Кава зі смаком полину
Сьогоднішня кава була гіркою і пахла полином.
Хоч він і витрусив у неї ледь не потрійну порцію цукру і ретельно розмішав обчухраною гілочкою бильняку. Від того до звиклого запаху розчинного Нескафе, яке тут пили ледь не відрами, додався гіркий, незвиклий аромат місцевого різнотравʼя.
Воно було чужим.
Все навколо було чужим: люди, техніка, інструменти, кава, краєвид, палюче сонце, котре бездушно палахкотіло посеред неба, навіть бурʼяни, що зовні були схожими на ті, що кожного літа вони з братами пололи у бабиному городі. Навіть вони були геть іншими. Чужими. Настороженими.
Всі довкола теж були настороженими не гірше за бурʼяни. Воно й не дивно. Не так часто у те чи інше розташування командирують іноземців. А офіцерського складу серед них і того менше. А тут він.
Чого приїхав?, — читалося в очах у кожного бійця: від старого дідугана, що ледве волочився по табору, до самого ротного. Навіть у пана підполковника, що підписував йому необхідні папери, і то вся фізіономія демонструвала, що капітан Борушевський робить цілковиту дурість.
Може пан підполковник мав рацію і припертися сюди, майже на лінію фронту, було самою справжньою дурістю. Dlaczego pojechałem gdzie pieprz rośnie? Bo kto nie ma w głowie, ten ma w nogach, що тут ще скажеш. І тепер ще не пізно допити каву, зібрати речі і попроситися про передислокацію куди-небудь на навчальні полігони. Там теж треба руки і мізки. А тут і без нього впораються.
Янек сьорбнув кави і ледь не виплюнув її під ноги.
Чому ж вона така гірка? Наче ж свіжа, не зіпсована. Тільки пару днів як волонтери чергову партію привезли. Сама активна кобєта з незвичним імʼям Валентина божилася, що всі терміни перевіряла. Та й сам він розумів, що не в каві справа, а в тому, що він просто не знав, куди себе діти, і від того на душі ставало тяжко, у роті гірко, а вносі свербіло від різкого гарячого непримиримого запаху полину.
— Пане капітане, дозвольте доложити! — заволало над вухом висмикуючи з роздумів та повертаючи назад до старої хиткої тарантайки радянських часів, що хлопці кілька днів тому відбили у супротивника. Старенний, мов гівно мамонта, ЗІЛ невідомо яким святим на колесах тримався, але заводився на диво справно і як підладнати та зафарбувати всяке паскудство на бортах, то ще і на нашу користь побігає.
— Вільно! — обернувся на крикуна Янек, - Dlaczego wrzeszczysz jak wściekła koza?
Біля трофейної вантажівки стояв Степан. За ті майже два місяці, що вони не бачились, чоловік, ще зблід, схуднув, під очима поселились темно-сині кола, а волосся відросло і стирчало у всі боки не гірше янекового. Але все інше залишалось тим самим Степаном, з яким вони пили бімбер, лаялися на кляті американські плати, що не хотіли чемно паятись, їздили на озеро та говорили про все, що тільки у голову приходило.
— Категорично заперечую, — посміхнувся механік, — я ніяк не коза, максимум козел.
— Jesteś głupi jak but z lewej nogi, — хмикнув Янек, — чого волав?
— Мене знов за водія забирають. Двоє вчора чогось обжерлись, тепер ригають, далі ніж бачать.
— Не дивно у такому пеклі. Що не зготуй, до обіду як не скисне, то здохне.
— Сам розумієш, — Степан стяг з голови шматок марлі, що повʼязав під капелюха замість бандани, витер спітніле обличчя і запхав «носовичка» до кишені, — а заміни знов немає. Не Федоровича ж за кермо садити.
Капітан мовчки кивнув.
— Сподіваюсь ми ненадовго.
Капітан знов кивнув.
— Ну, бувай.
Янек замість відповіді підняв стаканчик із захололою кавою. Степан розвернувся і побіг до автівок з зенітками. Хлопець мовчки дивився йому у спину, доки той не щез між наметами. Казати було нічого. Та й що тут скажеш? Побажати вдалого виїзду? Це йтак очевидно. Попросити берегти себе? Так лейтенант наче і без порад передумав героїчно помирати, а більшого зараз і сподіватись марно. Бо під кулями навіть пан Єзус не завжди встереже.
Сказати, що буде чекати на повернення? А навіщо? Навіщо навішувати на людину якісь свої примарні очікування. Ще буде відчувати себе зобовʼязаним до чогось, почне лякатись чи сторонитись. І кому від того буде добре?
Сонце перемістилося і тепер світило майже в потилицю. По скронях повільно скочувались краплі поту, зривались, падали у траву. Кілька штук просто з лоба полетіли прямісінько у каву, але Янекові було не до них. Страх усередині обпікав сильніше од сонця. Але що він міг зробити?
Краще вже нехай, як є. А там все в руках невідомого: або знайдеться та стежка, що зведе до купи або, навпаки, невблаганний фатум розведе остаточно по своїх шляхах. От тільки б сили вистачило дочекатись. Але де ж їх взяти ті сили?
Капітан озирнувся довкола, наче шукав відповіді у безкрайньому, бурштиново-сірому від спеки, пошерхлому на тріску степу. Але той мовчав. Лиш зрідка де-інде пурхала якась невгамовна пташина у пошуках поживи, та нічим не тихіше за арту у пожухлому бурʼяні відчайдушно сюрчали коники.
Янек покрутив між долонями стаканчик з кавою, вихлюпнув чорно-коричневу рідину у бурʼяни, зімʼяв картонну ємність у кривобоку кульку і пішов до наметів по інструменти. Пора було вертатись до роботи та, заодно, вчитись чекати.
Сьогоднішня кава була гіркою і пахла полином.
Хоч він і витрусив у неї ледь не потрійну порцію цукру і ретельно розмішав обчухраною гілочкою бильняку. Від того до звиклого запаху розчинного Нескафе, яке тут пили ледь не відрами, додався гіркий, незвиклий аромат місцевого різнотравʼя.
Воно було чужим.
Все навколо було чужим: люди, техніка, інструменти, кава, краєвид, палюче сонце, котре бездушно палахкотіло посеред неба, навіть бурʼяни, що зовні були схожими на ті, що кожного літа вони з братами пололи у бабиному городі. Навіть вони були геть іншими. Чужими. Настороженими.
Всі довкола теж були настороженими не гірше за бурʼяни. Воно й не дивно. Не так часто у те чи інше розташування командирують іноземців. А офіцерського складу серед них і того менше. А тут він.
Чого приїхав?, — читалося в очах у кожного бійця: від старого дідугана, що ледве волочився по табору, до самого ротного. Навіть у пана підполковника, що підписував йому необхідні папери, і то вся фізіономія демонструвала, що капітан Борушевський робить цілковиту дурість.
Може пан підполковник мав рацію і припертися сюди, майже на лінію фронту, було самою справжньою дурістю. Dlaczego pojechałem gdzie pieprz rośnie? Bo kto nie ma w głowie, ten ma w nogach, що тут ще скажеш. І тепер ще не пізно допити каву, зібрати речі і попроситися про передислокацію куди-небудь на навчальні полігони. Там теж треба руки і мізки. А тут і без нього впораються.
Янек сьорбнув кави і ледь не виплюнув її під ноги.
Чому ж вона така гірка? Наче ж свіжа, не зіпсована. Тільки пару днів як волонтери чергову партію привезли. Сама активна кобєта з незвичним імʼям Валентина божилася, що всі терміни перевіряла. Та й сам він розумів, що не в каві справа, а в тому, що він просто не знав, куди себе діти, і від того на душі ставало тяжко, у роті гірко, а вносі свербіло від різкого гарячого непримиримого запаху полину.
— Пане капітане, дозвольте доложити! — заволало над вухом висмикуючи з роздумів та повертаючи назад до старої хиткої тарантайки радянських часів, що хлопці кілька днів тому відбили у супротивника. Старенний, мов гівно мамонта, ЗІЛ невідомо яким святим на колесах тримався, але заводився на диво справно і як підладнати та зафарбувати всяке паскудство на бортах, то ще і на нашу користь побігає.
— Вільно! — обернувся на крикуна Янек, - Dlaczego wrzeszczysz jak wściekła koza?
Біля трофейної вантажівки стояв Степан. За ті майже два місяці, що вони не бачились, чоловік, ще зблід, схуднув, під очима поселились темно-сині кола, а волосся відросло і стирчало у всі боки не гірше янекового. Але все інше залишалось тим самим Степаном, з яким вони пили бімбер, лаялися на кляті американські плати, що не хотіли чемно паятись, їздили на озеро та говорили про все, що тільки у голову приходило.
— Категорично заперечую, — посміхнувся механік, — я ніяк не коза, максимум козел.
— Jesteś głupi jak but z lewej nogi, — хмикнув Янек, — чого волав?
— Мене знов за водія забирають. Двоє вчора чогось обжерлись, тепер ригають, далі ніж бачать.
— Не дивно у такому пеклі. Що не зготуй, до обіду як не скисне, то здохне.
— Сам розумієш, — Степан стяг з голови шматок марлі, що повʼязав під капелюха замість бандани, витер спітніле обличчя і запхав «носовичка» до кишені, — а заміни знов немає. Не Федоровича ж за кермо садити.
Капітан мовчки кивнув.
— Сподіваюсь ми ненадовго.
Капітан знов кивнув.
— Ну, бувай.
Янек замість відповіді підняв стаканчик із захололою кавою. Степан розвернувся і побіг до автівок з зенітками. Хлопець мовчки дивився йому у спину, доки той не щез між наметами. Казати було нічого. Та й що тут скажеш? Побажати вдалого виїзду? Це йтак очевидно. Попросити берегти себе? Так лейтенант наче і без порад передумав героїчно помирати, а більшого зараз і сподіватись марно. Бо під кулями навіть пан Єзус не завжди встереже.
Сказати, що буде чекати на повернення? А навіщо? Навіщо навішувати на людину якісь свої примарні очікування. Ще буде відчувати себе зобовʼязаним до чогось, почне лякатись чи сторонитись. І кому від того буде добре?
Сонце перемістилося і тепер світило майже в потилицю. По скронях повільно скочувались краплі поту, зривались, падали у траву. Кілька штук просто з лоба полетіли прямісінько у каву, але Янекові було не до них. Страх усередині обпікав сильніше од сонця. Але що він міг зробити?
Краще вже нехай, як є. А там все в руках невідомого: або знайдеться та стежка, що зведе до купи або, навпаки, невблаганний фатум розведе остаточно по своїх шляхах. От тільки б сили вистачило дочекатись. Але де ж їх взяти ті сили?
Капітан озирнувся довкола, наче шукав відповіді у безкрайньому, бурштиново-сірому від спеки, пошерхлому на тріску степу. Але той мовчав. Лиш зрідка де-інде пурхала якась невгамовна пташина у пошуках поживи, та нічим не тихіше за арту у пожухлому бурʼяні відчайдушно сюрчали коники.
Янек покрутив між долонями стаканчик з кавою, вихлюпнув чорно-коричневу рідину у бурʼяни, зімʼяв картонну ємність у кривобоку кульку і пішов до наметів по інструменти. Пора було вертатись до роботи та, заодно, вчитись чекати.