Монолог молодого перспективного мужчини
Вона піднімається, як голова
Відрубана голова волоцюги…
Вона промовляє і вперше і вдруге
І втретє свої потойбічні слова:
Я ЛІТАЮЧА ГОЛОВА!
В.Неборак
Тут доволі гарно.
Гарне місце для кафе, що хоче косити під паризьке, де подають шампанське за п’ять тисяч франків, а все навколо намагається тебе переконати, що варто їхати в Париж за ці п’ять тисяч. Але попри це, я люблю заклади харчування і всякі такі штуки. Мені навіть довелося попрацювати одного разу в рєстіку неподалік. Шеф там був мудак, правда, я вже не пам'ятаю, в чому був замєс, але суть в тому, що він мене звільнив.
В цілому, я думаю, він все одно був кончений. Тупо втілення директора з серіалу «Офіс» і Вуді Аллена. Коли я вперше його побачив, поміж його зубів я помітив недоїдений шпинат. Таке от чудо, але без пір'я. Я б рано чи пізно звільнився сам. Бо, типу, прикиньте, одного разу вспливає яка-небудь парасолька від партії регіонів чи ще щось таке, хоча здавалось би, порядна людина з чеським громадянством, чого б це. Ну не суть, словом, я вирішив приготувати йому на останок Ющенка. Ви не подумайте, типу, не справжнього. Насправді, це просто щур в медовому соусі. Смачного, до речі…
Його неважко сплутати з курячим м'ясом, але я ж не готуватиму блядське філе міньйон чи ще якесь таке гімно. Тому вчергове, коли шеф прийшов, йому винесли під куполом щурячу голову, мариновану в медовому соусі. Ось тому і Ющенко, бо мед! (Ну і мертві щурі не гудуть… Чи там, здається, бджоли були?) За це мене, власне, і вигнали.
Хоча, я думаю, ви зрозуміли, що насправді все було трошки інакше: я просто підкрадав продукти. Це було набагато дешевше, точніше, це було безкоштовно. Я просто дуже люблю поїсти дешево та безкоштовно, тому часто просто з'їдав їх, навіть не виносячи за територію закладу. Мене якраз за цим і застукали.
Отака от цікава історія. А ще окрім булочок та витонченої кухні я люблю шикарних женщин. Як назло вони трапляються мені, коли я знаходжуся майже на межі життя і смерті, буквально. Марина працювала водійкою нічного рейсу автобусу. Минуло близько тижня, як мене вигнали з ресторану за історію з булочками. Я тоді мав дівчину, Агнєшку. І наші стосунки теж починали потроху розходитися, хоча було ж наче і непогано. Я іноді готував їй сніданки і приносив у ліжко, а вона редагувала якісь мої перші спроби писати оповідання. А ще читала мені Іздрика в леопардових трусах… Її, часом здавалось, Іздрик заводив більше, ніж я. Словом, як ви зрозуміли, нас поєднували в цілому правильні і доволі інтимні речі. І все було б нічого, але в якийсь момент Агнєшка почала мене накручувати:
— Чорт забирай, коли ти вже знайдеш собі ліпшу роботу? Тобі двадцять два… Тебе не публікують, ти ведеш стиль життя генія, але, слухай, якщо ти ведеш себе як геній, то цьому має відповідати дійсність.
За дивним збігом обставин, як я дізнався через спільних знайомих згодом, саме в той момент вона знайшла собі коханця. «Блять… Блять, блять… Ну що я не так роблю в цьому паскудному житті, за що мені це все?» — думав я, курячи цигарку на балконі. Агнєшка кудись поділася. Мої здогади були небезпідставні: вона повернулась увечері і пахла чоловічим дезодорантом, яким я не користуюсь. Найліпший захист, кажуть, напад… Коротше, вона почала мене пиляти, я мовчки це вислухав, взяв ключі та вийшов за двері. Втрачати було нічого, тож я купив собі гумку орбіт зі смаком кавуна і пішов на міську набережну… Словом, вирішив, шо так далі тривати не може, тому пішов до найвищої кручі, хвилину дивився в море та думав про щось своє. А потім заплющив очі та кинувся вниз.
Ну а що? Життя завжди оберталося якимись дуже лажовими ситуаціями, воно завжди намагалось мене відтрахати… Ну, себто вступити зі мною у неприродні статеві зносини.
Нахіба терпіти?.. Мене вигнали з роботи, мою дівчину трахає якийсь баскетболіст, мене не публікують… Але жага до життя перемогла: після удару, коли тіло почала огортати вода, я відчув пекельний біль у нозі. Страшенно не хотілося помирати, і я зрозумів, що відчуваю себе людиною. А я просто про це, бляха, забув. В результаті проборсався аж до вечора. Знепритомнів, і мене викинуло на якийсь віддалений берег. На узвишші стояла зупинка, в роті відчувався смак піску. А над всім цим замикалося синє та, здавалось би, безжурне небо. Якусь хвиль я лежав та дивився на зорі. Зорі дивились на мене та, напевно, думали собі: «Що це за мудак на нас там витріщається?»
Мені вже було, тим не менш, байдуже. Це називається катарсис. Агнєшка колись розповідала про це. І ще щось про Арістотеля… В жопу Агнєшку разом з її баскетболістом та Арістотелем, цим старим мудаком. Був би нічого, якби не ця ублюдська борода. Отак я лежав та думав про ось такі термоядерні штучки, а затим щось змусило мене піднятися на зупинку. Вже було темно, і я йшов, не сподіваючись вже ні на що, навіть на автобус.
Але кожна сумна історія має закінчитись бодай якимось гепіендом, тож автобус в цій історії буде. І не абиякий автобус, а справжній тобі катафалк навпаки: він світився таким яскравим світлом, здавалося, що він може доставити прямо на офлайн аудієнцію з Богом. Причому, заживо. Коли двері відчинились, я просто таки ввалився в нього. За кермом — хто б міг подумати! — сидів справжній янгол.
«Невже… Після всього цього лайна, Господи, ти послав на мене це тендітне одкровення. Невже і справді мої страждання були чимось важливим для тебе?..» Але раціональний розум навчив мене вірити лише в три речі: капітал, вільний ринок та кока-колу. Отже, десь тут мала б ховатись найобка…
— Ви янгол? — звернувся я прямо до водія, зібравши свої сталеві яйця в кулак.
— Та ні… Я Марина.
— Тобто, як?..
— Ну отак… Просто Марина і все, — посміюючись сказала вона. — Ви сідайте.
— Отакої… Гаразд. — Без великого ентузіазму я зайняв місце біля вікна і дивився, як повз вікна пропливало море, в якому я пару годин тому намагався втопитися.
— Важкий день видався, еге ж? — намагалась заговорити до мене Марина.
Та я просто угукнув. Вона тільки посміялась.
— За зупинку буде кінцева…
— Один хрін, — ледь вичавив з себе я.
Вона не відповіла нічого, а я швидко забув цю інформацію. Зрештою, в якийсь момент, приблизно через пів години, до мене повернулось усвідомлення того, що я вже нікуди не їду. Двері були прочинені, на дворі стояла четверта година червневого ранку. Марина курила до моря, сидячи на скелястій кручі. Це море було довгим. Мені б не вистачило цілого життя, аби перепливти його… Я мовчки сів до Марини. Вона обернулась.
— Можна цигарку? — спитав я.
Вона так само мовчки подала цигарку, чиркнула запальничкою. Я зробив затяжку і теж видихнув дим в морду тільки-но зійшовшого сонця.
— Наступного разу прив'яжи камінь.
— Пробач, що?
— Камінь, кажу, прив'яжи. Знаєш, скільки я вас таких вожу, м?..— сказала Марина, видихаючи дим.
— Наступного разу я зроблю це у ванні... Якщо вона в мене буде.
— Круто… Я теж хочу собі ванну.
Ми замовкли.
Я намацав у внутрішній кишені куртки гумку. Якась глибока і внутрішня потреба поділитися прокинулася в мені, як нестерпний голод після роботи чи срачка після біляшів з привозу…
— Будеш жуйку?— запропонував я, видихаючи дим та дістаючи з кишені мокру пачку орбіту.
— Давай…
Отак ми і сиділи. До речі, ванна у Марини дійсно була. А ще виявилось, що її зовсім не хотілося заплямовувати своєю кров'ю. Принаймні, не в цьому житті.