Самотня жінка — цілком логічно, що навіть вдень у неї зачинено. Нічого ото швендяти абикому.
Вона відкинула защіпку, відчинила хвіртку і аж відсахнулася з несподіванки: на неї дивився чоловік з густою бородою по самі очі.
— Драсті, — оговталася.
— Добрий день, — чоловік трохи знітився і затнувся, побачивши її переляк. — Мене звуть Василем, я ваш новий сусід, купив садибу. Хотів спитати, чи не продасте мені картоплю на посадку. Або потім з нового врожаю віддам. Як скажете.
— Та беріть скільки там вам треба! — махнула рукою Ольга. — Я вже відсадилася, і мені одній вистачить з мішечок. Свиню ще на Різдво зарізали. А нове порося купувати — щось не везуть сюди цьогоріч. Самій їхати далеченько в район. От дасть Бог квочка на яйця сяде — матиму курчаток.
— То, може, все-таки гроші?
Ольга не надто торгувалася. Взяла скільки дав. Насипала ще й насіння всякого: хай дядько хазяйнує. Може його дружина під’їде — вже не так самотньо буде на цьому кутку. Баба Марфа взимку померла, то геть страшно стало. Добре таки, що сусід тепер буде.
Вдруге побачила його наступного дня: саджав картоплю. Пізненько, кінець травня вже, але що ж, коли купив тоді купив.
— А що? Попередні господарі не надто багато злупили за цю хату?
— Мені неважлива була ціна. Я хотів жити саме тут, — дещо непривітно буркнув дядько.
«Скільки йому років? Десь п’ятдесят, напевне. Де ж його дружина? Навряд купив таку… Ой, треба то все мені знати! Он Маринка третій день не дзвонить — геть про матір забула».
І тієї ж миті:
— А що це ваша дружина не їде? Покидала б картоплю в лунки. Та і діти вже у вас, напевне, дорослі.
— Моя дружина загинула разом з двома доньками шести і восьми років три місяці тому. В наш будинок влучила ракета. Я не був навіть на похороні, бо лежав поранений в шпиталі. Визнали непридатним. Це упереджуючи питання «чому не на війні?» Що ще? Мені тридцять вісім років, розмір взуття сорок третій, палю, хроплю, ще що?! — чоловік майже перейшов на крик.
— Нічого, вибачте.
— А! Так, псих контужений. Не лізьте краще з вашими запитаннями!
— Вибачте, — пошепки повторила Ольга зблідлими вустами. Сусід розвернувся і пішов з городу. А Ольга схилилася над розсадою помідорів, тамуючи сльози. Так незручно вийшло…
Три наступні дні намагалася не потрапляти Василю на очі. Завбачивши з двору блакитну бейсболку на сусідньому городі, перечікувала, коли піде до себе, а тоді виходила й собі. Одного разу залишила на межі квасолю з запискою: «Це вам, посадіть, якщо хочете». Ввечері помітила порожню банку з-під квасолі, купюру в ній і приписку під її словами: «Дякую, посадив». Пізно вона про ту квасолю згадала, вже й літо почалося, та сорт ранній, встигне вирости до осені.
Маринка телефонувала тепер щодня. Хороша донечка. Розказувала, як то їй ведеться в польському університеті, про подружок. Все правильно Ольга тоді зробила. Все правильно…
…У Валерку Ольга закохалася ще в школі — аж так, що на випускному мала вже солідний животик і, не в змозі веселитися разом з усіма, пішла з мамою додому після урочистої частини вечора. Тоді він її і побив вперше, коли прийшов на світанку п’яний, за зауваження, що міг би і раніше. Але вийшла заміж все одно, вже коли Маринка народилася і їм обом виповнилося по вісімнадцять. Вчитися не пішла: куди там з малою дитиною? Та і Валера нічим не займався, лише пив та гуляв з друзями. Жили за рахунок батьків та з двох городів, які Валерка обробляв вкрай неохоче. Все лягало не плечі жінок. Міг штурхонути дружину, маму, а то і тещу. Але Ольжин терпець урвався, коли Валерка вдарив трирічну Маринку. Дитина зачепилася об краєчок столу і розсікла шкіру на голівці так, що і дотепер під волоссям відчувається невеличкий шрам. Свекруха тоді в ногах валялася, щоб Ольга не подавала заяву про побиття. Не подала. Але і жити з Валеркою більше не змогла, як не сміялися з неї сусідки та не докоряли, що пішла від чоловіка напередодні копання картоплі, мовляв, хто ж робочі руки втрачає? Викопали… І жили, зрештою, непогано, хіба що інколи Валерка приходив, гепав у хвіртку, погрожував побити вікна. Потім знайшов таку ж саму пропиту жіночку і заспокоївся аж до того часу, доки вони обоє не вчаділи від несправної пічки.
Мала Ольга і залицяльників. Один довго, кілька років, їздив до неї машиною з райцентру, возив подарунки. Не вийшло в них нічого: вимагав, щоб Ольга залишила доньку на маму і їхала з ним у місто. Відмовилася. Як передчувала: мама після того прожила лише два роки і вже ні на кого було залишати. А от тепер мала за кордоном і вона геть сама. Ще й не стара. Ті самі тридцять вісім, що і у сусіда… Дивно, вона гадала, що все-таки більше.
Василь не з’являвся три дні. Вже й картопля виткнулася з землі не лише в Ольги, а і в нього. Дощі пройшли ще у травні, сонце палило, і треба було поливати городину. Ольгини огірки густо зеленіли, і вона збиралася розсадити, поділившись з сусідом. Його не було. Обережно, стежкою, щоб не потоптати нічого, зайшла у сусідній двір через город. Постукала. Двері в хату були незамкнені.
— Добрий день. Ви вибачте, що ось так, без запрошення… — розгублено проказала Ольга, стоячи посеред напівтемної кімнати. Після сонячного літнього дня жінка майже нічого не бачила.
З дивану пролунав насмішкуватий голос:
— Схоже, вам судилося весь час вибачатися.
Ольга злегка образилася: вона, бач, переживає за сусіда, а він ще й насміхається!
— Дякую вам. Це приємно, що хоч комусь небайдуже.
Ольга метнулася до вікна, хотіла відсунути штору.
— Не треба! Будь ласка! Мені важко дивитися на світло. Дуже голова болить. Якщо можна, дайте вашу руку.
Ольга обережно, щоб не спіткнутися, підійшла до дивану, сіла на стільчик біля нього, втягнула носом повітря і тут же сама себе присоромила за те, що запідозрила сусіда в пияцтві. Простягнула руку. Василь приклав її собі до лоба.
— Вибачте за нахабство, але мені дійсно легше. О! Тепер моя черга просити вибачення. Ви кажіть, раптом неприємно — відпущу.
— Та ну що ви! Якщо допомагає, то чому б ні. Мені ж не важко. До речі, квасолька у вас рясно зійшла. Замочували?
— Навіщо? Це не кукурудза. Моя баба казала, що не варто.
І тут на Ольгу нахлинули спогади, які, здавалося б, давно мали зникнути, придушені невдалим шлюбом, клопотами з донькою, смертю мами та і взагалі всім пережитим. Вони просто чекали на свою мить і от пробудилися…
Їм було тоді по шість років, Олюсі і сусідському Василькові. Вони ледве не цілодобово бавилися разом, розставалися хіба що пізно ввечері — і то як матері на них гримали — і зустрічалися рано-вранці, не встигши навіть поснідати. Так ото,нашвидкоруч, одним ковтком випивали склянку молока і бігли на зустріч. Наприкінці весни збудували в бур’янах халабуду, навіть перекопали невеличку латочку землі, щоб створити маленький городець. Дорослі сміялися, що діти вже змалечку готуються до спільної господарки. Суперечка виникла саме через квасолю: Олюся доводила, що квасолю перед посадкою варто замочувати, а Василько вперто хотів саджати сухою. Скінчилося тим, що дівчинка спересердя стукнула по руці свого друга, він зронив квасолинки — і вони покотилися по землі. Це була їхня перша сварка. Вона ж стала і останньою: сусіди терміново виїхали і Олюся навіть не встигла попрощатися з Васильком. Квасоля таки проросла тоді. Дівчинка посадила її, поливала і сумувала за другом. Як вона могла забути про це?!
— Чому ви так швидко тоді поїхали? — Оля навіть не стала уточнювати. Чомусь вірила, що Василь не забув.
— Батькові запропонували цікаву роботу. Як то кажуть, пропозиція, від якої не можна було відмовитися. Він з мамою теж загинув, на тиждень раніше за моїх дівчаток. Ця війна все відібрала в мене. От, вирішив повернутися, викупити хату. Тим більше, там все одно не хотів жити.
— А про мене… думав?
— Ну як сказати… Сподівався, що моя маленька подружка виросла і залишилася жити тут. Але навіть не мріяв, що ти вільна і така… красуня. — Василь пересунув Ольгину руку нижче, до губ, і злегка поцілував.
У вікна, двері зазирало гучне, радісне, якесь зовсім мирне літо. «Наше літо», — подумала Ольга. Життя пробивалося крізь смерть, мов той паросток з квасолинки…