав своїми міцними пальцями по її молодій гладенькій шкірі униз, туди, звідки виходило те саме млосне відчуття, що колись змушувало її сидіти й сидіти на тій лавці у парку.
Він цілував її у випнуті від задоволення груди. Поглинав її губи. Усе міцніше й міцніше притискав її до себе, немов боявся втратити, боявся, що вона зникне, як мара, як витвір його спраглої уваги. Але вона залишалася, вона була тут, із ним, на його планеті, в його домі, в його думках. А він був у ній, але хотів розчинитися ще сильніше.
Рух, ще рух, іще, і ще. Мить, секунда, спалах і теплота, що розтікалася по всьому тілу, дзвінко б’ючи в голову та м’яко опускаючись до самих кінчиків пальців на ногах. Момент заціпеніння й Себастіан впав знесилений на подушку. Потім міцно стиснув Марисю в обіймах і ніжно прошепотів їй у саме вухо: «Я чекав на тебе усе життя… Ти й не уявляєш, як довго. З Новим роком, красуне». Він міцно поцілував її в губи, в груди, в живіт. Потім встав і вийшов до ванної, залишаючи Марисю, сп’янілу й ще не цілком притомну від насолоди.
Увімкнувши воду, Себастіан відкрив дверцята своєї настінної шафки та відсунув кілька флаконів. Біля самої стінки стояла прихована його маленька таємниця — пляшечка із синьою рідиною. Зілля залишалося трохи більше, ніж на дні…