Перший
У роздягальні людно і гамірно. Ерік мовчки попрямував до свого кутка. У голові було відчуття давно знайомого і обридливого дежавю, коли ти знаєш все наперед і нема ні сил, ні важелів щось змінити. Тонка тканина легко обтягнула сухі, треновані м’язи. Стала другою, універсальною шкірою. Звично вжикнула блискавка комбінезона. Шолом із номером. Рукавиці з кевларом. Окуляри з жовто-фіолетовим відблиском. Все, до старту зібраний. Та ось чи готовий він — це ще питання.
Час неквапливо дотягував хвилини. На двадцятій спортсмени потягнулися до виходу. Уже в дверях О’Браєн, який йшов попереду, несподівано повернувся і вишкірився:
— Кажуть, навіть найбільшим невдахам іноді щастить, — реготнув голосно, щоб почули інші. — Еге ж, Стівенсене? – він вдавано дружньо плеснув його по плечах.
Ерік дивився мовчки, чекав, поки той звільнить прохід. Сховані за скельцями окулярів очі, були виразними, як очі мухи, і такими ж мовчазними. Не дочекавшись відповіді, О’Браєн пішов вперед, вправно дзенькаючи металом шорт-треківських лез. Йшов впевнено, легко, як переможець, яким, по суті, і був, на відміну від нього, Еріка.
Ерік завмер, заспокоюючись. Звичний аутотренінг спрацював одразу. Зрештою, все не так і погано — його третя Олімпіада в кар’єрі. Ще кілька днів тому він навіть мріяти не смів, що дістанеться фіналу… Ні, мріяти, звичайно, міг, як і про п’єдестал, але за стільки років в спорті навчився бути прагматиком. Вчорашній успіх — неймовірний збіг. Трійка лідерів, за якою він йшов, впала на останньому колі, зачепивши четвертого. А він просто дійшов до фінішу.
Стартова лінія. П’ять фігур в один ряд. Поки ще розслаблені, але зібрані і зосереджені. Наступні вісімнадцять кіл вирішують майбутнє для одного. Наступні вісімнадцять кіл стануть вирішальними для всіх. Кажуть, тут не буває випадкових людей. Ще зранку Ерік розсміявся б над цим висловом, але не зараз. По тілу розповзлося гостре передчуття чогось неминучого. Свідомість злилася з биттям серця, подих вирівнявся і заклав вуха, і лише гострий звук лез, що розсікають лід, зв’язував його з реальністю.
Він — п’ятий, фаворити улетіли вперед. Десь попереду, як хромована багатонога механічна гусінь, йде четвірка у відчайдушній боротьбі за шматочок металу, який чомусь називають золотом. Різні кольори, різні тіла, різні люди, але для непідготовленого глядача —це як єдиний механізм. За кожним з них шлейф перемог, роки праці і поту. Роки подолання зневіри і відточування майстерності. Так, тут не буває випадкових людей. Але ж він… Ні! Зупинив плин думок на півслові Ерік, він теж не випадковий! Це спорт. Перемагає сильніший, сильніший тут і зараз, в моменті, і нехай падіння фаворитів стало випадковістю— його власний шлях випадковим не був. Три олімпіади. Три сезони підготовки. Зараз він тут. І саме зараз вирішується його доля.
Тринадцяте коло. Розрив між ним і четвіркою збільшується. Дається взнаки втома. Ноги вже давно закам’яніли від напруги. Плечі і спина не ниють — кричать.
П’ятнадцяте коло — час прискоритись. Витиснути з легень ще більше, змусити серце працювати на повну. Дихати і летіти. Принаймні ззовні саме так і виглядає.
Сімнадцяте коло. Ставки вже зроблені, маленька залізна кулька долі просто технічно відміряє час в колесі магічної рулетки. За останнє коло йому вдалося нереальне: спини, які від нього були далеко, опинилися майже поруч. Здається, простягни руку і торкнешся плеча Ліа, перед ним Аппел, Марков і О’Браєн. Він уже чує їх дихання. Знає, якщо відірве очі від льоду,побачить рясні краплі поту, що гронами звисають зі скронь. Так близько і далеко одночасно.
До фінішу лишилось коло. Найдовша і найважча дистанція добігає кінця. Як злагоджений механізм йдуть вони один за одним, майже в ногу. Здається, все уже вирішено. Останні десятки метрів — це час для ризику і ривку, на який ти не міг наважитися раніше. А ще час помилок і необдуманих дій. Вони почали одночасно, Марков і Аппел, рвонули на обгін. Але підступний лід сплутав плани, зчепивши леза.
Як уві сні, Ерік зачаровано спостерігав дежавю, коли троє лідерів, штовхаючи одинодного, вилітають з доріжки. Перед ним лише спина О’Браєна і 30 останніх метрів. Так не буває! Вдих, видих, і змилене серце випускає залишки адреналіну. Спина О’Браєна вже поруч. Ось він. Ніби відчуваючи щось, О’Браєн ледь розвертає голову і починає хитатися, втрачаючи баланс. Долі секунди на відновлення. Долі секунди, які уповільнюють його настільки, що дають Еріку шанс зайти на обгін уже на останньому метрі. Фінішну лінію вони перетинають вдвох. А значить, долю вирішить фотофініш.
Розпалені, як піч, легені, здається, зараз розірве. Серце калатає так, що більше нічого не чутно. Та і нащо, він і так знає, що другий. Це диво, про яке він боявся навіть мріяти! Завершальна в кар’єрі Олімпіада і такий результат. Хіба можна бажати чогось кращого? Десь за бортиком інтенсивно маше тренер. Ну так, треба під’їхати.
— Перший!!! Ти – перший!
Ерік не вірить своїм вухам. Розгублено дивиться на доріжку, і, несподівано, крізь грім сердечного ритму пробивається ревіння трибун: «Він — перший!»
У роздягальні людно і гамірно. Ерік мовчки попрямував до свого кутка. У голові було відчуття давно знайомого і обридливого дежавю, коли ти знаєш все наперед і нема ні сил, ні важелів щось змінити. Тонка тканина легко обтягнула сухі, треновані м’язи. Стала другою, універсальною шкірою. Звично вжикнула блискавка комбінезона. Шолом із номером. Рукавиці з кевларом. Окуляри з жовто-фіолетовим відблиском. Все, до старту зібраний. Та ось чи готовий він — це ще питання.
Час неквапливо дотягував хвилини. На двадцятій спортсмени потягнулися до виходу. Уже в дверях О’Браєн, який йшов попереду, несподівано повернувся і вишкірився:
— Кажуть, навіть найбільшим невдахам іноді щастить, — реготнув голосно, щоб почули інші. — Еге ж, Стівенсене? – він вдавано дружньо плеснув його по плечах.
Ерік дивився мовчки, чекав, поки той звільнить прохід. Сховані за скельцями окулярів очі, були виразними, як очі мухи, і такими ж мовчазними. Не дочекавшись відповіді, О’Браєн пішов вперед, вправно дзенькаючи металом шорт-треківських лез. Йшов впевнено, легко, як переможець, яким, по суті, і був, на відміну від нього, Еріка.
Ерік завмер, заспокоюючись. Звичний аутотренінг спрацював одразу. Зрештою, все не так і погано — його третя Олімпіада в кар’єрі. Ще кілька днів тому він навіть мріяти не смів, що дістанеться фіналу… Ні, мріяти, звичайно, міг, як і про п’єдестал, але за стільки років в спорті навчився бути прагматиком. Вчорашній успіх — неймовірний збіг. Трійка лідерів, за якою він йшов, впала на останньому колі, зачепивши четвертого. А він просто дійшов до фінішу.
Стартова лінія. П’ять фігур в один ряд. Поки ще розслаблені, але зібрані і зосереджені. Наступні вісімнадцять кіл вирішують майбутнє для одного. Наступні вісімнадцять кіл стануть вирішальними для всіх. Кажуть, тут не буває випадкових людей. Ще зранку Ерік розсміявся б над цим висловом, але не зараз. По тілу розповзлося гостре передчуття чогось неминучого. Свідомість злилася з биттям серця, подих вирівнявся і заклав вуха, і лише гострий звук лез, що розсікають лід, зв’язував його з реальністю.
Він — п’ятий, фаворити улетіли вперед. Десь попереду, як хромована багатонога механічна гусінь, йде четвірка у відчайдушній боротьбі за шматочок металу, який чомусь називають золотом. Різні кольори, різні тіла, різні люди, але для непідготовленого глядача —це як єдиний механізм. За кожним з них шлейф перемог, роки праці і поту. Роки подолання зневіри і відточування майстерності. Так, тут не буває випадкових людей. Але ж він… Ні! Зупинив плин думок на півслові Ерік, він теж не випадковий! Це спорт. Перемагає сильніший, сильніший тут і зараз, в моменті, і нехай падіння фаворитів стало випадковістю— його власний шлях випадковим не був. Три олімпіади. Три сезони підготовки. Зараз він тут. І саме зараз вирішується його доля.
Тринадцяте коло. Розрив між ним і четвіркою збільшується. Дається взнаки втома. Ноги вже давно закам’яніли від напруги. Плечі і спина не ниють — кричать.
П’ятнадцяте коло — час прискоритись. Витиснути з легень ще більше, змусити серце працювати на повну. Дихати і летіти. Принаймні ззовні саме так і виглядає.
Сімнадцяте коло. Ставки вже зроблені, маленька залізна кулька долі просто технічно відміряє час в колесі магічної рулетки. За останнє коло йому вдалося нереальне: спини, які від нього були далеко, опинилися майже поруч. Здається, простягни руку і торкнешся плеча Ліа, перед ним Аппел, Марков і О’Браєн. Він уже чує їх дихання. Знає, якщо відірве очі від льоду,побачить рясні краплі поту, що гронами звисають зі скронь. Так близько і далеко одночасно.
До фінішу лишилось коло. Найдовша і найважча дистанція добігає кінця. Як злагоджений механізм йдуть вони один за одним, майже в ногу. Здається, все уже вирішено. Останні десятки метрів — це час для ризику і ривку, на який ти не міг наважитися раніше. А ще час помилок і необдуманих дій. Вони почали одночасно, Марков і Аппел, рвонули на обгін. Але підступний лід сплутав плани, зчепивши леза.
Як уві сні, Ерік зачаровано спостерігав дежавю, коли троє лідерів, штовхаючи одинодного, вилітають з доріжки. Перед ним лише спина О’Браєна і 30 останніх метрів. Так не буває! Вдих, видих, і змилене серце випускає залишки адреналіну. Спина О’Браєна вже поруч. Ось він. Ніби відчуваючи щось, О’Браєн ледь розвертає голову і починає хитатися, втрачаючи баланс. Долі секунди на відновлення. Долі секунди, які уповільнюють його настільки, що дають Еріку шанс зайти на обгін уже на останньому метрі. Фінішну лінію вони перетинають вдвох. А значить, долю вирішить фотофініш.
Розпалені, як піч, легені, здається, зараз розірве. Серце калатає так, що більше нічого не чутно. Та і нащо, він і так знає, що другий. Це диво, про яке він боявся навіть мріяти! Завершальна в кар’єрі Олімпіада і такий результат. Хіба можна бажати чогось кращого? Десь за бортиком інтенсивно маше тренер. Ну так, треба під’їхати.
— Перший!!! Ти – перший!
Ерік не вірить своїм вухам. Розгублено дивиться на доріжку, і, несподівано, крізь грім сердечного ритму пробивається ревіння трибун: «Він — перший!»