ЧЕРЕШНЕВИЙ КОНФІТЮР
Катрін Легран цього літнього вечора святкувала свій шістдесят п’ятий день народження. Вона взяла зі срібної таці ще теплу тарталетку з черешнею та волоським горіхом, наповнила келих червоним вином і вийшла надвір. Зручно вмостилася в плетеному кріслі на веранді, звела очі до неба, трохи примружилася, і на її обличчі засяяла безтурботна усмішка. Зоряна ніч розпливлася містом. П’янкий аромат жасмину змішався з дурманною солодкістю троянд, огортаючи квітучий двір і його дбайливу господарку. Катрін жадібно вдихала пахощі літа, однак для неї воно назавжди переплелося з густим солодко-кислим запахом черешневого конфітюру. І якби хтось колись її запитав, що для неї літо, не задумуючись, відповіла би: «Ніжність і черешня». Саме так закарбувалося в пам’яті Катрін найщасливіше літо, яке сорок п’ять років тому вона провела у тітоньки Олівії.
Олівія жила в крихітному містечку в старому будинку з великим фруктовим садом. Найбільше в світі ця жінка любила доглядати сад і готувати черешневий конфітюр. У родині, втім, як і в місті, вона вважалася дивачкою. Олівія уникала галасливих вечірок і міських свят, обираючи тиху гавань фруктового саду, віддаючи перевагу турботі про дерева, квіти й кущі.
Проте чомусь саме їй Катрін зателефонувала посеред ночі в кінці нестерпно гарячого червня. Саме про тітку Олівію подумала дівчина, коли кількома годинами раніше її коханий Ніколя повідомив, що йде від неї і проведе канікули з іншою. Анною, найкращою подругою Катрін. Не надто піклуючись про почуття вже колишньої, він бездумно вивалив усю правду: вони з Анною давно закохані одне в одного і довго чекали слушної нагоди розкрити свою таємницю. А вечір перед власним від’їздом видався Ніколясаме таким.
Набравши номер тітоньки, Катрін спершу не могла дібрати слів. Сльози котилися щоками, а глухі ридання перетворювали все сказане в нерозбірливий потік. Омріяне літо в обіймах коханого зруйнувалося, немов піщаний замок, злизаний зухвалою хвилею. Вони мали будувати його на узбережжі разом.
— Збирай речі і негайно приїжджай до мене, — скомандувала Олівія, вислухавши племінницю.
І наступного ранку рейсовий автобус привіз Катрін в крихітне містечко, до старого будинку з великим фруктовим садом. Ще з вікна вона помітила тітку: висока, худорлява, в блакитній ситцевій сукні в білий горошок. Волосся кольору міді було зібране в тугий вузол на потилиці. На обличчі — легке хвилювання й задумливість. Але щойно Катрінпоказалася в дверях автобуса — задумливість змінилася усмішкою, а хвилювання —ніжністю, що ллється з очей.
— Дякую, тьотю, — дівчина пригорнулася до тітки.
Та м’яко погладила її каштанове волосся і прошепотіла:
— Ти вчасно приїхала, моя дівчинко. В саду дозріли черешні. Таких солодких і соковитих, здається, ще ніколи не було.
Катрін ніколи не бувала у тітоньки в гостях, лише зустрічалася з нею на великих сімейних святах. Тепер же почувалася незручно, що приїхала тільки тоді, коли потребувала підтримки і дружнього плеча. Однак тітка одразу відкинула всі сумніви:
— Я щаслива, що ти нарешті тут! Я давно хотіла з тобою ближче познайомитися.
Перші дні після приїзду Катрін сумувала. Думками відправлялася на берег, де Ніколя плескався у хвилях не з нею. Олівія щосили намагалася оточити племінницю ніжністю й турботою. Зранку вона будила її свіжозвареною запашною кавою і ще теплими тарталетками з черешнею та волоським горіхом. Після сніданку вони йшли на ринок за сиром та хлібом з оливками й прованськими травами, за томатами, такими великими, що не поступалися розміром грейпфрутам і деяким диням. Повернувшись, готували обід, теревенячи про все на світі. А ввечері бралися за черешневий конфітюр. Закінчивши, сідали на веранді з великими мисками черешні. Такої солодкої і соковитої черешні Катрінсправді ніколи не їла. Ні до того літа, ні після. І милувалися зоряним небом, що підморгувало зірками, здавалося, саме їм.
А одного ранку Катрін вийшла у двір і побачила, як Олівія розмовляє з якимосьмолодиком. Світлі кучері обрамляли засмагле обличчя, а очі кольору безхмарного неба дивилися прямо на неї. Дівчина зніяковіла. Та коли хлопець помахав їй, Катрін кивнула у відповідь.
— Люба, йди познайомитися з Полем, — гукнула Олівія.
Він протягнув руку і обережно стиснув долоню Катрін.
— Поль, — сяяла усмішка.
— Катрін, — швидко стукало серце.
— Це мій помічник, — пояснила тітка. — Приїжджає влітку провідати батька, а у вільний час допомагає мені з черешнею.
І Поль став приходити щодня. З самого ранку брав драбину і йшов в сад. А Катрінза ним підглядала, удаючи, що читає книгу в плетеному кріслі на веранді.
— Так і ховатимешся? — якось запитала Олівія. — Сьогодні страшна спека. Я зробила лимонад. Може, хлопець хоче освіжитися?
Так і минали ті літні дні, наповнені гарячим сонцем і ароматом черешневого конфітюру з прянощами, лимонною цедрою і горіхами. Катрін все частіше вертілася в саду то з великим глечиком холодного лимонаду, то збираючи зелень для салату, то усівшись під деревом з книжкою, в яку навіть жодного разу не зазирнула. А Поль все частіше спускався до неї то зробити ковток охолоджуючого напою, то допомогти з базиліком і розмарином, то обговорити книгу, яку вона так і не розгорнула. В них знайшлося багато спільних улюблених творів і авторів. Вони то й діло говорила про музику, фільми, книжки. Про подорожі і море. Сміялися і ніяковіли. Поль — на драбині, а Катрін — унизу, з великою мискою для черешні.
— Може, запросиш його на вечерю? — якось запропонувала тітка, а помітивши збентеження племінниці, додала: — Вибач, якщо лізу не в свою справу.
— Думаєш, я йому подобаюся? — Катрін почервоніла.
— Я переконана в цьому, — всміхнулася Олівія. — Такі речі не приховати.
— Але як ти можеш це точно знати, коли ти сама… — дівчина запнулася. — Вибач…
— Не вибачайся, люба. Розумію, здається, що якщо я самотня, незаміжня, то нічогісінько не знаю про стосунки. І любов мені невідома. Але то неправда. Відома. Ще й як відома. Знаю, в родині про мене говорять «одиначка, стара діва, затворниця». Але що я можу зробити, якщо я однолюбка? А мій коханий, — це слово тітка промовила з лагідним трепетом, — залишив мене. Коли Жан не повернувся з рейсу, я гадала, що збожеволію. Корабель пішов на дно у водах Індійського океану. Місяцями я ридала і не виходила з кімнати. Майже не спала і не їла. Ми з Жаном збиралися побратися. Щойно він повернеться з мандрівки. Та ніхто про це не знав. То була таємниця, тільки наша таємниця. А за півроку я приїхала сюди. Це був старий закинутий дім з таким самим закинутим сад. І вся моя нерозтрачена любов раптом знайшла вихід. З часом дім ожив. Як і черешневі дерева. Кущі троянд і жасмину. Всю свою любов до Жана і наших ненароджених дітей я вклала в це місце. І продовжую вкладати в черешневий конфітюр. Може, саме тому з року в рік містяни замовляють його все більше і більше. Спіла черешня в ньому не головний інгредієнт. Головна — любов, яка попри все не перестає і завжди знаходить нагоду себе проявляти.
Олівія всміхалася, а по щоках Катрін котилися сльози. Жінка пригорнула племінницю до себе. Ніжно провела рукою по її волоссю.
— Тьотю, вибач мені. Я тут зі своїми дурощами… Я ж не знала…
— Ну що ти, люба? Для серця немає значення розмір втрати. Воно переживає її усім своїм їством. І змусити його не робити цього неможливо. То що, запросиш Поля на вечерю?
Катрін Легран, примруживши очі, сиділа в плетеному кріслі і згадувала своє найщасливіше літо.
— Каті, кохана, час лягати! — чоловік з очима кольору безхмарного неба вийшов на веранду. — Це, звісно, твій день народження, але ж завтра рано вставати. Ти що, забула? Нас чекає море!
— Ще хвильку, — всміхнулася жінка. — Ти тільки глянь, яке сьогодні зоряне небо!
Катрін Легран цього літнього вечора святкувала свій шістдесят п’ятий день народження. Вона взяла зі срібної таці ще теплу тарталетку з черешнею та волоським горіхом, наповнила келих червоним вином і вийшла надвір. Зручно вмостилася в плетеному кріслі на веранді, звела очі до неба, трохи примружилася, і на її обличчі засяяла безтурботна усмішка. Зоряна ніч розпливлася містом. П’янкий аромат жасмину змішався з дурманною солодкістю троянд, огортаючи квітучий двір і його дбайливу господарку. Катрін жадібно вдихала пахощі літа, однак для неї воно назавжди переплелося з густим солодко-кислим запахом черешневого конфітюру. І якби хтось колись її запитав, що для неї літо, не задумуючись, відповіла би: «Ніжність і черешня». Саме так закарбувалося в пам’яті Катрін найщасливіше літо, яке сорок п’ять років тому вона провела у тітоньки Олівії.
Олівія жила в крихітному містечку в старому будинку з великим фруктовим садом. Найбільше в світі ця жінка любила доглядати сад і готувати черешневий конфітюр. У родині, втім, як і в місті, вона вважалася дивачкою. Олівія уникала галасливих вечірок і міських свят, обираючи тиху гавань фруктового саду, віддаючи перевагу турботі про дерева, квіти й кущі.
Проте чомусь саме їй Катрін зателефонувала посеред ночі в кінці нестерпно гарячого червня. Саме про тітку Олівію подумала дівчина, коли кількома годинами раніше її коханий Ніколя повідомив, що йде від неї і проведе канікули з іншою. Анною, найкращою подругою Катрін. Не надто піклуючись про почуття вже колишньої, він бездумно вивалив усю правду: вони з Анною давно закохані одне в одного і довго чекали слушної нагоди розкрити свою таємницю. А вечір перед власним від’їздом видався Ніколясаме таким.
Набравши номер тітоньки, Катрін спершу не могла дібрати слів. Сльози котилися щоками, а глухі ридання перетворювали все сказане в нерозбірливий потік. Омріяне літо в обіймах коханого зруйнувалося, немов піщаний замок, злизаний зухвалою хвилею. Вони мали будувати його на узбережжі разом.
— Збирай речі і негайно приїжджай до мене, — скомандувала Олівія, вислухавши племінницю.
І наступного ранку рейсовий автобус привіз Катрін в крихітне містечко, до старого будинку з великим фруктовим садом. Ще з вікна вона помітила тітку: висока, худорлява, в блакитній ситцевій сукні в білий горошок. Волосся кольору міді було зібране в тугий вузол на потилиці. На обличчі — легке хвилювання й задумливість. Але щойно Катрінпоказалася в дверях автобуса — задумливість змінилася усмішкою, а хвилювання —ніжністю, що ллється з очей.
— Дякую, тьотю, — дівчина пригорнулася до тітки.
Та м’яко погладила її каштанове волосся і прошепотіла:
— Ти вчасно приїхала, моя дівчинко. В саду дозріли черешні. Таких солодких і соковитих, здається, ще ніколи не було.
Катрін ніколи не бувала у тітоньки в гостях, лише зустрічалася з нею на великих сімейних святах. Тепер же почувалася незручно, що приїхала тільки тоді, коли потребувала підтримки і дружнього плеча. Однак тітка одразу відкинула всі сумніви:
— Я щаслива, що ти нарешті тут! Я давно хотіла з тобою ближче познайомитися.
Перші дні після приїзду Катрін сумувала. Думками відправлялася на берег, де Ніколя плескався у хвилях не з нею. Олівія щосили намагалася оточити племінницю ніжністю й турботою. Зранку вона будила її свіжозвареною запашною кавою і ще теплими тарталетками з черешнею та волоським горіхом. Після сніданку вони йшли на ринок за сиром та хлібом з оливками й прованськими травами, за томатами, такими великими, що не поступалися розміром грейпфрутам і деяким диням. Повернувшись, готували обід, теревенячи про все на світі. А ввечері бралися за черешневий конфітюр. Закінчивши, сідали на веранді з великими мисками черешні. Такої солодкої і соковитої черешні Катрінсправді ніколи не їла. Ні до того літа, ні після. І милувалися зоряним небом, що підморгувало зірками, здавалося, саме їм.
А одного ранку Катрін вийшла у двір і побачила, як Олівія розмовляє з якимосьмолодиком. Світлі кучері обрамляли засмагле обличчя, а очі кольору безхмарного неба дивилися прямо на неї. Дівчина зніяковіла. Та коли хлопець помахав їй, Катрін кивнула у відповідь.
— Люба, йди познайомитися з Полем, — гукнула Олівія.
Він протягнув руку і обережно стиснув долоню Катрін.
— Поль, — сяяла усмішка.
— Катрін, — швидко стукало серце.
— Це мій помічник, — пояснила тітка. — Приїжджає влітку провідати батька, а у вільний час допомагає мені з черешнею.
І Поль став приходити щодня. З самого ранку брав драбину і йшов в сад. А Катрінза ним підглядала, удаючи, що читає книгу в плетеному кріслі на веранді.
— Так і ховатимешся? — якось запитала Олівія. — Сьогодні страшна спека. Я зробила лимонад. Може, хлопець хоче освіжитися?
Так і минали ті літні дні, наповнені гарячим сонцем і ароматом черешневого конфітюру з прянощами, лимонною цедрою і горіхами. Катрін все частіше вертілася в саду то з великим глечиком холодного лимонаду, то збираючи зелень для салату, то усівшись під деревом з книжкою, в яку навіть жодного разу не зазирнула. А Поль все частіше спускався до неї то зробити ковток охолоджуючого напою, то допомогти з базиліком і розмарином, то обговорити книгу, яку вона так і не розгорнула. В них знайшлося багато спільних улюблених творів і авторів. Вони то й діло говорила про музику, фільми, книжки. Про подорожі і море. Сміялися і ніяковіли. Поль — на драбині, а Катрін — унизу, з великою мискою для черешні.
— Може, запросиш його на вечерю? — якось запропонувала тітка, а помітивши збентеження племінниці, додала: — Вибач, якщо лізу не в свою справу.
— Думаєш, я йому подобаюся? — Катрін почервоніла.
— Я переконана в цьому, — всміхнулася Олівія. — Такі речі не приховати.
— Але як ти можеш це точно знати, коли ти сама… — дівчина запнулася. — Вибач…
— Не вибачайся, люба. Розумію, здається, що якщо я самотня, незаміжня, то нічогісінько не знаю про стосунки. І любов мені невідома. Але то неправда. Відома. Ще й як відома. Знаю, в родині про мене говорять «одиначка, стара діва, затворниця». Але що я можу зробити, якщо я однолюбка? А мій коханий, — це слово тітка промовила з лагідним трепетом, — залишив мене. Коли Жан не повернувся з рейсу, я гадала, що збожеволію. Корабель пішов на дно у водах Індійського океану. Місяцями я ридала і не виходила з кімнати. Майже не спала і не їла. Ми з Жаном збиралися побратися. Щойно він повернеться з мандрівки. Та ніхто про це не знав. То була таємниця, тільки наша таємниця. А за півроку я приїхала сюди. Це був старий закинутий дім з таким самим закинутим сад. І вся моя нерозтрачена любов раптом знайшла вихід. З часом дім ожив. Як і черешневі дерева. Кущі троянд і жасмину. Всю свою любов до Жана і наших ненароджених дітей я вклала в це місце. І продовжую вкладати в черешневий конфітюр. Може, саме тому з року в рік містяни замовляють його все більше і більше. Спіла черешня в ньому не головний інгредієнт. Головна — любов, яка попри все не перестає і завжди знаходить нагоду себе проявляти.
Олівія всміхалася, а по щоках Катрін котилися сльози. Жінка пригорнула племінницю до себе. Ніжно провела рукою по її волоссю.
— Тьотю, вибач мені. Я тут зі своїми дурощами… Я ж не знала…
— Ну що ти, люба? Для серця немає значення розмір втрати. Воно переживає її усім своїм їством. І змусити його не робити цього неможливо. То що, запросиш Поля на вечерю?
Катрін Легран, примруживши очі, сиділа в плетеному кріслі і згадувала своє найщасливіше літо.
— Каті, кохана, час лягати! — чоловік з очима кольору безхмарного неба вийшов на веранду. — Це, звісно, твій день народження, але ж завтра рано вставати. Ти що, забула? Нас чекає море!
— Ще хвильку, — всміхнулася жінка. — Ти тільки глянь, яке сьогодні зоряне небо!