Скринька
Чарівна тепла осінь! Вона туманить похмурим ранком, але вже через мить зігріває сонячною дниною. В такий по-літньому теплий день, допомагаючи розбирати речі нашоїпокійної сусідки, яка залишила хату моїм батькам, я знайшла пожовклі від часу листи. Цікаво, від кого вони? Одинока бабуся: ані чоловіка, ані дітей. Я не бачила, щоб до неї приїздив хоч хтось. На свята вона приходила до нас, або самотньо залишалася вдома.
Перші полунички в її городі були мої. Зранку мене будив аромат слив на підвіконні— привітання від бабусі Марії. Їй личили біла хустка, яку вона одягала на свята, рожева кофтинка та завужена спідниця нижче коліна. Бабуся Марія вирізнялась стрункістю, легкістю та грацією рухів. Лише глибокі зморшки на обличчі видавали її вік. Я не знала,скільки бабусі Марії років. Вона не змінювалась, поки я росла і жила в батьківській хаті.
Її собака Буська любила мене. Я підгодовувала її котлетами, які ховала до кишені від мами. А мене пригощали варениками з полуницею, вишнею, яблуками. Запах випічки лоскотав ніс та збурював шлунок, не давав всидіти на місці.
Читати чужі листи негарно, але вони могли відповісти, чому бабусині очі були такі сумні.
Час завмер. Я не звертала уваги на метушню навколо. Всілася на скрипуче крісло, і знахідка поглинула всі мої думки.
Перебираючи листи тремтячими руками, шукала відправника, але так і не знайшла. Серед листів — фото молодого чоловіка. Високий, кремезний хлопець, кучерявий чуб виглядав з-під кашкета, посмішка, що зваблює легкістю. Зворотна сторона фото не розкривала таємницю, хто це. Традиційного підпису не було.
Я переминала листи, відводила від них погляд, налаштовувалася порушити свої переконання. Підскочивши, ніби від уколу, пішла до машини та поклала листи до сумки. Метушливий натовп — не найкраще товариство для відвертого читання чужої історії.
***
За вікном сідало сонце, сірий вечір окутав будинки, дерева, землю. Гавкіт собак не стихав. Плескіт фонтана дитячого майданчику доносився у відкрите вікно. Вітер гравсябагряним листям, безжально відриваючи та відносячи його в далечінь. Листя мандрує повітряними просторами, доки не впаде під ноги перехожим, які, наступаючи на них, насолоджуються променадом в осінньому парку. Та ось нестримний вихор, різко увірвавшись у вікно, пожбурив у мене вісточку від осені. Підстрибуючи, я почала ловити розвіяне по всій кімнаті листя. Впоравшись із безладом, я всілася на м’який диван іпоклала на коліна листи разом із порушниками спокою. Листя шепотіло в руках підбадьорливі слова. Я взяла перший лист — вони були перебрані за хронологію отримання, — як крихке дорогоцінне намисто, повільно відкрила, дістала вщент списаний подвійний аркуш із зошита в клітинку. Почерк широкий, розбірливий, виведена кожна літера, червоною ручкою виправлені помилки.
«Привіт, кохана! Сумую за тобою, думаю кожну вільну хвилинку. Ледве невтратив твою фотокартку: вітер вирвав її з рук, коли сидів в парку та милувався тобою.
Як ти себе почуваєш? Ти добре їси? Тобі необхідно більше фруктів. Сезон яблук вже почався, тож запасайся вітамінами, щоб вистачило до зими. Нічого важкого не підіймай, бережи своє жіноче здоров’я.
Я встигну приїхати до народження нашого сина, розпишемося. Грошей вистачить, щоб довести до ладу батьківську хату та ще й меблів прикупити. На злі язики незважай, приїду всім роти позатикаю.
Ти питала як робота. Робота як робота. Зараз всім нелегко. Ноги в кінця дня гудуть, та я роблю ванночки із сіллю, як ти казала.
Сусід по кімнаті, Вова, спокійний, працюємо в одній бригаді. Все кличе в компаній посидіти з пляшкою, а мені краще відпочити, ти ж знаєш, я того не люблю.
Не переживай, що в цьому році не почнеш працювати в школі. За тобою місце буде зберігатися. Вони не дурні відмовлятися від спеціалістів. А в мене руки з того місця ростуть, знайду собі роботу по приїзді.
Минуло три місяці, а мені здається, що цілий рік. Навколо все чуже. Наших багато, але все рідше чути рідну мову, підлаштовуються, хочуть видаватися кращими ніж є насправді. Я з місцевими намагаюсь говорити по-їхньому, не дуже виходить, не моє воно, голос не мій.
Сподіваюсь, в цьому листі ти знайдеш менше помилок ніж в попередніх.
Цілуй, люблю. Твій Андрій.»
Я повільно згорнула аркуш по лініях згинів, убрала в конверт та поклала на круглий журнальний столик. З кухні підступно підкрався аромат свіжозвареної кави, яку готував чоловік для традиційних посиденьок з книгою. Але я вирішила не відриватися відчитання.
Другий лист був тоншим ніж перший. З конверта я дістала одинарний аркуш улінію, списаний до половини, без виправлень.
«Привіт люба Марія. Я неможу повірити в те що сталось. Я переживаю разом з тобою. Ти молода, здорова, завагітнієш ще не один раз. Праця в школі допоможе забути біду. Сьогодні сходжу з Володькою на день народження до одного знакомого, трошки заспокоюсь. Не грусти. Жди мене на новорічні свята.
Що ти хочеш щоб я тобі привіз на подарок? Я не розбираюсь у ваших бабських потребах. Буду закінчувати, треба йти.
Цілую Андрій.»
Я завмерла, вирячившись на засмальцьований аркуш. Відклала його разом з конвертом і негайно стала читати наступний.
«Привет, догора Марія. Я мабуть незможу приїхати на новгодні празніка. Думаю подписати ще контракт на полгода чи год. Як у тебе діла? Діти в школі не обіжать?
Ще більше денюжок зароблю. Точно на все хватить. Пока Андрій.»
Я навіть не засунула в конверт цей зім’ятий, похапцем відірваний клапоть блокнота, — жбурнула його на столик. Оторопівши на декілька секунд, я вимальовувала вже достоту зрозумілу розв’язку.
Четвертий лист був короткий. Аркуш зминали та вирівнювали, обриваючи кінчики.Кожне слово закреслили червоними чіткими лініями. Вони були вдавленні з такою силою, що в деяких місцях папір розірвався.
«Привет Маша. Извени што долго не писал. Мне важко про ето говорить та нам нужно ростатся. Я не змог сохранить верность и любов. У меня есть Юличка, она беременая. Прости. Будь щаслива.»
Я згребла всі листи, аркуші, конверти в купу, притуливши до грудей, відхилила голову на спинку крісла і почала згадувати бабусю Марію.
Вона вже не вчителювала, коли я з сім’єю переїхала в сусідню хату. Жодним словом не обмовилася, що була вчителькою. Нарешті стало зрозуміло, чому бабуся знала незліченну кількість віршів, які розказувала мені, готуючи вареники.
В дитинстві я часто спостерігала, як бабуся Марія творить кулінарні шедеври, а особливо — свої найсмачніші вареники.
Все починалося з просіювання борошна через старе пожовкле сито, щоб вареники були пухкі. Всі компоненти я не пам’ятаю, але кефір вона точно вливала в отвір вулкана зборошна. Тісто замішувала руками, повільно-ніжними рухами, щоб «не забити», як вона казала. Готове тісто залишала «відпочити». Я нишком торкалася до нього пальцем, тісто не прилипало та пахло ваніллю.
В той час бабуся брала каструлю з водою, надягала на о́бід марлю, ставила на вогонь та доводила до кипіння. Вареники вона готувала тільки на пару.
Поки вода грілася, бабуся робила начинку: яблука з цукром, солодкий сир, полуниціта мої улюблені вишеньки.
Тільки-но вода закипала, бабуся починала ліпити вареники. Відривала шматок від тіста, скручувала в ковбаску, нарізала на однакові шматочки. Вона брала кожен кавалок і розрівнювала пальцями, клала начинку та заліплювала так, щоб утворювалась хвиляста кайма, як віночок із квітів.
Старі стомлені руки, припорошені борошном, швидко та вміло робили все. Мені здавалося, що потрібно довго вчитися так майстерно ліпити вареники.
Вареники я клала на марлю, а бабуся накривала каструлю щербатою емальованою мискою. Минало 5 хвилин і ми діставали запашні, пухкі як перина вареники. Кожен намазували вершковим маслом — аромат розносився через відкриту фіранку, долітав до сусідів, упивався їм у ніздрі, манив відразу скоштувати цей кулінарний витвір.
Коли ми ліпили, нас ніхто не турбував, ніби знали, що для нас це особливий ритуал. Він не терпить метушні, гучних звуків, непрошених порад. Це процес вкладання любові, турботи в такі звичайні на перший погляд вареники. Але таких уже ніхто не робить!
В руках залишилося два конверти. Придивившись на дати, я виявила різницю в десять років між цими й попередніми листами. Якось відразу не помітила різні адреси отримувача. Ранні листи приходили в село сусіднього району. Моя цікавість не дозволилавідкласти читання до завтра. Історія потребувала завершення.
Я відкрила черговий конверт, ніби він був з результатами розіграшу чи конкурсу, та витягла альбомний аркуш з нерівно відірваними краями та відбитками акварельних фарб на звороті.
«Дорога, Марія! Я довго шукав твою нову адресу. Ти нікому не сказала куди переїздиш. Хоча виявилось, не так далеко.
Я живу в батьківській хаті вже 8 років. Повернувся із півночі з дружиною та дочкою. Працюю в радгоспі комірником. Довелося закінчувати училище. Хоч грамотності набрався. Мені дома легше. Там я ставав якимись іншим. Просто хотів дізнатися як ти. Я дуже перед тобою завинив. Вибач мені за все. Тобі буде важко мені пробачити, але слова прощення полегшать провини, що я маю в душі.
Приїздити не буду. Я не зможу поглянути тобі в очі.
Вибач. Я дуже тебе любив, але виявився слабким щоб зберегти ці почуття.
Молю прощення. Твій Андрій.»
Я відклала аркуш на стіл, не поклавши в конверт. Щоб не дати розуму вигадувати можливі події, відразу взяла останній лист. То був аркуш, вирваний із блокнота, який скріплюється спіраллю.
«Вибач мене, Марія. Я лише хотів тебе побачити. Стільки я без тебе жив, все за тобою сумував. Мені здається, що я весь цей час продовжував тебе кохати. Я посмів думати, що зможу повернути твоє кохання. А ти навіть не стала слухати. Мене вигнали з власного дому. Нікому я не потрібен, тільки тягнуть аліменти.
Благаю тебе, Маріє. Дай мені другу спробу завоювати тебе.
Чекаю на відповідь. Твій Андрій.»
Внизу аркуша іншою рукою було дописано: «Ніколи!!!»
Листи закінчилися. Ніч відгукнулась одиноким ревом авто і затихла. Я тримала в руках листування, що зберігалося багато років у дерев’яній скриньці з ручною різьбою. Припорошена пилом, вона приховувала від сторонніх очей два життя: кохання, зраду, зламані долі та каяття. Листя, яке перемішалось із конвертами, аркушами, шурхотіло в руках: «То нехай так і буде далі».
Чарівна тепла осінь! Вона туманить похмурим ранком, але вже через мить зігріває сонячною дниною. В такий по-літньому теплий день, допомагаючи розбирати речі нашоїпокійної сусідки, яка залишила хату моїм батькам, я знайшла пожовклі від часу листи. Цікаво, від кого вони? Одинока бабуся: ані чоловіка, ані дітей. Я не бачила, щоб до неї приїздив хоч хтось. На свята вона приходила до нас, або самотньо залишалася вдома.
Перші полунички в її городі були мої. Зранку мене будив аромат слив на підвіконні— привітання від бабусі Марії. Їй личили біла хустка, яку вона одягала на свята, рожева кофтинка та завужена спідниця нижче коліна. Бабуся Марія вирізнялась стрункістю, легкістю та грацією рухів. Лише глибокі зморшки на обличчі видавали її вік. Я не знала,скільки бабусі Марії років. Вона не змінювалась, поки я росла і жила в батьківській хаті.
Її собака Буська любила мене. Я підгодовувала її котлетами, які ховала до кишені від мами. А мене пригощали варениками з полуницею, вишнею, яблуками. Запах випічки лоскотав ніс та збурював шлунок, не давав всидіти на місці.
Читати чужі листи негарно, але вони могли відповісти, чому бабусині очі були такі сумні.
Час завмер. Я не звертала уваги на метушню навколо. Всілася на скрипуче крісло, і знахідка поглинула всі мої думки.
Перебираючи листи тремтячими руками, шукала відправника, але так і не знайшла. Серед листів — фото молодого чоловіка. Високий, кремезний хлопець, кучерявий чуб виглядав з-під кашкета, посмішка, що зваблює легкістю. Зворотна сторона фото не розкривала таємницю, хто це. Традиційного підпису не було.
Я переминала листи, відводила від них погляд, налаштовувалася порушити свої переконання. Підскочивши, ніби від уколу, пішла до машини та поклала листи до сумки. Метушливий натовп — не найкраще товариство для відвертого читання чужої історії.
***
За вікном сідало сонце, сірий вечір окутав будинки, дерева, землю. Гавкіт собак не стихав. Плескіт фонтана дитячого майданчику доносився у відкрите вікно. Вітер гравсябагряним листям, безжально відриваючи та відносячи його в далечінь. Листя мандрує повітряними просторами, доки не впаде під ноги перехожим, які, наступаючи на них, насолоджуються променадом в осінньому парку. Та ось нестримний вихор, різко увірвавшись у вікно, пожбурив у мене вісточку від осені. Підстрибуючи, я почала ловити розвіяне по всій кімнаті листя. Впоравшись із безладом, я всілася на м’який диван іпоклала на коліна листи разом із порушниками спокою. Листя шепотіло в руках підбадьорливі слова. Я взяла перший лист — вони були перебрані за хронологію отримання, — як крихке дорогоцінне намисто, повільно відкрила, дістала вщент списаний подвійний аркуш із зошита в клітинку. Почерк широкий, розбірливий, виведена кожна літера, червоною ручкою виправлені помилки.
«Привіт, кохана! Сумую за тобою, думаю кожну вільну хвилинку. Ледве невтратив твою фотокартку: вітер вирвав її з рук, коли сидів в парку та милувався тобою.
Як ти себе почуваєш? Ти добре їси? Тобі необхідно більше фруктів. Сезон яблук вже почався, тож запасайся вітамінами, щоб вистачило до зими. Нічого важкого не підіймай, бережи своє жіноче здоров’я.
Я встигну приїхати до народження нашого сина, розпишемося. Грошей вистачить, щоб довести до ладу батьківську хату та ще й меблів прикупити. На злі язики незважай, приїду всім роти позатикаю.
Ти питала як робота. Робота як робота. Зараз всім нелегко. Ноги в кінця дня гудуть, та я роблю ванночки із сіллю, як ти казала.
Сусід по кімнаті, Вова, спокійний, працюємо в одній бригаді. Все кличе в компаній посидіти з пляшкою, а мені краще відпочити, ти ж знаєш, я того не люблю.
Не переживай, що в цьому році не почнеш працювати в школі. За тобою місце буде зберігатися. Вони не дурні відмовлятися від спеціалістів. А в мене руки з того місця ростуть, знайду собі роботу по приїзді.
Минуло три місяці, а мені здається, що цілий рік. Навколо все чуже. Наших багато, але все рідше чути рідну мову, підлаштовуються, хочуть видаватися кращими ніж є насправді. Я з місцевими намагаюсь говорити по-їхньому, не дуже виходить, не моє воно, голос не мій.
Сподіваюсь, в цьому листі ти знайдеш менше помилок ніж в попередніх.
Цілуй, люблю. Твій Андрій.»
Я повільно згорнула аркуш по лініях згинів, убрала в конверт та поклала на круглий журнальний столик. З кухні підступно підкрався аромат свіжозвареної кави, яку готував чоловік для традиційних посиденьок з книгою. Але я вирішила не відриватися відчитання.
Другий лист був тоншим ніж перший. З конверта я дістала одинарний аркуш улінію, списаний до половини, без виправлень.
«Привіт люба Марія. Я неможу повірити в те що сталось. Я переживаю разом з тобою. Ти молода, здорова, завагітнієш ще не один раз. Праця в школі допоможе забути біду. Сьогодні сходжу з Володькою на день народження до одного знакомого, трошки заспокоюсь. Не грусти. Жди мене на новорічні свята.
Що ти хочеш щоб я тобі привіз на подарок? Я не розбираюсь у ваших бабських потребах. Буду закінчувати, треба йти.
Цілую Андрій.»
Я завмерла, вирячившись на засмальцьований аркуш. Відклала його разом з конвертом і негайно стала читати наступний.
«Привет, догора Марія. Я мабуть незможу приїхати на новгодні празніка. Думаю подписати ще контракт на полгода чи год. Як у тебе діла? Діти в школі не обіжать?
Ще більше денюжок зароблю. Точно на все хватить. Пока Андрій.»
Я навіть не засунула в конверт цей зім’ятий, похапцем відірваний клапоть блокнота, — жбурнула його на столик. Оторопівши на декілька секунд, я вимальовувала вже достоту зрозумілу розв’язку.
Четвертий лист був короткий. Аркуш зминали та вирівнювали, обриваючи кінчики.Кожне слово закреслили червоними чіткими лініями. Вони були вдавленні з такою силою, що в деяких місцях папір розірвався.
«Привет Маша. Извени што долго не писал. Мне важко про ето говорить та нам нужно ростатся. Я не змог сохранить верность и любов. У меня есть Юличка, она беременая. Прости. Будь щаслива.»
Я згребла всі листи, аркуші, конверти в купу, притуливши до грудей, відхилила голову на спинку крісла і почала згадувати бабусю Марію.
Вона вже не вчителювала, коли я з сім’єю переїхала в сусідню хату. Жодним словом не обмовилася, що була вчителькою. Нарешті стало зрозуміло, чому бабуся знала незліченну кількість віршів, які розказувала мені, готуючи вареники.
В дитинстві я часто спостерігала, як бабуся Марія творить кулінарні шедеври, а особливо — свої найсмачніші вареники.
Все починалося з просіювання борошна через старе пожовкле сито, щоб вареники були пухкі. Всі компоненти я не пам’ятаю, але кефір вона точно вливала в отвір вулкана зборошна. Тісто замішувала руками, повільно-ніжними рухами, щоб «не забити», як вона казала. Готове тісто залишала «відпочити». Я нишком торкалася до нього пальцем, тісто не прилипало та пахло ваніллю.
В той час бабуся брала каструлю з водою, надягала на о́бід марлю, ставила на вогонь та доводила до кипіння. Вареники вона готувала тільки на пару.
Поки вода грілася, бабуся робила начинку: яблука з цукром, солодкий сир, полуниціта мої улюблені вишеньки.
Тільки-но вода закипала, бабуся починала ліпити вареники. Відривала шматок від тіста, скручувала в ковбаску, нарізала на однакові шматочки. Вона брала кожен кавалок і розрівнювала пальцями, клала начинку та заліплювала так, щоб утворювалась хвиляста кайма, як віночок із квітів.
Старі стомлені руки, припорошені борошном, швидко та вміло робили все. Мені здавалося, що потрібно довго вчитися так майстерно ліпити вареники.
Вареники я клала на марлю, а бабуся накривала каструлю щербатою емальованою мискою. Минало 5 хвилин і ми діставали запашні, пухкі як перина вареники. Кожен намазували вершковим маслом — аромат розносився через відкриту фіранку, долітав до сусідів, упивався їм у ніздрі, манив відразу скоштувати цей кулінарний витвір.
Коли ми ліпили, нас ніхто не турбував, ніби знали, що для нас це особливий ритуал. Він не терпить метушні, гучних звуків, непрошених порад. Це процес вкладання любові, турботи в такі звичайні на перший погляд вареники. Але таких уже ніхто не робить!
В руках залишилося два конверти. Придивившись на дати, я виявила різницю в десять років між цими й попередніми листами. Якось відразу не помітила різні адреси отримувача. Ранні листи приходили в село сусіднього району. Моя цікавість не дозволилавідкласти читання до завтра. Історія потребувала завершення.
Я відкрила черговий конверт, ніби він був з результатами розіграшу чи конкурсу, та витягла альбомний аркуш з нерівно відірваними краями та відбитками акварельних фарб на звороті.
«Дорога, Марія! Я довго шукав твою нову адресу. Ти нікому не сказала куди переїздиш. Хоча виявилось, не так далеко.
Я живу в батьківській хаті вже 8 років. Повернувся із півночі з дружиною та дочкою. Працюю в радгоспі комірником. Довелося закінчувати училище. Хоч грамотності набрався. Мені дома легше. Там я ставав якимись іншим. Просто хотів дізнатися як ти. Я дуже перед тобою завинив. Вибач мені за все. Тобі буде важко мені пробачити, але слова прощення полегшать провини, що я маю в душі.
Приїздити не буду. Я не зможу поглянути тобі в очі.
Вибач. Я дуже тебе любив, але виявився слабким щоб зберегти ці почуття.
Молю прощення. Твій Андрій.»
Я відклала аркуш на стіл, не поклавши в конверт. Щоб не дати розуму вигадувати можливі події, відразу взяла останній лист. То був аркуш, вирваний із блокнота, який скріплюється спіраллю.
«Вибач мене, Марія. Я лише хотів тебе побачити. Стільки я без тебе жив, все за тобою сумував. Мені здається, що я весь цей час продовжував тебе кохати. Я посмів думати, що зможу повернути твоє кохання. А ти навіть не стала слухати. Мене вигнали з власного дому. Нікому я не потрібен, тільки тягнуть аліменти.
Благаю тебе, Маріє. Дай мені другу спробу завоювати тебе.
Чекаю на відповідь. Твій Андрій.»
Внизу аркуша іншою рукою було дописано: «Ніколи!!!»
Листи закінчилися. Ніч відгукнулась одиноким ревом авто і затихла. Я тримала в руках листування, що зберігалося багато років у дерев’яній скриньці з ручною різьбою. Припорошена пилом, вона приховувала від сторонніх очей два життя: кохання, зраду, зламані долі та каяття. Листя, яке перемішалось із конвертами, аркушами, шурхотіло в руках: «То нехай так і буде далі».