Вони приходять ззовні. Приходять по-різному. Голос. Безсловесний поклик. Ритм. Пульсація. Дотики. Боязкі, обережні; грубі, наполегливі.
Запах. Смак.
Смак є завжди. Щоразу інший, але насправді однаковий. Без смаку все інше втрачає сенс. Без смаку їм не дістатися мене. Одні це знають, інші здогадуються. Бояться зізнатися самі собі, але все одно здогадуються.
Поштовхи.
Коливається ілюзорна, але міцна перешкода, що відокремлює мене від них. Ритм поштовхів рваний, синкопований. Звідки мені відомо це слово? Його значення? Від одного з тих, хто став мною. В мене немає слів, немає імені, немає форми.
Що у мене є? Відчуття? Мабуть.
А слова — від них.
Поштовх. Пауза. Здвоєний поштовх. Збій ритму. Пауза. Поштовх. Синкопа. Пауза. Здвоєний поштовх. Ритм пришвидшується, спрощується. На що це схоже? На поєднання перед зачаттям.
Поклик?
О, жодних сумнівів! Це він і є. Ритм відкриває канал, поштовхи проникають крізь мембрану. Тепер вони звучать у мені, наче биття серця.
Я не маю серця, але це не важливо.
Темрява, яка я, починає рухатися. Здається, що по жилах заструмували потоки чорної крові. Жили? Кров? Людські аналогії — куці, жалюгідні! — приходять непроханими гостями. Надто багато їх у мені: тих, хто був людьми, а став частиною мене.
Переставши бути собою.
Переставши — бути.
Чи змінюють вони мене? Так. Напевно. Неважливо. Я був, є й буду. Вони були; тепер їх нема.
Пульс б'ється, захлинається. Тепер я відчуваю локалізації. Поштовхи не завжди віддаються в потрібних місцях, і все ж таки вони вибудовують геометрію зову. Грубу, але дієву. Там, з іншого боку перешкоди, між поштовхами минають… Години? Дні? Тижні? Час — ілюзія. Для мене він не має значення.
Значення мають ритм і геометрія.
Колись, щоб покликати мене, вони били в бубон. Палили дурманні трави. Малювали пентаграми, сигіли. Приносили криваві жертви. Читали заклинання. Слова не мали особливого значення. Головне — ритм і ціль.
Якщо вони все робили правильно, то я приходив.
Мені ніколи не вдавалося затриматися в їхньому світі надовго. Але цього разу...
Що я відчуваю? Щось схоже на повагу. Раніше вони не діяли з таким розмахом! Геометрія зову, яку викреслюють потужними ударами в намічені місця, накриває величезну — за людськими мірками — площу. Там, на іншому боці, розпластали на вівтарі тіло колосу. Умілі жерці послідовно встромляють десятки гострих стилетів у точки темної акупунктури, у центри життєдайної енергії. По краплях випускають гарячу кров, малюють небачений досі символ.
Сигілу, що розкинулася в часі та просторі.
О, кров! Смак, без якого будь-який заклик звучить жалюгідним кумканням. Зараз вона ллється удосталь — на мою честь. Кличе, наповнює силою. Сила потребує виходу.
Потребує дій.
Якийсь час кров лилася без сенсу. Божевільне марнотратство! Лише нещодавно кров стала жертовною, почала живити мене. Хтось приступив до ритуалу. Що ж, він отримає винагороду.
Я гурман. Кухар щосили намагається догодити мені. Пікантна гіркуватість гострого болю. Насолода миттєвого жаху. В'язкі нотки насильницької смерті. Неусвідомлене, кристально чисте згасання немовляти двох днів від народження. Найсолодша кров тих, чиї душі мені не дістануться. Кров тих, хто стане мною, — інша. Тяжка, густа, з торф'яними тонами та затхлим ароматом.
На любителя.
Я не любитель. Але я не здатний приймати жертви вибірково. Немає у світі досконалості, сказав хтось із людей. Навіть я не досконалий.
Останній ковток.
Досить філософських роздумів. Перешкода стоншується, лопається, як мильна бульбашка. Звук, схожий на останнє зітхання, чую лише я.
Іду вперед.
* * *
Я виходив у цей світ безмісячними ночами, в колах мегалітів і звичайних замшілих каменів. У стародавніх капищах і осквернених храмах. У підземних святилищах, катакомбах і лабіринтах. У глухих печерах і на вершинах пагорбів. Траплялося, в кратері вулкана, що дрімає до пори.
Зараз я виникаю одразу скрізь.
Геометрію зову ніхто не скасовував. Але сигіла, щедро насичена жертовною кров'ю, накрила цілу країну. Я виходжу по всій окресленій нею території.
Розмах зову вражає. Навіть цікаво: хто зумів втілити такий грандіозний задум? Хто цей талановитий адепт?
Незабаром дізнаюся.
Чорні громади будинків. У окремих вікнах тепліють боязкі світляки. Небо затягнуте імлою. Ущелинами вулиць проносяться механічні візки з очима-світильниками. Минулого разу їх було помітно менше й рухалися вони повільніше.
Світло — мій ворог. Воно виснажує мої сили, змушує вдень ховатися в тінях, щоб не бути викинутим назад до мого лігва. Майже завжди мене призивають уночі. Ніч — мій час. Жалюгідні вогні в будинках мені не докучають.
Так, пам'ятаю: електрика. Якби всередині сигіли, де я з’явився, було більше світла — це могло б стати проблемою. Чому немає світла? Я хочу знати, чому. Знання може бути корисним. Тягнуся до людей у будинках. Стіни та шибки? Це не перешкода.
Де є темрява, там є я.
Страх. Невпевненість. Надія. Ненависть. Тривога. Рішучість. Очікування. Любов. Недостатньо страху. Бракує розпачу. Навіть ненависть неїстівна. Коли трапляється правильна, вона зіпсована любов'ю та надією.
Куди це годиться?!
Як тільки я отримаю втілення, я швидко виправлю все.
Мене неодноразово закликали під час воєн. Зазвичай це робили ті, хто зазнавав поразки. Переможці моєї допомоги не потребували. Я прислухаюся. Вивчаю нові слова, вбираю нові сенси. Об'єкти енергетичної інфраструктури. Ракетні удари. "Онікси", "Калібри", "Кинджали", "Іскандери", "С-300". Blackout, lockdown...
Місця та послідовність завдання ударів. Ритм та геометрія зову. Колосальна сигіла на всю країну. Жертовна кров. Вимкнення електрики.
Задум, гідний захоплення!
Залишився останній штрих, завершальний акорд — втілення. Втілитись я можу лише в того, хто мене покликав. Таке правило, я не в силах його порушити.
Я приходив сюди багато разів. Ті, хто мріяв стати для мене посудиною, чекали всередині сигіли — і я входив у них. Дурні, які сподівалися цього уникнути, боязко тулилися зовні, сподіваючись, що сигіла утримає мене.
Не втримала. Ані разу.
Не втримає і зараз. Я встигну до світанку.
Збираю себе докупи. Хвилями мороку мчу вулицями міст. Попереду спалахують вогняні клубки вибухів. Тріщать постріли, щось горить. Лінія фронту? Цей вогонь мене не дратує, він дарує смерть, а не життя. Душі, насильно позбавлені тіл, злітають, розчиняються в мені, насичують. Це приємно. Інші душі пронизують мене наскрізь, летять вище, далі. Це неприємно.
Насилу долаю спокусу затриматися, насититися. На війні завжди є те, що потрібно — правильний біль і смерть, страх і ненависть, розпач і лють.
Ні, треба поспішати.
Огинаю колючі розсипи вогнів — міста, освітлені електрикою. Мені не подобається те, що я бачу. Люди надто захопилися своїми новими іграшками. Якщо так піде й надалі, у мене можуть виникнути проблеми навіть уночі. Із цим треба щось робити. Впевнений, мій адепт — людина впливова, якщо зумів влаштувати такий масштабний призов.
Втілившись, я позбавлю цей світ від зайвої ілюмінації.
Ми позбавимо.
* * *
Море, океан світла.
Сяє, коле, палить. Висмоктує сили. Там, у серцевині, — він. Намагається сховатися від мене? Відгородитися світлом? Чи не знає, що я вже йду до нього?
У мене нема іншого вибору, іншого шляху.
У нього також.
Шукаю лазівки. Темні вулички з тьмяними ліхтарями, неосвітлені закутки. Можна піти під землю, просочитися каналізаційними трубами й колекторами. Це надто довго. Це принизливо. Такий розкішний призов, а я з'явлюся з каналізації, як у дешевому фарсі?
Принизливо? Відколи мене це хвилює?
Відколи мене взагалі щось хвилює?!
Вони змінюють мене, ті, кого я поглинаю і роблю мною. Надають дещицю людського. Вони зникають, я змінююсь. Кожен платить, як може, я не виняток.
Так, бачу. Палац, фортеця. На вежах сяють багряні пентаграми. Я вже бував тут. Хороше місце. Сподіваюся, за цей час воно не стало гіршим.
Сподіваюся? Я сподіваюся?!
Пірнаю всередину, мчу коридорами. Тут теж забагато світла. Випиваю душу охоронця, його руками відключаю розподільний щит. Розношу вщент руків’ям пістолету.
Оце вже краще.
Спалахує аварійне освітлення. Тривожні сполохи мене не бентежать. Мене тягне, як магнітом. Так, близько. Так, тут. За цими дверима.
Заходжу.
Він не один. Поруч — наближені. Радники, генерали, служителі культів. Хтось із них присвятив адепта в подробиці ритуалу. Хто? Не має значення.
Залишити їх живими? Ні, це зайве.
На підлозі лежать ганчіркові ляльки. Той, хто покликав мене, встає з крісла, відступає, задкує до стіни. Обличчя спотворене жахом. Обіймаю його пасмами мороку, обволікаю. Беру у кокон темряви, яка я.
Шепчу на вухо:
— Не бійся.
Він тремтить.
— Я прийшов на твій зов. Я виконаю твої бажання.
Він тремтить.
— Я знищу твоїх ворогів, дарую тобі перемогу. Ми будемо правити цим світом разом…
Разом. Ти і я.
Він вірить. Він розслаблюється.
Він усе ще тремтить.
Входжу в нього. Вдягаю на себе, як рукавичку. Ти отримаєш бажане. Ти вважатимеш, що я покірний твоїй волі, що це я виконую твої бажання, а не ти мої. Ти назвеш себе темним божеством, а я тим часом...
Що це?! Ні!
Серце?! Твоє прокляте, твоє слабке, хворе людське серце! Ти, негідна посудино! Жалюгідний шматку м'яса! Не смій вмирати! На нас ще стільки чекає! Я навіть не почав!
Не смій!!!
Не вмію лікувати. Не вмію воскрешати. Підтримувати життя посудини довше за відпущений термін — так, можу. Але якщо серце зупиняється, мені не запустити його знову.
Останній, ледве відчутний поштовх. Адепт осідає на підлогу: купка непотрібноїмертвечини, м'яте ганчір'я. Його душа в мені. Метушиться з жахом, кричить, кличе на допомогу…
Розчиняється.
На світанку світ поверне мене назад, в мою сумну обитель. Не вийшло. Цього разу — ні. А який гарний був зов, який чудовий поклик! Витончений, оригінальний, масштабний. Нічого, я маю час. Я маю час всього цього світу, від початку до кінця.
Я чекатиму.
Листопад 2022 р.
