З ТОЧКИ ЗОРУ ЛИСТЯ
Метелики вмирають довго.
Спершу вони відчувають, що для довгого щасливого польоту-пурхання їм бракне сил. Вони перелітають на невеликі відстані, здивовані, чому ж так швидко втомлюються. За короткий час сил починає бракувати і на це. Метелики сидять посеред дороги у пилюці, зрідка ворушать крилами. Ніхто не знає, чи усвідомлюють метелики, що вмирають, швидше за все, усе, що в них є — це подив. Найчастіше на оцьому етапі метеликове існування припиняють колеса автівок чи підошви перехожих. А якщо після останнього польоту метелики опиняються у траві, вони приречені помирати ой як довго. Їхні крильця злегка смикаються багато годин поспіль, аж поки не завмирають назавжди. Нема більше невловимого яскравого метелика, є жалюгідна вицвіла обгортка, ще й добряче пошарпана. Нікому не цікаві мертві метелики.
Нікому, окрім Тоні. Тоня збирає метеликів, старанно обшукуючи траву, дитячий майданчик, навіть дорогу коло будинку і автостоянки. Збирає і складає на вологому піску рядочком. Ліза, мама Тоні, мовчки сидить на лавці і спостерігає за маніпуляціями дитини. Насправді не спостерігає, а дивиться кудись у пісок застиглим поглядом. За хвилю наче прокидається, переводить погляд на Тоню. Дівчинка стоїть на колінах у піску над викладеними у ряд метеликами. Їх вісім: більше Тоня не знайшла. Тоді починає старанно копати пальцями ямку у піску. Кладе в ямку метелика. Зривається з місця, біжить до куща бузку, швидко зриває кілька листочків і повертається назад. Листочки бузку, щільні, темно-зелені, летять на вологий пісок. Тоня знову опускається на коліна, вкриває метелика у ямці листочком, мить оглядає свою роботу, після чого повільно запорпує ямку. Видається, Тоня незадоволена своєю роботою, бо вона знову підводиться і йде подвір’ям на пошуки чогось… Час від часу вона спиняється, піднімає щось з землі. Її мандрівка триває довго, бо дівчинка нікуди не поспішає. Зрештою Тоня повертається, і на вологий пісок летять дрібні білі квіточки стокроток, кілька вицвілих квіток конюшини і тоненькі гілочки. Мама Ліза починає спостерігати за дочкою із кволим зацікавленням, адже дитина робить над похованим метеликом горбик з піску, обирає прискіпливо дві палички, кладе їх на пісок хрестиком. Верхня паличка, поперечна, скочується з горбочка. Тоня кладе її на місце і втискає пальчиком у пісок. Все, тримається. Фінальним акордом стає крихітний букетик з однієї стокротки та однієї конюшини з листочком.
Тоня завжди бавиться одна. Не те щоб інші діти надто прагнули її товариства, ні. Інші діти самі по собі, Тоня — сама по собі. Мама пригадує те, що колись бовкнула її старша сестра:«Ну ничего, что девочка не очень симпатичная… Говорят, что некрасивые дети вырастаютпривлекательными взрослыми! Не расстраивайся». До тієї миті Ліза не міркувала над тим, гарна її дочка чи ні. У її свідомості всі діти за замовчуванням — гарні. Діти ж бо… Дівчинка як дівчинка, худенька, на потилиці тоненький білявий хвостик, гострі ліктики, маленьке личко, брівки майже непомітні. От хіба що оченята гарні, великі, світло-сірі, з темним обідком довкола райдужних оболонок. Ліза прогнала тоді ті думки, а зараз осьпригадалося.
Тим часом Тоня береться порпати наступну ямку. Посеред роботи підводить очі на маму:
— Ты плачешь?
Жінка хитає головою, проте Тоню не проведеш. Вона знає про цю дивну звичку дорослих— плакати без сліз.
Дивну здатність відчувати інших людей Тоня вперше виявила роки в три. Тоді наче свято якесь було… Точно, Новий рік! От вони й зібралися усі разом, направду велика родина: сиві батьки та троє дорослих дітей — дві сестри та брат. Старша Катя з чоловіком та двома синами, середульша Ліза з малою дочкою і наймолодший Коля, що саме привів додому на знайомство з батьками дівчину. Тоня увесь вечір старанно уникала обіймів тітки, яка після першого келиха у повний голос нарікала на те, що їй теж обов'язково потрібно народити дівчинку, бо «эти никудышные мальчишки» — суцільне розчарування. Усім за столом булоніяково: дорослі опустили очі і почали підкреслено старанно колупатися вилками у салатах. Тоня, котра блукала кімнатою між телевізором, ялинкою та святковим столом, раптом підійшла до дядькової дівчини та пригорнулася, притуливши голову до її живота. Дорослі дружно перевели погляди від олів'є на Тоню. Мала, видавалося, розімліла від тепла молодої жінки, що розсіяно перебирала пальцями невагоме дитяче волоссячко, не знаючи, як поводитися. Паузу перервала Тоня. Не змінюючи пози, вона чітко сказала:
— Ляля.
Більшість дорослих вирішили, що так Тоня назвала дівчину, котра їй вочевидь припала до душі. Тільки майбутня свекруха помітила, як син та гостя перезирнулися.
— Мы сами только позавчера узнали…
Дитина народилася у липні, у розпал літа. Дівчинка, до слова. Назвали Софією.
Були і інші історії про дивовижну здатність Тоні відчувати те, про що люди не говорять вголос.
Їй було років п’ять, мабуть. Тоня помітила стареньку сусідку, що самотньо сиділа на лавці неподалік під'їзду. Мабуть, бабуся сиділа на тій лавці і раніше, та помітила її Тоня тільки зараз. Мама застала дівчатко поруч із сусідкою, вони неквапливо про щось розмовляли. Знаючи, якими допитливими до чужих сімейних справ бувають сусіди, серйозно запитала:
— О чем вы с соседкою так мило беседовали?
— Я с ней попрощалась.
— Она куда-то уезжает?
Пауза. Коротка, проте відчутна, майже видима.
— Да. Насовсем.
За два дні у двері подзвонили. За порогом стояла голова об'єднання власників квартир, балакуча чорнява дама невизначеного віку.
— Слышали? Неля Михална умерла! Из шестьдесят седьмой, да! Я вот собираю, ктосколько может!
Ліза покопирсалася у сумці, у маленькій кишені трапилися сто гривень. Простягнула, знизала плечима, мовляв, вибачайте, більше нема. А сама все думала про те, що таки ж назовсім пішла сусідка. Назовсім.
У Тоні вже готові чотири горбики. Усі чотири — однаковісінькі, дуже охайні. А Ліза сидить на лавці, вперлася невидющим поглядом у пісок, та усе згадує.
Іще був пам'ятний випадок… Хіба ж таке забудеш? У Тоні день народження в грудні, і у дідуся в грудні. У Тоні — тринадцятого, а у дідуся — п’ятнадцятого. Дідусь полюбляв повторювати, що Тоня — то йому подарунок, онучку обожнював. Особливо тішило дідуся те, що малу назвали на честь його матері — Антоніною. У кімнаті бабусі і дідуся завжди висів великий ретушований портрет, замовлений у фотоательє із єдиного збереженого фото. Маленька Тоня високо задирала голову і дивилася на округле обличчя Тоні великої. Очі у жінки на портреті примружені, видається, вона пильно щось видивляється. Волосся коротке, ледь сягає вух, зачесане назад, закріплене гребенем. На піджаку — ордени і медалі, багато, цілий ряд. Тоня ніколи не запитувала подробиць про прабабу-тезку.
— Тонечка, что тебе дедушка должен купить на день рождения? Какой подарочек тыхочешь? — запитав дідусь десь за тиждень до її шестиріччя.
— Куколку.
— Ну вот поедем с утра в твой день рождения в магазин, и дедушка купит куколку, какуюты захочешь!
— Не купишь.
Дідусь тоді добряче здивувався, навіть образився. Чому це раптом не купить? Та за два дні дід раптово розхворівся, і карета швидкої забрала його до лікарні. Бабуся поїхала з ним, за кілька годин подзвонила заплакана: інфаркт, не врятували. Не встигли. А Тоня знову виявилася правою. Ляльку дід їй так і не купив. І день її народження теж не святкували. Не до того було. Новий рік, звісно, теж не святкували. Далі був лютий, і відкрилися двері до пекла.
Мама Ліза каже собі, що Тоня була ще маленькою, що вона усе забуде. Забуде нескінченні, безперервні вибухи та постріли. Те, як зрозуміли, що не мають більше сили бігати з квартири у підвал, і переселилися в нього. Як приїхав танк і стріляв по їхньому будинку. Як вибухнув і довго палав сусідній дім. Як вона, мама Ліза, готувала їжу на вогнищі і бігла із паруючою каструлею у підвал, бо знову почався обстріл. Як бабуся пішла з підвалу назад у квартиру, лягла на диван та відмовилася спускатися донизу.
Як вбили сусіда дядю Сашу і сусідку Аню, як вони довго лежали неподалік під’їзду. Як зруйнували горішні поверхи і бабуся назавжди залишилася у своїй кімнаті. Як їм довелося втікати і шукати інший підвал. А від спогаду про те, як вони п’ять діб виїжджали на «підконтрольну територію», маму Лізу пересмикує…
Тоді Тоня зрозуміла, що дорослі вміють плакати без сліз, і кричати без голосу, і хотіти вже нарешті вмерти, бо вибух убиває швидко, а пекельний жах — повільно.
Ліза власне сиділа, спершись спиною до стіни, дивилася у вологу темряву і думала, що вмерти — це краще, аніж нескінченно чекати смерті. Тоня підійшла нечутно:
— Не бойся, мамочка, мы не умрем…
Тоня довгий час не плакала. Навіть коли забивала до крові коліна, навіть коли зривалася вночі від жахіть. Заплакала Тоня якось у травні, під кінець першого класу. Ліза забирала її зі школи — групу продовженого дня вивели на прогулянку — і шукала очима малу, а вона стоїть під стіною і ковтає сльози.
— Ударили? Упала? Болит?
Тоня хитнула головою, а тоді показала пальцем: посеред майданчика двійко хлопців чимдуж гатили палицями… гумового ската, вкопаного у землю. Скат тихо стогнав і відпружинював удари. Скату було боляче.
Ліза знову споглядає, як старанно Тоня випорпує останню ямку, кладе туди метелика.
Ось перший горбик. Це бабуся.
Ось другий, третій, четвертий. Це Коля, його дівчина, котра так і не встигла стати дружиною, і їх донечка — загинули при евакуації.
П'ятий, шостий, сьомий, восьмий. Сестра, зять, сини — виїхали до Росії. Самі, добровільно. Краще б померли, справді. Ліза забороняє собі так думати: це погано, сестра все-таки, та думки живуть власним життям.
Раптом до Тоні підходить хлопчик з лопаткою. Ліза напружується. Він мовчки присідає коло Тоні і починає копати ямку. За хвилю у ямці — мертва бджола. Хлопчик закопує комаху і намагається спорудити зверху такий же горбик, як Тонині.
Ліза почувається метеликом. Метелики насправді страшенно самотні. Народжуються на самоті і вмирають на самоті. З точки зору листя, метелики — непристойно метушливі. Навіщо робити так багато зайвих рухів, якщо все рівно опинишся на землі?
Метелики вмирають довго.
Спершу вони відчувають, що для довгого щасливого польоту-пурхання їм бракне сил. Вони перелітають на невеликі відстані, здивовані, чому ж так швидко втомлюються. За короткий час сил починає бракувати і на це. Метелики сидять посеред дороги у пилюці, зрідка ворушать крилами. Ніхто не знає, чи усвідомлюють метелики, що вмирають, швидше за все, усе, що в них є — це подив. Найчастіше на оцьому етапі метеликове існування припиняють колеса автівок чи підошви перехожих. А якщо після останнього польоту метелики опиняються у траві, вони приречені помирати ой як довго. Їхні крильця злегка смикаються багато годин поспіль, аж поки не завмирають назавжди. Нема більше невловимого яскравого метелика, є жалюгідна вицвіла обгортка, ще й добряче пошарпана. Нікому не цікаві мертві метелики.
Нікому, окрім Тоні. Тоня збирає метеликів, старанно обшукуючи траву, дитячий майданчик, навіть дорогу коло будинку і автостоянки. Збирає і складає на вологому піску рядочком. Ліза, мама Тоні, мовчки сидить на лавці і спостерігає за маніпуляціями дитини. Насправді не спостерігає, а дивиться кудись у пісок застиглим поглядом. За хвилю наче прокидається, переводить погляд на Тоню. Дівчинка стоїть на колінах у піску над викладеними у ряд метеликами. Їх вісім: більше Тоня не знайшла. Тоді починає старанно копати пальцями ямку у піску. Кладе в ямку метелика. Зривається з місця, біжить до куща бузку, швидко зриває кілька листочків і повертається назад. Листочки бузку, щільні, темно-зелені, летять на вологий пісок. Тоня знову опускається на коліна, вкриває метелика у ямці листочком, мить оглядає свою роботу, після чого повільно запорпує ямку. Видається, Тоня незадоволена своєю роботою, бо вона знову підводиться і йде подвір’ям на пошуки чогось… Час від часу вона спиняється, піднімає щось з землі. Її мандрівка триває довго, бо дівчинка нікуди не поспішає. Зрештою Тоня повертається, і на вологий пісок летять дрібні білі квіточки стокроток, кілька вицвілих квіток конюшини і тоненькі гілочки. Мама Ліза починає спостерігати за дочкою із кволим зацікавленням, адже дитина робить над похованим метеликом горбик з піску, обирає прискіпливо дві палички, кладе їх на пісок хрестиком. Верхня паличка, поперечна, скочується з горбочка. Тоня кладе її на місце і втискає пальчиком у пісок. Все, тримається. Фінальним акордом стає крихітний букетик з однієї стокротки та однієї конюшини з листочком.
Тоня завжди бавиться одна. Не те щоб інші діти надто прагнули її товариства, ні. Інші діти самі по собі, Тоня — сама по собі. Мама пригадує те, що колись бовкнула її старша сестра:«Ну ничего, что девочка не очень симпатичная… Говорят, что некрасивые дети вырастаютпривлекательными взрослыми! Не расстраивайся». До тієї миті Ліза не міркувала над тим, гарна її дочка чи ні. У її свідомості всі діти за замовчуванням — гарні. Діти ж бо… Дівчинка як дівчинка, худенька, на потилиці тоненький білявий хвостик, гострі ліктики, маленьке личко, брівки майже непомітні. От хіба що оченята гарні, великі, світло-сірі, з темним обідком довкола райдужних оболонок. Ліза прогнала тоді ті думки, а зараз осьпригадалося.
Тим часом Тоня береться порпати наступну ямку. Посеред роботи підводить очі на маму:
— Ты плачешь?
Жінка хитає головою, проте Тоню не проведеш. Вона знає про цю дивну звичку дорослих— плакати без сліз.
Дивну здатність відчувати інших людей Тоня вперше виявила роки в три. Тоді наче свято якесь було… Точно, Новий рік! От вони й зібралися усі разом, направду велика родина: сиві батьки та троє дорослих дітей — дві сестри та брат. Старша Катя з чоловіком та двома синами, середульша Ліза з малою дочкою і наймолодший Коля, що саме привів додому на знайомство з батьками дівчину. Тоня увесь вечір старанно уникала обіймів тітки, яка після першого келиха у повний голос нарікала на те, що їй теж обов'язково потрібно народити дівчинку, бо «эти никудышные мальчишки» — суцільне розчарування. Усім за столом булоніяково: дорослі опустили очі і почали підкреслено старанно колупатися вилками у салатах. Тоня, котра блукала кімнатою між телевізором, ялинкою та святковим столом, раптом підійшла до дядькової дівчини та пригорнулася, притуливши голову до її живота. Дорослі дружно перевели погляди від олів'є на Тоню. Мала, видавалося, розімліла від тепла молодої жінки, що розсіяно перебирала пальцями невагоме дитяче волоссячко, не знаючи, як поводитися. Паузу перервала Тоня. Не змінюючи пози, вона чітко сказала:
— Ляля.
Більшість дорослих вирішили, що так Тоня назвала дівчину, котра їй вочевидь припала до душі. Тільки майбутня свекруха помітила, як син та гостя перезирнулися.
— Мы сами только позавчера узнали…
Дитина народилася у липні, у розпал літа. Дівчинка, до слова. Назвали Софією.
Були і інші історії про дивовижну здатність Тоні відчувати те, про що люди не говорять вголос.
Їй було років п’ять, мабуть. Тоня помітила стареньку сусідку, що самотньо сиділа на лавці неподалік під'їзду. Мабуть, бабуся сиділа на тій лавці і раніше, та помітила її Тоня тільки зараз. Мама застала дівчатко поруч із сусідкою, вони неквапливо про щось розмовляли. Знаючи, якими допитливими до чужих сімейних справ бувають сусіди, серйозно запитала:
— О чем вы с соседкою так мило беседовали?
— Я с ней попрощалась.
— Она куда-то уезжает?
Пауза. Коротка, проте відчутна, майже видима.
— Да. Насовсем.
За два дні у двері подзвонили. За порогом стояла голова об'єднання власників квартир, балакуча чорнява дама невизначеного віку.
— Слышали? Неля Михална умерла! Из шестьдесят седьмой, да! Я вот собираю, ктосколько может!
Ліза покопирсалася у сумці, у маленькій кишені трапилися сто гривень. Простягнула, знизала плечима, мовляв, вибачайте, більше нема. А сама все думала про те, що таки ж назовсім пішла сусідка. Назовсім.
У Тоні вже готові чотири горбики. Усі чотири — однаковісінькі, дуже охайні. А Ліза сидить на лавці, вперлася невидющим поглядом у пісок, та усе згадує.
Іще був пам'ятний випадок… Хіба ж таке забудеш? У Тоні день народження в грудні, і у дідуся в грудні. У Тоні — тринадцятого, а у дідуся — п’ятнадцятого. Дідусь полюбляв повторювати, що Тоня — то йому подарунок, онучку обожнював. Особливо тішило дідуся те, що малу назвали на честь його матері — Антоніною. У кімнаті бабусі і дідуся завжди висів великий ретушований портрет, замовлений у фотоательє із єдиного збереженого фото. Маленька Тоня високо задирала голову і дивилася на округле обличчя Тоні великої. Очі у жінки на портреті примружені, видається, вона пильно щось видивляється. Волосся коротке, ледь сягає вух, зачесане назад, закріплене гребенем. На піджаку — ордени і медалі, багато, цілий ряд. Тоня ніколи не запитувала подробиць про прабабу-тезку.
— Тонечка, что тебе дедушка должен купить на день рождения? Какой подарочек тыхочешь? — запитав дідусь десь за тиждень до її шестиріччя.
— Куколку.
— Ну вот поедем с утра в твой день рождения в магазин, и дедушка купит куколку, какуюты захочешь!
— Не купишь.
Дідусь тоді добряче здивувався, навіть образився. Чому це раптом не купить? Та за два дні дід раптово розхворівся, і карета швидкої забрала його до лікарні. Бабуся поїхала з ним, за кілька годин подзвонила заплакана: інфаркт, не врятували. Не встигли. А Тоня знову виявилася правою. Ляльку дід їй так і не купив. І день її народження теж не святкували. Не до того було. Новий рік, звісно, теж не святкували. Далі був лютий, і відкрилися двері до пекла.
Мама Ліза каже собі, що Тоня була ще маленькою, що вона усе забуде. Забуде нескінченні, безперервні вибухи та постріли. Те, як зрозуміли, що не мають більше сили бігати з квартири у підвал, і переселилися в нього. Як приїхав танк і стріляв по їхньому будинку. Як вибухнув і довго палав сусідній дім. Як вона, мама Ліза, готувала їжу на вогнищі і бігла із паруючою каструлею у підвал, бо знову почався обстріл. Як бабуся пішла з підвалу назад у квартиру, лягла на диван та відмовилася спускатися донизу.
Як вбили сусіда дядю Сашу і сусідку Аню, як вони довго лежали неподалік під’їзду. Як зруйнували горішні поверхи і бабуся назавжди залишилася у своїй кімнаті. Як їм довелося втікати і шукати інший підвал. А від спогаду про те, як вони п’ять діб виїжджали на «підконтрольну територію», маму Лізу пересмикує…
Тоді Тоня зрозуміла, що дорослі вміють плакати без сліз, і кричати без голосу, і хотіти вже нарешті вмерти, бо вибух убиває швидко, а пекельний жах — повільно.
Ліза власне сиділа, спершись спиною до стіни, дивилася у вологу темряву і думала, що вмерти — це краще, аніж нескінченно чекати смерті. Тоня підійшла нечутно:
— Не бойся, мамочка, мы не умрем…
Тоня довгий час не плакала. Навіть коли забивала до крові коліна, навіть коли зривалася вночі від жахіть. Заплакала Тоня якось у травні, під кінець першого класу. Ліза забирала її зі школи — групу продовженого дня вивели на прогулянку — і шукала очима малу, а вона стоїть під стіною і ковтає сльози.
— Ударили? Упала? Болит?
Тоня хитнула головою, а тоді показала пальцем: посеред майданчика двійко хлопців чимдуж гатили палицями… гумового ската, вкопаного у землю. Скат тихо стогнав і відпружинював удари. Скату було боляче.
Ліза знову споглядає, як старанно Тоня випорпує останню ямку, кладе туди метелика.
Ось перший горбик. Це бабуся.
Ось другий, третій, четвертий. Це Коля, його дівчина, котра так і не встигла стати дружиною, і їх донечка — загинули при евакуації.
П'ятий, шостий, сьомий, восьмий. Сестра, зять, сини — виїхали до Росії. Самі, добровільно. Краще б померли, справді. Ліза забороняє собі так думати: це погано, сестра все-таки, та думки живуть власним життям.
Раптом до Тоні підходить хлопчик з лопаткою. Ліза напружується. Він мовчки присідає коло Тоні і починає копати ямку. За хвилю у ямці — мертва бджола. Хлопчик закопує комаху і намагається спорудити зверху такий же горбик, як Тонині.
Ліза почувається метеликом. Метелики насправді страшенно самотні. Народжуються на самоті і вмирають на самоті. З точки зору листя, метелики — непристойно метушливі. Навіщо робити так багато зайвих рухів, якщо все рівно опинишся на землі?