Світло в тобі
Яра таїла вогонь у собі. Вогонь сили та натхнення, мрій і бажань. Вогонь, який може знищити одних та ощасливити інших.
Артур належав до других, принаймні, він так вважав.
Чоловік був талановитим гончарем. Це так йому сказала Яра. Вона підсвітила його неосяжний всесвіт мрій і фантазій, натякнула, що ляпнина, як він то все називав, заслуговує на визнання. Яра переконала Артура в тому, що його витвори — це артизм, екстравагантне й експресивне мистецтво. І митець сяяв.
— Вельми дякую, пані та панове, за визнання моєї творчості! — Артур пригладив неслухняне смоляне волосся і сірими очима обвів залу з колегами та поціновувачами сучасного мистецтва. — Маю за честь стояти поряд із визначними скульпторами сьогодення та тримати в руках цю нагороду. Цим успіхом я завдячую в першу чергу моїй коханій. Саме вона заіскрила мій талант, запалила мою особисту зірку. Дякую тобі, Яро, за світло в тобі, — Артур голосно ковтнув і піджав вилиці, в порізаних рудих долонях стиснув переможну статуетку і завершив виступ на симпозіумі в Мюнхені.
Софіти згасли. Літак, таксі, ліфт, 24 поверх, три повороти ключа, запах мокрої землі, свіжого дощу і ванілі.
Квартира зустріла його тижневою відсутністю і холодним пивом. Яра загравала теракотовими очима. Артур одним махом спустошив півпляшки, стягнув світшот і вельвети та змив із себе пил аеропортів. Допив пінисті рештки та завалився у тріумфальний сон.
Серед скуйовджених ковдр і думок він у сонному мареві знайшов її руку, притулив до вуст. Тримав так, що відбитки пальців стали спільними, боявся відпустити. Вдихнув її аромат. Дихав-вдихав-задихався. Йому здалося, що будь-якої миті Яра може зникнути. Не знав звідки з'явилося це передчуття, тому про всяк випадок впродовж усього сну міцно пригортав Яру до себе. З першим променем він потроху пробуджувався, довго ніжився в ліжку, повільно смакуючи новий день. Збуджений, він остаточно прокинувся мокрий спільною вологістю.
Ранок почався як зазвичай вчасно. Чорна кава з напилом кориці. Швидкий поцілунок його нечищеного рота з її кораловими губами. Запалена і залишена хмаринкою в коридорі спайсі ваніль.
Артур вдихнув їдкий аромат, зморщив носа, поваландався на кухню, відкрив на провітрювання вікно. У півлітровому кухлі заварив два пакетика зеленого чаю з саусепом, накромсав бутерброди з розмороженою вареною ковбасою та майонезом. Він поснідав під придуркуваті відео з тік току. Потім почимчикував до ванни і завис там із порно ще хвилин на п’ятнадцять. Вимив руки й товкач, почистив зуби та хлюпнув в обличчя холодною водою. Вдоволений сам собою рушив у майстерню, якою слугувала вільна друга кімната.
Царина генія являла собою щільно впорядкований хаос, центром якого був Артур і піч для випікання його шедеврів. Він сублімував серед глини, лопаток і стеків, петель і провілок; шпателів і різців, пензлів і фарб. На підлозі спали Ангели, Дракони та Богині з шамотної глини. На полицях тулилися череп’яні глечики, горнята, миски, макітри та куманці. В кутку зачаїлися репродукції китайських воїнів загубленої теракотової армії імператора Шихуана. На підвіконні виглядали лембики та декілька глазурованих намистин. Щоразу в майстерні з Артуром відбувалось часове, просторове та соціальне затемнення. Очі наливалися кров’ю, тремтіли коліна, прискорювалось серце. Тільки руки. Руки безперестану працювали. Він змішував, формував, розкочував, ліпив, кидався карколомними вазами в стіни, трощив ногами голови нафантазованих героїв, ламав янголам крила та руки, танцював на випалених трупах своїх творінь. І врешті-решт оргазмував над останніми штрихами дивотрору. Яра завжди була поряд з ним під час творіння та в моменти креативної імпотенції.
Артур почав роботу з неодмінної медитації-збудження глини. Він розім’яв руками шматок глини, щоб позбутися повітряних бульбашок. Поклав грудку на центр гончарного кола. Увімкнув коло та поступово почав натискати на глину руками, центруючи її. Вирівняв верхню частину глини, щоб вона стала плоскою та симетричною. Поступово натискав на центр глини пальцями, витягуючи пелюстки вгору та назовні. Шлікером зволожував незрілі контури. Пальці рухалися зі впевненістю досвідченого коханця, пестили та збуджували покірний матеріал, що оживав. Артур загравався, шепотів і доводив теракоту до заласся. Раз по раз озирався до Яри, чи не ревнує.
Похопливий дзвінок в двері відлунив від стін і відірвав Артура від його реальності. Він ногою зупинив коло, долонею сплюснув медитаційну масу, обтер об себе руки і рушив до дверей. Дзвінок пролунав ще раз, вже наполегливіше.
Три повороти ключа.
— Мам? — здивувався Артур і декілька раз пригладив смоляне волосся.
— Сину, чом так довго? — маленька шустра жінка не чекала поки син забере її ношу, впевнено покрокувала на кухню. Артур плентався за нею, мати ж витрушувала з рота слова.
— Сумки важкі, вчора цілий день тобі смажила, налисники крутила і печеню тушила. Все, як ти любиш. Твоя ж, я так розумію, у тебе білоручка і борщу не зварить.
— Мам, все нормально. Я працюю. Чого ти прийшла? Я ж сам мав заїхати ввечері.
— Що значить, чого я прийшла? Я коли у тебе останній раз була? Три? Чотири роки тому. Все ти сам забіг – сумки приніс – сумки забрав – побіг. А що я не можу до сина прийти? Чи Вона не дозволяє з рідною матір’ю бачитися?
— Мам, тихіше.
— Ой, що? Вдома? Та я ж наче не дуже голосно. Ну, то знайом нас.
— Ні, — відвів погляд.
— Артурчику, синочку! Ти що? Що це з тобою? Невже спить ще Яра твоя. Перша дня, вже сонце стоїть, — мати стиснула невдоволено губи і покрокувала в бік спальні. Крізь прочинені двері вона побачила зім’яту постіль на порожньому ліжку. Артурові щоки палали вогнем.
— В майстерні? Вона теж скульптор? Тоді все зрозуміло. — жвава жінка махнула руками і приклала долоні до грудей, — творчі на всю голову, коли вам ту гречку варити. Хоча вона б і мала, бо ж то жіночий обов’язок, — мати не вщухала. Вона за три кроки дісталася дверей і взялася за ручку.
Артурові порцелянові ноги і руки не слухали збентежених вказівок мозку. Він здригався тілом у напрямку майстерні, проте не міг зробити ні кроку. Не міг видушити з себе бодай слово, вигук, звук.
— Ой, а де ж? Яро, привіт, я – мама Артура. Ти тут? — жіночка крутилася на всі боки, проте жодної живої душі крім неї в кімнаті не було.
— Я геть нічого не розумію. Сину?
Артур голосно ковтнув і вдихнув повітря. Голова трохи запаморочилася ніби він не дихав всі ці хвилини поки мати озиралася майстернею.
— Мам, Яра на роботі. Я сам. Чаю будеш? — жебонів Артур і вже причиняв за матір’ю двері.
— Дивний ти якийсь. Давай хоч чаю з тобою вип’ємо та побіжу я.
Мати затрималася не надовго, все тривожно поглядала на сина і на двері майстерні. Її серце хвилювалося, проте причини вона не могла збагнути.
— То може я ще забіжу до тебе, з дівчиною познайомлюся? А то не по-людськи живемо, не знаємося, — запитала вже на прощання.
— Так, звісно, мам. Домовимося. Сумки я занесу дні за два, — приголубив словами маму і зачинив за нею двері.
Три повороти ключа.
Хвилину Артур постояв, прислухаюсь до кроків, що віддалялися та дзенькоту ліфта. Вільно повернувся в майстерню. Причинив за собою двері, озирнувся навкруги. Затримався поглядом на кожному своєму витворі з яким був у безсловесній змові. Вдихнув теплий застояний запах глини. Підійшов до коханої, яка чекала його біля гончарного кола.
— Не хвилюйся, Яро, я захищатиму тебе завжди, — він погладив її по коричневому волоссю, подивився в її теракотові очі, поцілував в холодні глиняні вуста, — моя життєдайна любов.
Яра таїла вогонь у собі. Вогонь сили та натхнення, мрій і бажань. Вогонь, який може знищити одних та ощасливити інших.
Артур належав до других, принаймні, він так вважав.
Чоловік був талановитим гончарем. Це так йому сказала Яра. Вона підсвітила його неосяжний всесвіт мрій і фантазій, натякнула, що ляпнина, як він то все називав, заслуговує на визнання. Яра переконала Артура в тому, що його витвори — це артизм, екстравагантне й експресивне мистецтво. І митець сяяв.
— Вельми дякую, пані та панове, за визнання моєї творчості! — Артур пригладив неслухняне смоляне волосся і сірими очима обвів залу з колегами та поціновувачами сучасного мистецтва. — Маю за честь стояти поряд із визначними скульпторами сьогодення та тримати в руках цю нагороду. Цим успіхом я завдячую в першу чергу моїй коханій. Саме вона заіскрила мій талант, запалила мою особисту зірку. Дякую тобі, Яро, за світло в тобі, — Артур голосно ковтнув і піджав вилиці, в порізаних рудих долонях стиснув переможну статуетку і завершив виступ на симпозіумі в Мюнхені.
Софіти згасли. Літак, таксі, ліфт, 24 поверх, три повороти ключа, запах мокрої землі, свіжого дощу і ванілі.
Квартира зустріла його тижневою відсутністю і холодним пивом. Яра загравала теракотовими очима. Артур одним махом спустошив півпляшки, стягнув світшот і вельвети та змив із себе пил аеропортів. Допив пінисті рештки та завалився у тріумфальний сон.
Серед скуйовджених ковдр і думок він у сонному мареві знайшов її руку, притулив до вуст. Тримав так, що відбитки пальців стали спільними, боявся відпустити. Вдихнув її аромат. Дихав-вдихав-задихався. Йому здалося, що будь-якої миті Яра може зникнути. Не знав звідки з'явилося це передчуття, тому про всяк випадок впродовж усього сну міцно пригортав Яру до себе. З першим променем він потроху пробуджувався, довго ніжився в ліжку, повільно смакуючи новий день. Збуджений, він остаточно прокинувся мокрий спільною вологістю.
Ранок почався як зазвичай вчасно. Чорна кава з напилом кориці. Швидкий поцілунок його нечищеного рота з її кораловими губами. Запалена і залишена хмаринкою в коридорі спайсі ваніль.
Артур вдихнув їдкий аромат, зморщив носа, поваландався на кухню, відкрив на провітрювання вікно. У півлітровому кухлі заварив два пакетика зеленого чаю з саусепом, накромсав бутерброди з розмороженою вареною ковбасою та майонезом. Він поснідав під придуркуваті відео з тік току. Потім почимчикував до ванни і завис там із порно ще хвилин на п’ятнадцять. Вимив руки й товкач, почистив зуби та хлюпнув в обличчя холодною водою. Вдоволений сам собою рушив у майстерню, якою слугувала вільна друга кімната.
Царина генія являла собою щільно впорядкований хаос, центром якого був Артур і піч для випікання його шедеврів. Він сублімував серед глини, лопаток і стеків, петель і провілок; шпателів і різців, пензлів і фарб. На підлозі спали Ангели, Дракони та Богині з шамотної глини. На полицях тулилися череп’яні глечики, горнята, миски, макітри та куманці. В кутку зачаїлися репродукції китайських воїнів загубленої теракотової армії імператора Шихуана. На підвіконні виглядали лембики та декілька глазурованих намистин. Щоразу в майстерні з Артуром відбувалось часове, просторове та соціальне затемнення. Очі наливалися кров’ю, тремтіли коліна, прискорювалось серце. Тільки руки. Руки безперестану працювали. Він змішував, формував, розкочував, ліпив, кидався карколомними вазами в стіни, трощив ногами голови нафантазованих героїв, ламав янголам крила та руки, танцював на випалених трупах своїх творінь. І врешті-решт оргазмував над останніми штрихами дивотрору. Яра завжди була поряд з ним під час творіння та в моменти креативної імпотенції.
Артур почав роботу з неодмінної медитації-збудження глини. Він розім’яв руками шматок глини, щоб позбутися повітряних бульбашок. Поклав грудку на центр гончарного кола. Увімкнув коло та поступово почав натискати на глину руками, центруючи її. Вирівняв верхню частину глини, щоб вона стала плоскою та симетричною. Поступово натискав на центр глини пальцями, витягуючи пелюстки вгору та назовні. Шлікером зволожував незрілі контури. Пальці рухалися зі впевненістю досвідченого коханця, пестили та збуджували покірний матеріал, що оживав. Артур загравався, шепотів і доводив теракоту до заласся. Раз по раз озирався до Яри, чи не ревнує.
Похопливий дзвінок в двері відлунив від стін і відірвав Артура від його реальності. Він ногою зупинив коло, долонею сплюснув медитаційну масу, обтер об себе руки і рушив до дверей. Дзвінок пролунав ще раз, вже наполегливіше.
Три повороти ключа.
— Мам? — здивувався Артур і декілька раз пригладив смоляне волосся.
— Сину, чом так довго? — маленька шустра жінка не чекала поки син забере її ношу, впевнено покрокувала на кухню. Артур плентався за нею, мати ж витрушувала з рота слова.
— Сумки важкі, вчора цілий день тобі смажила, налисники крутила і печеню тушила. Все, як ти любиш. Твоя ж, я так розумію, у тебе білоручка і борщу не зварить.
— Мам, все нормально. Я працюю. Чого ти прийшла? Я ж сам мав заїхати ввечері.
— Що значить, чого я прийшла? Я коли у тебе останній раз була? Три? Чотири роки тому. Все ти сам забіг – сумки приніс – сумки забрав – побіг. А що я не можу до сина прийти? Чи Вона не дозволяє з рідною матір’ю бачитися?
— Мам, тихіше.
— Ой, що? Вдома? Та я ж наче не дуже голосно. Ну, то знайом нас.
— Ні, — відвів погляд.
— Артурчику, синочку! Ти що? Що це з тобою? Невже спить ще Яра твоя. Перша дня, вже сонце стоїть, — мати стиснула невдоволено губи і покрокувала в бік спальні. Крізь прочинені двері вона побачила зім’яту постіль на порожньому ліжку. Артурові щоки палали вогнем.
— В майстерні? Вона теж скульптор? Тоді все зрозуміло. — жвава жінка махнула руками і приклала долоні до грудей, — творчі на всю голову, коли вам ту гречку варити. Хоча вона б і мала, бо ж то жіночий обов’язок, — мати не вщухала. Вона за три кроки дісталася дверей і взялася за ручку.
Артурові порцелянові ноги і руки не слухали збентежених вказівок мозку. Він здригався тілом у напрямку майстерні, проте не міг зробити ні кроку. Не міг видушити з себе бодай слово, вигук, звук.
— Ой, а де ж? Яро, привіт, я – мама Артура. Ти тут? — жіночка крутилася на всі боки, проте жодної живої душі крім неї в кімнаті не було.
— Я геть нічого не розумію. Сину?
Артур голосно ковтнув і вдихнув повітря. Голова трохи запаморочилася ніби він не дихав всі ці хвилини поки мати озиралася майстернею.
— Мам, Яра на роботі. Я сам. Чаю будеш? — жебонів Артур і вже причиняв за матір’ю двері.
— Дивний ти якийсь. Давай хоч чаю з тобою вип’ємо та побіжу я.
Мати затрималася не надовго, все тривожно поглядала на сина і на двері майстерні. Її серце хвилювалося, проте причини вона не могла збагнути.
— То може я ще забіжу до тебе, з дівчиною познайомлюся? А то не по-людськи живемо, не знаємося, — запитала вже на прощання.
— Так, звісно, мам. Домовимося. Сумки я занесу дні за два, — приголубив словами маму і зачинив за нею двері.
Три повороти ключа.
Хвилину Артур постояв, прислухаюсь до кроків, що віддалялися та дзенькоту ліфта. Вільно повернувся в майстерню. Причинив за собою двері, озирнувся навкруги. Затримався поглядом на кожному своєму витворі з яким був у безсловесній змові. Вдихнув теплий застояний запах глини. Підійшов до коханої, яка чекала його біля гончарного кола.
— Не хвилюйся, Яро, я захищатиму тебе завжди, — він погладив її по коричневому волоссю, подивився в її теракотові очі, поцілував в холодні глиняні вуста, — моя життєдайна любов.