Все частіше морозець сковував місто зранку. Проте вдень вогке тепло перетворювало холод на мряку. На деяких деревах ще навіть листя не опало. А на клумбах можна зустріти розквітлі троянди. Ніяк не скажеш, що кінець листопада. Хоча осінь давно вступила у свої права і готувалась незабаром передати їх зимі.
Вони зайшли в невеличку кав’ярню поряд з парком. Старший чоловік виглядав втомленим і хворим. Шкіра в’яла, зіжмакана, обвисла, неприродно жовтого кольору. Сам дуже худий. Одягався, мабуть, спеціально, щоб приховати худорбу: кілька светрів, товсті штани. А, може, йому холодно? Вочевидь, і кепку не зняв з тієї ж причини. Лише яскраво-сині очі горіли юнацьким запалом. Молодший, цибатий і високий, сів поряд. Темна борода додавала років. Розкуйовджене волосся і дещо пом’ятий одяг говорилипро байдужість до зовнішнього вигляду. А в очах, таких же блакитних, панувала липка туга і жорсткий страх.
Офіціант приніс чай та бутерброди. Чоловіки зробили по ковтку. Даня ніяк не наважувався почати розмову. Серце затоплював біль. Що сказати? Всі ці місяці вдавав, що все гаразд. Це дається легше, коли спілкуєшся лише по телефону та скайпу і живешв іншому кінці країни. Проте зараз, сидячи навпроти батька, побачивши всі ті препарати у нього вдома, помітивши, як той тремтить при ходьбі, відчувши шорсткість його шкіри, він впав у відчай. І вже не міг прикидатися.
— То як твій фільм? — врешті порушив тишу Давид. На відміну від сина він тримався спокійно і із задоволенням пив чай.
Запитання допомогло вибратися із тягучого болота розпачу.
— Повністю готовий. Але вирішили перенести прем’єру, щоб не загубився серед інших фільмів подібного жанру.
Помітивши розчарування в очах батька — чи то так здалося — Даня хуткододав:
— Я покажу тобі готовий варіант.
Бо знав: батько не діждеться прем’єри.
Давид посміхнувся:
— Я пишаюся тобою.
Ті слова, які завжди хотів почути син і на які ніколи не скупився батько. І сьогодні вони мали б зігріти, але гіркоти в них додавало передчуття незворотної розлуки.
— Ти переживаєш, — Давид торкнувся теми, котру Даня огинав увесь цей час.
Син мовчав. Називати переживанням те, що він почуває зараз, — те саме, що обізвати океан калюжею.
— Вам усім дуже важко… — продовжив чоловік.
— А ти змирився! — викрикнув Даня, не здатний більше стримуватися. Біль і злість роз’їдали з середини. — Треба боротися. Шукати інші методи. Не допомогли лікарі — звернутися до цілителів. Або ще до когось чи чогось…
— Даню, я прожив довге життя, здійснив усі свої мрії. Мій час настав, — упевнена рівновага сочилася зі з’їденого раком тіла.
— Невже ти ні про що не шкодуєш?
— Шкодую. — в Давидових очах ковзнув сум. — Що не потримаю внука, твого сина, на руках. Що не відвезу Сашу на її випускний. Що не підтримаю тебе на прем’єрі.
— Тату, будь ласка, давай спробуємо інші методи. Скільки є таких історій…
Чоловік хитнув головою, перериваючи потік підготовлених прохань, переконань і аргументів.
— Я все одно колись помру.
— Але не зараз. Через десять, чи двадцять, чи тридцять років. Тату, ти потрібен нам! Не зараз…
Що ж. Даня не відчепиться. І батько зважився зізнатися:
— Інші методи теж не допоможуть. Після рецидиву я пробував. Але… в мене четверта стадія. Пізно. Вони лише можуть зменшити біль. Як і звичайна медицина.
Син опустив голову. Остання надія зруйнована. Згорбився, вперся поглядом в майже повну чашку, а в голові — пустка. Одне тільки передчуття втрати билося в душі.Давид рвав на дрібні шматочки серветку, забувши про чай. Задивився у вікно, де вітер носив поодиноке сухе листя. Завершить ще два власні проекти — і лише тоді. Тільки тоді покине цей світ. Він не збирався так просто здаватися на поталу смерті. Отже, ще є час для найважливішого.
— Я люблю тебе, Даню, — чітко промовив Давид, перевівши погляд на сина. — Всіх вас люблю. І моя любов завжди буде з вами.
Молодший кивнув, посміхнувся. В його душі — ураган, хоч і стишений батьковими словами. Але він посміхатиметься, робитиме вигляд, що це не боляче. Щоб батько пішов у спокої.
— Як і наша любов — з тобою, тату.
Вони зайшли в невеличку кав’ярню поряд з парком. Старший чоловік виглядав втомленим і хворим. Шкіра в’яла, зіжмакана, обвисла, неприродно жовтого кольору. Сам дуже худий. Одягався, мабуть, спеціально, щоб приховати худорбу: кілька светрів, товсті штани. А, може, йому холодно? Вочевидь, і кепку не зняв з тієї ж причини. Лише яскраво-сині очі горіли юнацьким запалом. Молодший, цибатий і високий, сів поряд. Темна борода додавала років. Розкуйовджене волосся і дещо пом’ятий одяг говорилипро байдужість до зовнішнього вигляду. А в очах, таких же блакитних, панувала липка туга і жорсткий страх.
Офіціант приніс чай та бутерброди. Чоловіки зробили по ковтку. Даня ніяк не наважувався почати розмову. Серце затоплював біль. Що сказати? Всі ці місяці вдавав, що все гаразд. Це дається легше, коли спілкуєшся лише по телефону та скайпу і живешв іншому кінці країни. Проте зараз, сидячи навпроти батька, побачивши всі ті препарати у нього вдома, помітивши, як той тремтить при ходьбі, відчувши шорсткість його шкіри, він впав у відчай. І вже не міг прикидатися.
— То як твій фільм? — врешті порушив тишу Давид. На відміну від сина він тримався спокійно і із задоволенням пив чай.
Запитання допомогло вибратися із тягучого болота розпачу.
— Повністю готовий. Але вирішили перенести прем’єру, щоб не загубився серед інших фільмів подібного жанру.
Помітивши розчарування в очах батька — чи то так здалося — Даня хуткододав:
— Я покажу тобі готовий варіант.
Бо знав: батько не діждеться прем’єри.
Давид посміхнувся:
— Я пишаюся тобою.
Ті слова, які завжди хотів почути син і на які ніколи не скупився батько. І сьогодні вони мали б зігріти, але гіркоти в них додавало передчуття незворотної розлуки.
— Ти переживаєш, — Давид торкнувся теми, котру Даня огинав увесь цей час.
Син мовчав. Називати переживанням те, що він почуває зараз, — те саме, що обізвати океан калюжею.
— Вам усім дуже важко… — продовжив чоловік.
— А ти змирився! — викрикнув Даня, не здатний більше стримуватися. Біль і злість роз’їдали з середини. — Треба боротися. Шукати інші методи. Не допомогли лікарі — звернутися до цілителів. Або ще до когось чи чогось…
— Даню, я прожив довге життя, здійснив усі свої мрії. Мій час настав, — упевнена рівновага сочилася зі з’їденого раком тіла.
— Невже ти ні про що не шкодуєш?
— Шкодую. — в Давидових очах ковзнув сум. — Що не потримаю внука, твого сина, на руках. Що не відвезу Сашу на її випускний. Що не підтримаю тебе на прем’єрі.
— Тату, будь ласка, давай спробуємо інші методи. Скільки є таких історій…
Чоловік хитнув головою, перериваючи потік підготовлених прохань, переконань і аргументів.
— Я все одно колись помру.
— Але не зараз. Через десять, чи двадцять, чи тридцять років. Тату, ти потрібен нам! Не зараз…
Що ж. Даня не відчепиться. І батько зважився зізнатися:
— Інші методи теж не допоможуть. Після рецидиву я пробував. Але… в мене четверта стадія. Пізно. Вони лише можуть зменшити біль. Як і звичайна медицина.
Син опустив голову. Остання надія зруйнована. Згорбився, вперся поглядом в майже повну чашку, а в голові — пустка. Одне тільки передчуття втрати билося в душі.Давид рвав на дрібні шматочки серветку, забувши про чай. Задивився у вікно, де вітер носив поодиноке сухе листя. Завершить ще два власні проекти — і лише тоді. Тільки тоді покине цей світ. Він не збирався так просто здаватися на поталу смерті. Отже, ще є час для найважливішого.
— Я люблю тебе, Даню, — чітко промовив Давид, перевівши погляд на сина. — Всіх вас люблю. І моя любов завжди буде з вами.
Молодший кивнув, посміхнувся. В його душі — ураган, хоч і стишений батьковими словами. Але він посміхатиметься, робитиме вигляд, що це не боляче. Щоб батько пішов у спокої.
— Як і наша любов — з тобою, тату.