— Годі вам! Усе, що не робиться — робиться на краще. Чули таке, га? Це приказка. Той, хто вигадав її, був мудрою людиною. Що ти сказала, люба?
— О, та-та. Це народне прислів’я. Значить — вигадане мудрими людьми, а не людиною.
— Правильно, крихітко. Вірно, як казав мій татко.
— А ти шо думаєш? Та розкрий свого рота, чорт забирай! Киває. Бери приклад знеї. Теж мій татусь навчав. Тяжко нам із тобою, малий. Тяжко бути молодшим братом.
— Що ти там бурмочеш?
— Подобається йому. А мені як подобалося! До пори, до часу. Ну чого в тебе очі на мокрому місці? Все ж було добре, люба.
— Нормально! А шо таке нормально?
— Це для тебе, а для мене?
— Усе, припини нюні розпускати! Я ж сказав, що все робиться на краще. Заспокоїлась?
— Є багато притч та історій на підтвердження. Чули ту, про того, що голодує, якого проганяли від кожного сміттєвого бака біля кожного ресторану міста? А про корабельну аварію і єдиного в ній уцілілого чули?
— Ба! Авжеж, чули! Дивіться скільки у вас розумних книжок на полицях. Читати, не перечитати. Є ще історія про собаку, якого вигнали з дому. І ще про маленьку дівчинку. Та цих притч на пальцях не перелічити. Але всі вони вчать, що кожне, на перший погляд, нещастя призводить до гарних наслідків. Я не згоден з подібним міркуванням. А ти шо думаєш, крихітко?
— А свої мізки в тебе є? Скільки тобі років?
— Ну добре, добре! Чого ти знову розревілася? Я хотів сказати, мудрі люди здавна помітили, що будь-які зміни на краще. Погано, якшо тупцювати на місці, а якшо рухатися вперед чи назад, але в іншому напрямку, то буде добре. Шо, малий?
— Голосніше говори. Голосніше і розбірливо.
— Та-та, в одну річку і таке інше. Я саме про це. Будь-які зміни на краще. Ви згодні?
— Хапаєте на льоту. Молодці. Бачте, я кращий за свого татуся. Він ніколи не хваливмене. Ні тобі доброго слова, ні погляду. Але я не скаржуся, ні. Я не скаржуся. Не переймайтеся так. Я не мій татусь і не ваші батьки. Я кращий. Я сьогодні зробив вам послугу.
— Я помічаю сумнів на ваших обличчях. Чи це страх перед прийдешніми змінами?Пам'ятаю себе на вашому місці. Ха-ха-ха!
— Ні, люба, не хочеш. Я сказав, ти не хочеш, щоб усе було по-старому. Тим паче, це неможливо. А ти ніяк не вгамуєшся! Чи це сльози радості?
— Ще б пак. Якщо вже ми торкнулися цієї теми, потрібно розвинути її.
— Що значить якої? Ти взагалі слухав мене, малий? Я сказав, усе, що не робиться — робиться на краще. Та?
— Ані чорта ми не закрили. Закрив він. Бач який розумник. О, подивіться на нього. Не здумай плакати. Навіть твоя сестра заспокоїлася. Ти чоловік чи шо? Киває він.
— Мені з твоїм братом важко знайти спільну мову, люба. Ти начебто тямуща дівчинка. Продовжимо нашу тему?
— Розумниця, тему треба закрити, та-та. Я не знаю, наскільки правдиві ці загальновідомі притчі, але можу розповісти вам кілька історій з мого життя. Хочете послухати?
— Звичайно, хочете, та? Ваші батьки, мабуть, тільки й робили, що повчали вас без жодного пояснення. Роби, як я кажу; подорослішаєш — зрозумієш; мені краще знати; у тебе молоко на губах не обсохло; та ким ти себе уявив, щоб суперечити батькові! О! Та-та, ми ж не про це.
— Я почекаю, доки ви обидва приведете себе до ладу, бо мені якось не всміхається ділитися досвідом із двома шмаркачами, які розпустили нюні. У вас п'ять хвилин. Я сходжу руки помию. Хоч чомусь слушному мій татусь нас із сестрою привчив.
— Малеча, я повернувся! А де твій брат? Він вирішив пограти зі мною в хованки? Гей, малий! Зіграємо іншим разом — у мене не так багато часу! Я зараз розповідатиму вам історії з життя. І я бачу слід зі шмарклів, що веде під ліжко. Ти сам вилізеш чи тобі допомогти? Ось так набагато краще!
— Заспокоївся? А ти шо скажеш, люба? Готова слухати і мотати на вус?
— Я в тобі не сумнівався. Перша історія про мою колишню дівчину:
Сталося це три роки тому, чи три з половиною, не важливо. Моя лялечка, Олена, вирішила покинути мене. Так вона мені нормально і не змогла пояснити, що до чого. А ядумав, у нас були хороші два місяці цього класичного солодкого періоду. Я залицявся до неї, як джентльмен: водив там на різні заходи, дарував квіти, коштовності, шмотки. І тут ні з того, ні з сього, на тобі! Мені не підходить такий спосіб життя, сказала вона. Спосіб життя, за якого вона смирно сидить на дупі вдома, а я гарую. Не підходить їй. Я спочатку розлютився, але швидко зметикував, що такий класний хлопець як я надовго холостим не залишиться. Прикро трохи, звісно. Усі ці брюлики, всі мої гроші й час, вкладені в неї. Олена мені справді подобалася. Красуня. А яка в неї була... Вам, дітлахи, поки зарано про таке слухати. Тож ми розлучилися. Першим бажанням було якось помститися, але я не б’ю жінок, і не знущаюся над ними. Єдине, за шо я вдячний перед татусем. Куди ти дивишся, малий? Там є щось цікавіше, ніж моя розпачлива історія? Бери приклад із сестри — вона уважно слухає.
— Мені, власне кажучи, байдуже, зображує вона зацікавленість чи ні, от і ти спробуй так само. Роби, як кажу. Корисна для життя навичка. Що ти сказала, солоденька?
— Та-та, далі було ось що:
Я згадав, що Олена мала найкращу подругу, Марину. Не така красуня, але теж нічого. Сексом від неї віяло за версту. Подорослішаєш — зрозумієш, про шо я, малий. Хороша така соска була ця Марина, коротше. Ми з нею потім ще довго були разом. Поки вона мені не набридла. Я об’їздив цю конячку вздовж і впоперек. А Олена незабаром вийшла заміж. По зальоту. Маринка говорила мені, що чоловік той був у сто разів гірший за мене. Упевнено так говорила. Це тільки потім я дізнався, що Маринка німфоманка і перетрахала половину пацанів у місті.
— Сама якось дізнаєшся, що значить німфоманка. Не буду заглиблюватися в подробиці. Я не дуже засмутився. Марина мені не так сильно подобалася, як Олена. Ну словом, ми розійшлися. Вона продовжила займатися тим, чим займалася, а я переїхав сюди. Ти будеш слухати мене чи ні? Чого ревеш?
— Добре, люба, я не звертатиму на нього увагу. Ті події відбулися в Харкові. А чому я взагалі цю історію почав розповідати? Та-та, на краще. Не так давно я дізнався, що і в Олени, і в Марини СНІД. Уявляєш, мала, ось так кульбіт! Оленин чоловік пальця впік від якогось штаму грипу. А я здоровий і щасливий. Я, вочевидь, перевірявся. Ніяк не натішуся результату. Я не зловтішаюся, просто щасливий, що для мене все, що сталося, сталося на краще. Ось так у житті все і відбувається.
— Правильне питання ставиш. І в мене є на нього відповідь. Я не знаю, як Олені, Марині та їхньому, виходить, спільному чоловікові вся ця ситуація пішла на користь. Не знаю, як для них спрацював цей принцип, але певен, що спрацював.
— Мені краще знати, солоденька. Люди взяли собі за звичку міркувати від зворотного. Наприклад, ось це ось, а що найгірше може трапитися? Що найгірше може трапитися? Це з якого дива ми можемо знати, шо найгірше може трапитися? Не можемо. Ти ось засмутишся через те, що дівчина кинула, а потім виявляється, що вона дурепа і заразилася СНІДом. Або ти потрапив в аварію і лежиш із переламаними кінцівками на лікарняному ліжку, а хтось віддав кінці у тій аварії. Одразу виникає питання, а як бути з тими, хто помер або невиліковно хворий? Як то для них це на краще? Не знаю, не можу знати, нікому не дано знати найгірший наслідок. Бувають речі набагато страшніші за смерть.
— Так, крихітко, я бачу, що ти розумієш, про шо я. До речі, смерть буває теж приходить по-різному. Дорослі стосунки і венеричні захворювання вам мало про що говорять. Даремно я про Оленку взагалі заїкнувся. Розповім історію більш зрозумілу:
Події зовсім нещодавні. Дівчинка, ну як дівчинка — їй років дев'ятнадцять, певно, дуже любила свою кішку. Чарівна така сіамська кішечка. Вона гуляла з нею в парку, як із подругою, без повідця; купувала їй найкращий корм; шерсть вичісувала спеціальною щіточкою; іграшки там усякі; таке сяке. Здається мені, що навіть тоді, коли дівчинка була змушена піти з дому на деякий час у справах, вона залишала ввімкнений телевізор зрекомендованими для котів програмами для своєї сіамської кішечки. Так вони й жили —душа в душу. Шкода, звісно, Іриска померла всього в трирічному віці від серцевої недостатності. Іриска — це кличка кішки. Шо?
— Ти шо! Він здогадався. Тобі за це медаль треба дати, як сказав би мій татусь. Ну дівчинка, ясна річ, плакала і журилася по своїй подрузі Ірисці, непокоїлася, що це вона як господарка винна: десь не догледіла, щось не так зробила, не тим годувала, чи у кішки був стрес від розставання і телевізора. Ветеринар пояснював, що це цілком звичайно, це норма, буває — генетична якась штука в цієї породи. Але дівчинка не слухала. Вона думала, що гіршого за те, що вона опинилася господаркою Іриски, з Ірискою не могло трапитися. Ось це наше найгірше, що може трапитися. Минуло два тижні зі смерті кішки. Реви-реви, я не відреагую на це. У тебе молоко ще на губах не обсохло, щоб змусити мене нервувати. У всіх газетах і новинах розповідали жахливу історію про місцевого нелюда, що викрадав породистих котів із турботливих домівок, і вбивав їх, вирізаючи серця. Кажуть, усе це через якусь популярну японську книжку. Не знаю, чи справді книжка може настільки вплинути на людину, чи ні. Сам я не читаю, мій татусь по-іншому виховував нас. Вчив ось цього всього. Бачте, до чого призводить вплив батьків?
— Що значить, чим закінчилося? Усе, цим і закінчилося. Живоїда заарештували, а дівчинка, почувши про це, зітхнула з полегшенням. Подумала, певно, і правильно подумала, що краще вже від хвороби померти вдома поруч із люблячою подругою, ніж від рук маніяка. Я чому все це вам розповідаю, ви розумієте?
— Так, вірно, солоденька. Все на краще для тебе і твого брата.
— Ні, малий, не повернуться. Ти вже й сам мав здогадатися.
— Ані сьогодні, ані завтра. Ніколи.
— Тепер можна плакати. Погляньте, до чого мене мій татко довів. Я таким не народився. Добре, що ми ніколи не дізнаємося, до чого ваші батьки були спроможні довести вас. Я зробив вам послугу. Поплач, поплач, тільки не роби дурниць.
— Я закінчив, настав час мені й честь знати.
— Тримайся, крихітко. Важко ж тобі доведеться з таким братом.
— О, та-та, на кухню краще не заходьте.
— О, та-та. Це народне прислів’я. Значить — вигадане мудрими людьми, а не людиною.
— Правильно, крихітко. Вірно, як казав мій татко.
— А ти шо думаєш? Та розкрий свого рота, чорт забирай! Киває. Бери приклад знеї. Теж мій татусь навчав. Тяжко нам із тобою, малий. Тяжко бути молодшим братом.
— Що ти там бурмочеш?
— Подобається йому. А мені як подобалося! До пори, до часу. Ну чого в тебе очі на мокрому місці? Все ж було добре, люба.
— Нормально! А шо таке нормально?
— Це для тебе, а для мене?
— Усе, припини нюні розпускати! Я ж сказав, що все робиться на краще. Заспокоїлась?
— Є багато притч та історій на підтвердження. Чули ту, про того, що голодує, якого проганяли від кожного сміттєвого бака біля кожного ресторану міста? А про корабельну аварію і єдиного в ній уцілілого чули?
— Ба! Авжеж, чули! Дивіться скільки у вас розумних книжок на полицях. Читати, не перечитати. Є ще історія про собаку, якого вигнали з дому. І ще про маленьку дівчинку. Та цих притч на пальцях не перелічити. Але всі вони вчать, що кожне, на перший погляд, нещастя призводить до гарних наслідків. Я не згоден з подібним міркуванням. А ти шо думаєш, крихітко?
— А свої мізки в тебе є? Скільки тобі років?
— Ну добре, добре! Чого ти знову розревілася? Я хотів сказати, мудрі люди здавна помітили, що будь-які зміни на краще. Погано, якшо тупцювати на місці, а якшо рухатися вперед чи назад, але в іншому напрямку, то буде добре. Шо, малий?
— Голосніше говори. Голосніше і розбірливо.
— Та-та, в одну річку і таке інше. Я саме про це. Будь-які зміни на краще. Ви згодні?
— Хапаєте на льоту. Молодці. Бачте, я кращий за свого татуся. Він ніколи не хваливмене. Ні тобі доброго слова, ні погляду. Але я не скаржуся, ні. Я не скаржуся. Не переймайтеся так. Я не мій татусь і не ваші батьки. Я кращий. Я сьогодні зробив вам послугу.
— Я помічаю сумнів на ваших обличчях. Чи це страх перед прийдешніми змінами?Пам'ятаю себе на вашому місці. Ха-ха-ха!
— Ні, люба, не хочеш. Я сказав, ти не хочеш, щоб усе було по-старому. Тим паче, це неможливо. А ти ніяк не вгамуєшся! Чи це сльози радості?
— Ще б пак. Якщо вже ми торкнулися цієї теми, потрібно розвинути її.
— Що значить якої? Ти взагалі слухав мене, малий? Я сказав, усе, що не робиться — робиться на краще. Та?
— Ані чорта ми не закрили. Закрив він. Бач який розумник. О, подивіться на нього. Не здумай плакати. Навіть твоя сестра заспокоїлася. Ти чоловік чи шо? Киває він.
— Мені з твоїм братом важко знайти спільну мову, люба. Ти начебто тямуща дівчинка. Продовжимо нашу тему?
— Розумниця, тему треба закрити, та-та. Я не знаю, наскільки правдиві ці загальновідомі притчі, але можу розповісти вам кілька історій з мого життя. Хочете послухати?
— Звичайно, хочете, та? Ваші батьки, мабуть, тільки й робили, що повчали вас без жодного пояснення. Роби, як я кажу; подорослішаєш — зрозумієш; мені краще знати; у тебе молоко на губах не обсохло; та ким ти себе уявив, щоб суперечити батькові! О! Та-та, ми ж не про це.
— Я почекаю, доки ви обидва приведете себе до ладу, бо мені якось не всміхається ділитися досвідом із двома шмаркачами, які розпустили нюні. У вас п'ять хвилин. Я сходжу руки помию. Хоч чомусь слушному мій татусь нас із сестрою привчив.
— Малеча, я повернувся! А де твій брат? Він вирішив пограти зі мною в хованки? Гей, малий! Зіграємо іншим разом — у мене не так багато часу! Я зараз розповідатиму вам історії з життя. І я бачу слід зі шмарклів, що веде під ліжко. Ти сам вилізеш чи тобі допомогти? Ось так набагато краще!
— Заспокоївся? А ти шо скажеш, люба? Готова слухати і мотати на вус?
— Я в тобі не сумнівався. Перша історія про мою колишню дівчину:
Сталося це три роки тому, чи три з половиною, не важливо. Моя лялечка, Олена, вирішила покинути мене. Так вона мені нормально і не змогла пояснити, що до чого. А ядумав, у нас були хороші два місяці цього класичного солодкого періоду. Я залицявся до неї, як джентльмен: водив там на різні заходи, дарував квіти, коштовності, шмотки. І тут ні з того, ні з сього, на тобі! Мені не підходить такий спосіб життя, сказала вона. Спосіб життя, за якого вона смирно сидить на дупі вдома, а я гарую. Не підходить їй. Я спочатку розлютився, але швидко зметикував, що такий класний хлопець як я надовго холостим не залишиться. Прикро трохи, звісно. Усі ці брюлики, всі мої гроші й час, вкладені в неї. Олена мені справді подобалася. Красуня. А яка в неї була... Вам, дітлахи, поки зарано про таке слухати. Тож ми розлучилися. Першим бажанням було якось помститися, але я не б’ю жінок, і не знущаюся над ними. Єдине, за шо я вдячний перед татусем. Куди ти дивишся, малий? Там є щось цікавіше, ніж моя розпачлива історія? Бери приклад із сестри — вона уважно слухає.
— Мені, власне кажучи, байдуже, зображує вона зацікавленість чи ні, от і ти спробуй так само. Роби, як кажу. Корисна для життя навичка. Що ти сказала, солоденька?
— Та-та, далі було ось що:
Я згадав, що Олена мала найкращу подругу, Марину. Не така красуня, але теж нічого. Сексом від неї віяло за версту. Подорослішаєш — зрозумієш, про шо я, малий. Хороша така соска була ця Марина, коротше. Ми з нею потім ще довго були разом. Поки вона мені не набридла. Я об’їздив цю конячку вздовж і впоперек. А Олена незабаром вийшла заміж. По зальоту. Маринка говорила мені, що чоловік той був у сто разів гірший за мене. Упевнено так говорила. Це тільки потім я дізнався, що Маринка німфоманка і перетрахала половину пацанів у місті.
— Сама якось дізнаєшся, що значить німфоманка. Не буду заглиблюватися в подробиці. Я не дуже засмутився. Марина мені не так сильно подобалася, як Олена. Ну словом, ми розійшлися. Вона продовжила займатися тим, чим займалася, а я переїхав сюди. Ти будеш слухати мене чи ні? Чого ревеш?
— Добре, люба, я не звертатиму на нього увагу. Ті події відбулися в Харкові. А чому я взагалі цю історію почав розповідати? Та-та, на краще. Не так давно я дізнався, що і в Олени, і в Марини СНІД. Уявляєш, мала, ось так кульбіт! Оленин чоловік пальця впік від якогось штаму грипу. А я здоровий і щасливий. Я, вочевидь, перевірявся. Ніяк не натішуся результату. Я не зловтішаюся, просто щасливий, що для мене все, що сталося, сталося на краще. Ось так у житті все і відбувається.
— Правильне питання ставиш. І в мене є на нього відповідь. Я не знаю, як Олені, Марині та їхньому, виходить, спільному чоловікові вся ця ситуація пішла на користь. Не знаю, як для них спрацював цей принцип, але певен, що спрацював.
— Мені краще знати, солоденька. Люди взяли собі за звичку міркувати від зворотного. Наприклад, ось це ось, а що найгірше може трапитися? Що найгірше може трапитися? Це з якого дива ми можемо знати, шо найгірше може трапитися? Не можемо. Ти ось засмутишся через те, що дівчина кинула, а потім виявляється, що вона дурепа і заразилася СНІДом. Або ти потрапив в аварію і лежиш із переламаними кінцівками на лікарняному ліжку, а хтось віддав кінці у тій аварії. Одразу виникає питання, а як бути з тими, хто помер або невиліковно хворий? Як то для них це на краще? Не знаю, не можу знати, нікому не дано знати найгірший наслідок. Бувають речі набагато страшніші за смерть.
— Так, крихітко, я бачу, що ти розумієш, про шо я. До речі, смерть буває теж приходить по-різному. Дорослі стосунки і венеричні захворювання вам мало про що говорять. Даремно я про Оленку взагалі заїкнувся. Розповім історію більш зрозумілу:
Події зовсім нещодавні. Дівчинка, ну як дівчинка — їй років дев'ятнадцять, певно, дуже любила свою кішку. Чарівна така сіамська кішечка. Вона гуляла з нею в парку, як із подругою, без повідця; купувала їй найкращий корм; шерсть вичісувала спеціальною щіточкою; іграшки там усякі; таке сяке. Здається мені, що навіть тоді, коли дівчинка була змушена піти з дому на деякий час у справах, вона залишала ввімкнений телевізор зрекомендованими для котів програмами для своєї сіамської кішечки. Так вони й жили —душа в душу. Шкода, звісно, Іриска померла всього в трирічному віці від серцевої недостатності. Іриска — це кличка кішки. Шо?
— Ти шо! Він здогадався. Тобі за це медаль треба дати, як сказав би мій татусь. Ну дівчинка, ясна річ, плакала і журилася по своїй подрузі Ірисці, непокоїлася, що це вона як господарка винна: десь не догледіла, щось не так зробила, не тим годувала, чи у кішки був стрес від розставання і телевізора. Ветеринар пояснював, що це цілком звичайно, це норма, буває — генетична якась штука в цієї породи. Але дівчинка не слухала. Вона думала, що гіршого за те, що вона опинилася господаркою Іриски, з Ірискою не могло трапитися. Ось це наше найгірше, що може трапитися. Минуло два тижні зі смерті кішки. Реви-реви, я не відреагую на це. У тебе молоко ще на губах не обсохло, щоб змусити мене нервувати. У всіх газетах і новинах розповідали жахливу історію про місцевого нелюда, що викрадав породистих котів із турботливих домівок, і вбивав їх, вирізаючи серця. Кажуть, усе це через якусь популярну японську книжку. Не знаю, чи справді книжка може настільки вплинути на людину, чи ні. Сам я не читаю, мій татусь по-іншому виховував нас. Вчив ось цього всього. Бачте, до чого призводить вплив батьків?
— Що значить, чим закінчилося? Усе, цим і закінчилося. Живоїда заарештували, а дівчинка, почувши про це, зітхнула з полегшенням. Подумала, певно, і правильно подумала, що краще вже від хвороби померти вдома поруч із люблячою подругою, ніж від рук маніяка. Я чому все це вам розповідаю, ви розумієте?
— Так, вірно, солоденька. Все на краще для тебе і твого брата.
— Ні, малий, не повернуться. Ти вже й сам мав здогадатися.
— Ані сьогодні, ані завтра. Ніколи.
— Тепер можна плакати. Погляньте, до чого мене мій татко довів. Я таким не народився. Добре, що ми ніколи не дізнаємося, до чого ваші батьки були спроможні довести вас. Я зробив вам послугу. Поплач, поплач, тільки не роби дурниць.
— Я закінчив, настав час мені й честь знати.
— Тримайся, крихітко. Важко ж тобі доведеться з таким братом.
— О, та-та, на кухню краще не заходьте.