Кур'єр
Марта давно хотіла затестити нову соцмережу.
«Ну ж бо, глянемо, про що тут пишуть», — дівчина заглибилася в екран ноута. Фото підтягнутої дамочки в корсеті супроводжував підпис: «Напишіть, на скільки років я виглядаю?» В іншому дописі якийсь хлопець питав, чому так багато самотніх жінок з маленькими дітьми. У відповідях чоловіки бідкалися, мовляв, ті «дурепи» самі розвалюють сім'ї, а жінки відповідали: «Тому що повиходили спочатку за козлів».
Ох і соцмережа. Щось на зразок форуму, де просять поради щодо стосунків. Може, й собі спробувати? Марта елегантно постукала пальцями по прозорій чашці з кавою й та відгукнулася дзеленчанням.
За мить дівчина вхопила мишку та завзято засовала нею, щоб відкопати серед течок своє фото в купальнику. Звісно, вона запостить світлину з фіктивного акаунта, щоб ніхто знайомий не побачив.
Марта протарабанила по клавіатурі: «Питання до хлопців: чи запросили б ви мене на побачення?» А що? Сміливо, провокативно! Якщо Марта губилася при спілкуванні наживо, то інтернет — її стихія. Тому, коли випала така нагода, влаштувалася працювати до відділу SMM.
Упродовж п'ятнадцяти хвилин вона дивилася, як блимотить «лічильник» вподобайок. Було приємно читати коментарі в стилі «Красуня», «Я б запросив» і навіть масні компліменти лоскотали себелюбство. Але водночас дівчина боялася, що її викриють. У голову вдарила кров і тепер шуміла в скронях, щоки палали рум'янцем, а серце нестримно калатало.
«Ні-ні, краще видалю» — промайнуло в голові. Клац і фото зникло, наче його й не було. Але перш ніж світлина щезла з екрана, хтось у темній кімнаті зберіг її до теки «Вибране». Невідомі очі хтиво зблиснули в пітьмі.
***
— Таня Забродська? Так вона ж лікарняний взяла на кілька днів. Нема її, — відповіла Марті сусідка по кабінету, а за сумісництвом колега та найкраща подруга – Яра.
— Оу, — затнулася Марта.
— Але ти можеш передати ці пакунки напряму нашому кур'єру, а не чекати на офіс-менеджерку, якщо аж так терміново.
— У нас є кур'єр? — перепитала Марта. — І де він?
— Шеф його поки в підсобці посадив, — змовницьки хіхікнула Яра, прикривши рот рукою. — Олексійович не знає, куди подіти новенького, коли той не на завданні.
Марта підвелася з-за столу, відчинила дверцята шафи та витягла два об'ємні паперові пакети. Зазирнула в кожен, перебрала рукою вміст і наліпила по стікеру з адресою.
— Скоро повернусь.
***
Темну підсобку залило яскраве світло, коли Марта відчинила двері. У кутку, серед коробок, що сягали стелі, в офісному кріслі зіщулився хлопець років двадцяти, одягнений в чорне худі та спортивки.
— Ой, — зніяковіла Марта. Вона зовсім не очікувала, що кур'єром міг виявитися хтось молодий та привабливий. — Тобі, чи, тобто… Вам тут не тісно?
Хлопець відірвав погляд від телефона та пильно глянув Марті у вічі.
— Навпаки, досить затишно.
Їхні погляди зустрілися на кілька секунд — і Марта наче обпеклася, тому ковзнула очима вгору, шукаючи порятунку серед нагромадження коробок. У них зберігалося приладдя для виставок, стоси флаєрів, брендовані календарі та всіляка канцелярія.
Поряд, на етажерці, акуратними стосиками (нещодавно з друкарні) були складені блокноти з назвою їхньої компанії. По блокноти, чи пак, щорічні щоденники, Марта й потягнулася, ставши навшпиньки. Подумала: «Чи не надто високо задирається сукня, коли я підіймаю руку?» Якби в цей момент вона насмілилась глянути на Юру (саме так звали новенького), то помітила б, як він облизує обвітрені губи.
Марта вклала по щоденнику в кожен пакунок.
— Отут написано, куди заносити. Скажеш, що це невеликі презенти до Дня Незалежності.
Юра кивнув.
— Він завжди такий мовчазний? — запитала Марта, щойно хлопець пройшов повз.
— Хто, Юра? — уточнила Яра.
Дівчата саме вийшли з роботи, коли кур'єр припарковував електросамокат на ґанку.
— Ага. Вже три місяці з нами працює, а тримається якось осторонь.
Марта озирнулася та провела хлопця поглядом з–під довжелезних чорних вій, які вона нафарбувала тушшю спеціально для нього.
— А мені навіть подобається, коли хлопець небалакучий, — усміхнулася Яра. — Знаєш, скажу з досвіду: не айс коли мужик триндить і триндить — слова не вставиш. А тут є стриманість, говорить лише по справі. На роботі так і треба, я вважаю.
— Є в ньому якась загадка, чи що… — Марта лише подумала чи сказала це вголос? Вона збентежено глянула на Яру, ніби питаючи в неї.
— Закохалася? — подруга задоволено примружила очі, всміхаючись. — Я нікому не скажу, — і провела пальцями від одного кутика вуст до іншого, мовляв, рот на замку.
***
Уже два тижні в Києві екстрено вимикають електроенергію. Через дефіцит. Якщо вдома Марті пощастило з поверхом – вона жила на третьому – то в офіс треба підійматися на ліфті. Щоразу, натискаючи кнопку «15», вона боялася застрягнути. Добре, хоч мешканці багатоповерхівки, в якій компанія орендувала офіси, залишали коробку з продуктами та водою на випадок знеструмлення. Саме для тих «щасливчиків», які можуть будь-якої миті опинитися в залізній пастці.
Того вечора Марті подзвонила мама та сказала, що терміново приїжджає. Дівчина поспішала після роботи додому: хотіла прибрати, приготувати їсти, а, оскільки в холодильнику геть порожньо, треба було ще встигнути в супермаркет.
Вона заскочила в ліфт, то спрожогу налетіла на Юру, який уже був усередині.
— Підвезти? — пожартував кур'єр.
— Так, можна, — спантеличено відповіла Марта та втупилася в стіну.
Хлопець натиснув «1» на панелі й саме в цю мить у будинку зникло світло. Марта важко зітхнула.
— Тільки не це, — прозвучав у темряві її голос, сповнений благань.
Дівчина притулилася спиною до стіни навпроти кнопок і повільно сповзла вниз. Присівши навпочіпки, схопила руками голову.
— Не бійся, — почула вона.
Марта глянула вгору і її засліпило світло ліхтарика, який увімкнув Юра на своєму телефоні.
— Я напишу в чат компанії, щоб вони нас звідси витягли.
— Сподіваюся, хтось ще залишився в офісі, але, здається, я виходила остання. Інші вдень поїхали на якусь зустріч.
— Не переймайся, — Марта помітила, як Юра усміхається. — А поки… гляньмо, що тут у нас. Я до біса голодний після важкого дня.
Юра зашурхотів пакетами з їжею в «екстреній» коробці. Телефон поклав тут таки, на підлозі, ліхтариком угору. Марта, дивлячись на яскраве світло, подумала, що забула зарядити свій смартфон. Коли вона востаннє дивилась на екран, там було 7% заряду.
— Оп-па! Це що – вино? — присвиснув Юра, витягаючи на світло пляшку. — Добре, що в мене є шведський ніж.
— Нічого собі, — витріщилася Марта на кур'єра. Вона не могла зрозуміти, що її дивує найбільше: те, що в коробці виявилося вино, чи те, що Юра збирається його відкорковувати. Або те, що він за п’ять хвилин сказав більше слів, ніж за весь час їх знайомства.
— Будеш? — простягнув він пляшку дівчині.
— Та… ні. Нас же скоро врятують. А ми тут п'ємо.
— Повір, не скоро. Електрику можуть дати через пару годин і нам тут сидіти на холоді буде непереливки.
Юра відкоркував пляшку, трохи відпив, поставив на підлогу, а тоді сів навпочіпки поряд із Мартою.
— Ти знову в цій сексуальній спідниці. Вона дуже мила. Як і ти.
— Це сукня, — виправила його Марта.
Дівчина здивувалась компліменту і тому, що хлопець пам'ятав, як вона була одягнена при їх першій зустрічі. Але ще більше її спантеличило, як його рука опинилася на її коліні, а потім, сантиметр за сантиметром, почала заглиблюватися під коротеньку сукню.
Марта завмерла, боячись навіть видихнути, але водночас, глибоко всередині неї тремтіло бажання. Як вогник свічки на вітрі. Мимоволі вона прикусила губу та заплющила очі. Лише тоненькі капронові колготки відділяли його пальці від її тіла.
— Хочеш?
— Що, хочу? — перепитала Марта та виявила, що їй досить важливо скласти думки докупи.
— Вина хочеш?
Юра випростався та зробив кілька великих ковтків. Марта глянула на нього й також стала навпроти.
— Можливо, зовсім трохи.
— Тут якраз трохи й лишилося, — кур'єр передав їй пляшку.
Марта з кожним ковтком відчувала, як по тілу прокочується приємне тепло. Навіть у світлі ліхтарика було видно, як її губи червоніють — чи то від вина, чи то від збудження.
Тільки тепер вона насмілилася глянути в його п'янкі темно-карі (майже чорні) очі. Вони блищали та кликали Марту до себе. Ближче, ближче, ще ближче. Дівчина виявила, що вони з Юрою майже одного зросту, а їхні губи зустрілися на одному рівні. Вона опустила довгі вії та поцілувала того, про кого потай мріяла рівно три місяці.
***
Коли о 5:30 дали електрику, ліфт викликав Сергій Іванович, який щоранку вигулював свого бігля. Мешканець будинку відразу запідозрив щось недобре, оскільки пес обнюхував двері ліфта й тривожно скавучав. А коли ті відчинились…
Марта лежала мертва на металевій підлозі, схиливши голову на ліве плече. Чорні колготки під її мінісукнею були роздерті, що вказувало на сексуальне насилля. Поряд, із перекинутої пляшки, тонкою цівкою витікало червоне вино, заливаючи фото, на якому Марта позувала в купальнику.
Марта давно хотіла затестити нову соцмережу.
«Ну ж бо, глянемо, про що тут пишуть», — дівчина заглибилася в екран ноута. Фото підтягнутої дамочки в корсеті супроводжував підпис: «Напишіть, на скільки років я виглядаю?» В іншому дописі якийсь хлопець питав, чому так багато самотніх жінок з маленькими дітьми. У відповідях чоловіки бідкалися, мовляв, ті «дурепи» самі розвалюють сім'ї, а жінки відповідали: «Тому що повиходили спочатку за козлів».
Ох і соцмережа. Щось на зразок форуму, де просять поради щодо стосунків. Може, й собі спробувати? Марта елегантно постукала пальцями по прозорій чашці з кавою й та відгукнулася дзеленчанням.
За мить дівчина вхопила мишку та завзято засовала нею, щоб відкопати серед течок своє фото в купальнику. Звісно, вона запостить світлину з фіктивного акаунта, щоб ніхто знайомий не побачив.
Марта протарабанила по клавіатурі: «Питання до хлопців: чи запросили б ви мене на побачення?» А що? Сміливо, провокативно! Якщо Марта губилася при спілкуванні наживо, то інтернет — її стихія. Тому, коли випала така нагода, влаштувалася працювати до відділу SMM.
Упродовж п'ятнадцяти хвилин вона дивилася, як блимотить «лічильник» вподобайок. Було приємно читати коментарі в стилі «Красуня», «Я б запросив» і навіть масні компліменти лоскотали себелюбство. Але водночас дівчина боялася, що її викриють. У голову вдарила кров і тепер шуміла в скронях, щоки палали рум'янцем, а серце нестримно калатало.
«Ні-ні, краще видалю» — промайнуло в голові. Клац і фото зникло, наче його й не було. Але перш ніж світлина щезла з екрана, хтось у темній кімнаті зберіг її до теки «Вибране». Невідомі очі хтиво зблиснули в пітьмі.
***
— Таня Забродська? Так вона ж лікарняний взяла на кілька днів. Нема її, — відповіла Марті сусідка по кабінету, а за сумісництвом колега та найкраща подруга – Яра.
— Оу, — затнулася Марта.
— Але ти можеш передати ці пакунки напряму нашому кур'єру, а не чекати на офіс-менеджерку, якщо аж так терміново.
— У нас є кур'єр? — перепитала Марта. — І де він?
— Шеф його поки в підсобці посадив, — змовницьки хіхікнула Яра, прикривши рот рукою. — Олексійович не знає, куди подіти новенького, коли той не на завданні.
Марта підвелася з-за столу, відчинила дверцята шафи та витягла два об'ємні паперові пакети. Зазирнула в кожен, перебрала рукою вміст і наліпила по стікеру з адресою.
— Скоро повернусь.
***
Темну підсобку залило яскраве світло, коли Марта відчинила двері. У кутку, серед коробок, що сягали стелі, в офісному кріслі зіщулився хлопець років двадцяти, одягнений в чорне худі та спортивки.
— Ой, — зніяковіла Марта. Вона зовсім не очікувала, що кур'єром міг виявитися хтось молодий та привабливий. — Тобі, чи, тобто… Вам тут не тісно?
Хлопець відірвав погляд від телефона та пильно глянув Марті у вічі.
— Навпаки, досить затишно.
Їхні погляди зустрілися на кілька секунд — і Марта наче обпеклася, тому ковзнула очима вгору, шукаючи порятунку серед нагромадження коробок. У них зберігалося приладдя для виставок, стоси флаєрів, брендовані календарі та всіляка канцелярія.
Поряд, на етажерці, акуратними стосиками (нещодавно з друкарні) були складені блокноти з назвою їхньої компанії. По блокноти, чи пак, щорічні щоденники, Марта й потягнулася, ставши навшпиньки. Подумала: «Чи не надто високо задирається сукня, коли я підіймаю руку?» Якби в цей момент вона насмілилась глянути на Юру (саме так звали новенького), то помітила б, як він облизує обвітрені губи.
Марта вклала по щоденнику в кожен пакунок.
— Отут написано, куди заносити. Скажеш, що це невеликі презенти до Дня Незалежності.
Юра кивнув.
— Він завжди такий мовчазний? — запитала Марта, щойно хлопець пройшов повз.
— Хто, Юра? — уточнила Яра.
Дівчата саме вийшли з роботи, коли кур'єр припарковував електросамокат на ґанку.
— Ага. Вже три місяці з нами працює, а тримається якось осторонь.
Марта озирнулася та провела хлопця поглядом з–під довжелезних чорних вій, які вона нафарбувала тушшю спеціально для нього.
— А мені навіть подобається, коли хлопець небалакучий, — усміхнулася Яра. — Знаєш, скажу з досвіду: не айс коли мужик триндить і триндить — слова не вставиш. А тут є стриманість, говорить лише по справі. На роботі так і треба, я вважаю.
— Є в ньому якась загадка, чи що… — Марта лише подумала чи сказала це вголос? Вона збентежено глянула на Яру, ніби питаючи в неї.
— Закохалася? — подруга задоволено примружила очі, всміхаючись. — Я нікому не скажу, — і провела пальцями від одного кутика вуст до іншого, мовляв, рот на замку.
***
Уже два тижні в Києві екстрено вимикають електроенергію. Через дефіцит. Якщо вдома Марті пощастило з поверхом – вона жила на третьому – то в офіс треба підійматися на ліфті. Щоразу, натискаючи кнопку «15», вона боялася застрягнути. Добре, хоч мешканці багатоповерхівки, в якій компанія орендувала офіси, залишали коробку з продуктами та водою на випадок знеструмлення. Саме для тих «щасливчиків», які можуть будь-якої миті опинитися в залізній пастці.
Того вечора Марті подзвонила мама та сказала, що терміново приїжджає. Дівчина поспішала після роботи додому: хотіла прибрати, приготувати їсти, а, оскільки в холодильнику геть порожньо, треба було ще встигнути в супермаркет.
Вона заскочила в ліфт, то спрожогу налетіла на Юру, який уже був усередині.
— Підвезти? — пожартував кур'єр.
— Так, можна, — спантеличено відповіла Марта та втупилася в стіну.
Хлопець натиснув «1» на панелі й саме в цю мить у будинку зникло світло. Марта важко зітхнула.
— Тільки не це, — прозвучав у темряві її голос, сповнений благань.
Дівчина притулилася спиною до стіни навпроти кнопок і повільно сповзла вниз. Присівши навпочіпки, схопила руками голову.
— Не бійся, — почула вона.
Марта глянула вгору і її засліпило світло ліхтарика, який увімкнув Юра на своєму телефоні.
— Я напишу в чат компанії, щоб вони нас звідси витягли.
— Сподіваюся, хтось ще залишився в офісі, але, здається, я виходила остання. Інші вдень поїхали на якусь зустріч.
— Не переймайся, — Марта помітила, як Юра усміхається. — А поки… гляньмо, що тут у нас. Я до біса голодний після важкого дня.
Юра зашурхотів пакетами з їжею в «екстреній» коробці. Телефон поклав тут таки, на підлозі, ліхтариком угору. Марта, дивлячись на яскраве світло, подумала, що забула зарядити свій смартфон. Коли вона востаннє дивилась на екран, там було 7% заряду.
— Оп-па! Це що – вино? — присвиснув Юра, витягаючи на світло пляшку. — Добре, що в мене є шведський ніж.
— Нічого собі, — витріщилася Марта на кур'єра. Вона не могла зрозуміти, що її дивує найбільше: те, що в коробці виявилося вино, чи те, що Юра збирається його відкорковувати. Або те, що він за п’ять хвилин сказав більше слів, ніж за весь час їх знайомства.
— Будеш? — простягнув він пляшку дівчині.
— Та… ні. Нас же скоро врятують. А ми тут п'ємо.
— Повір, не скоро. Електрику можуть дати через пару годин і нам тут сидіти на холоді буде непереливки.
Юра відкоркував пляшку, трохи відпив, поставив на підлогу, а тоді сів навпочіпки поряд із Мартою.
— Ти знову в цій сексуальній спідниці. Вона дуже мила. Як і ти.
— Це сукня, — виправила його Марта.
Дівчина здивувалась компліменту і тому, що хлопець пам'ятав, як вона була одягнена при їх першій зустрічі. Але ще більше її спантеличило, як його рука опинилася на її коліні, а потім, сантиметр за сантиметром, почала заглиблюватися під коротеньку сукню.
Марта завмерла, боячись навіть видихнути, але водночас, глибоко всередині неї тремтіло бажання. Як вогник свічки на вітрі. Мимоволі вона прикусила губу та заплющила очі. Лише тоненькі капронові колготки відділяли його пальці від її тіла.
— Хочеш?
— Що, хочу? — перепитала Марта та виявила, що їй досить важливо скласти думки докупи.
— Вина хочеш?
Юра випростався та зробив кілька великих ковтків. Марта глянула на нього й також стала навпроти.
— Можливо, зовсім трохи.
— Тут якраз трохи й лишилося, — кур'єр передав їй пляшку.
Марта з кожним ковтком відчувала, як по тілу прокочується приємне тепло. Навіть у світлі ліхтарика було видно, як її губи червоніють — чи то від вина, чи то від збудження.
Тільки тепер вона насмілилася глянути в його п'янкі темно-карі (майже чорні) очі. Вони блищали та кликали Марту до себе. Ближче, ближче, ще ближче. Дівчина виявила, що вони з Юрою майже одного зросту, а їхні губи зустрілися на одному рівні. Вона опустила довгі вії та поцілувала того, про кого потай мріяла рівно три місяці.
***
Коли о 5:30 дали електрику, ліфт викликав Сергій Іванович, який щоранку вигулював свого бігля. Мешканець будинку відразу запідозрив щось недобре, оскільки пес обнюхував двері ліфта й тривожно скавучав. А коли ті відчинились…
Марта лежала мертва на металевій підлозі, схиливши голову на ліве плече. Чорні колготки під її мінісукнею були роздерті, що вказувало на сексуальне насилля. Поряд, із перекинутої пляшки, тонкою цівкою витікало червоне вино, заливаючи фото, на якому Марта позувала в купальнику.