«Лікарю, я боюся читачів. Я виживу (як письменник)?»
Інтродукція
За письмовим столом сидить молодий талановитий автор. У нього в голові —план майбутнього шедевру. На екрані гаджета — жодного рядка.
Хто першим сказав страшне слово «прокрастинація»? Самі ви прокрастинуєте, а наш письменник працює на своє майбутнє. Він читає поради для початківців від метра А. Той впевнено радить: «Необхідно чітко уявляти свою цільову аудиторію. Жодного сенсу нема починати писати, перш ніж скласти портрет ідеального читача свого твору».
Усе логічно й зрозуміло. Та й наклади метра говорять самі за себе. Тож варто закрити вкладку і братися як не за писання, так за портрет того самого ідеального читача.
Чекайте, серед запропонованих внизу статті схожих дописів — інтерв’ю з метром Б. з провокаційною назвою: «Наплюйте на всі поради досвідчених». Звісно, молодий талановитий автор тицяє на таку привабливу назву. І за мить читає: «Ідеал у цьому грішному світі недосяжний. Нема ідеальних читачів. Нема ідеальних авторів, які б подобались усім. Змиріться, що хтось ваш твір лаятиме».
Розгубленому автору залишається порівняти кількість написаних обома метрами книг та їхні наклади, щоб виявити, яка стратегія більш успішна. Чи обрати ті поради, які подобаються більше. Чи так і сидіти, втупившись у порожній екран, не написавши ні слова.
Чи закрити обидві вкладки, сказати собі, що за десять років і він сам із розумним виглядом буде давати поради новачкам у літературі, і взятися до роботи. Ну так, я люблю фантастику.
І ще, про всяк випадок: метри А. і Б. — мої вигадки, їх не існує. Щодо можливих збігів із реальністю прошу висловлювати претензії не мені, а реальності.
Десь у світі живе читач із холодними очима
Письменнику-письменнику, читач із холодними байдужими очима вже зайшов до крамниці, де на полиці твоя книга.
Читач із холодними очима вже підійшов до полиці, де стоїть твоя книга.
Він уже тримає твою книгу в руках.
Він роздивляється обкладинку, ледь кривлячи губи.
Він уже читає анотацію.
Проглядає першу сторінку. Останню. Зазирає до середини.
Він уже ставить книгу на полицю і мимохідь терняє пальцями по джинсах, ніби йому неприємно й тримати таке-от в руках, не те що голосувати гривнею.
Як вам жахлик?
А я ще не додала, що він, цей читач, цілком може в інтернет-дискусії написати, що книга не варта уваги. Понаписували тут усякого й понавидавали. Дерева, що на папір пішли, пожаліли б тратити.
Нажахатися по-справжньому від такого письменник, звісно, не може. Але осад від такої ситуації залишиться.
Уявляємо далі. Відразу ту ж книгу взяв до рук інший читач. Теж продивився кілька сторінок, усміхнувся, ніби почув голос друга, який розповідає щось дійсно цікаве, й попрямував до каси, щоб купити. А потім із задоволенням прочитав вдома. І поки читав, життя видавалося стерпним. А може, навіть непоганим. А може, й гарним. І п’ять зірочок він поставив під відгуком. І знайомим щиро порадив. І на автограф-сесію до автора прийшов.
Ну? Чудово, правда? Тут можна щиро усміхнутись: це ж, певно, і є отой ідеальний читач, який трапився вашій книзі. І він — не єдиний такий, чесно.
Так, а чого в декого усмішки бліднуваті? Хай приємно таке уявляти, але читач із холодними очима таки існує?
Тут не можу нічим потішити: так, от просто зараз десь на Землі ходить читач, якому не сподобається ваша книга — вже написана чи майбутня. Чи, принаймні, твір залишить його байдужим. І це — не міфічне чудовисько. Звичайна людина, яка не любить певний жанр чи обсяг твору, яку не зачіпає певна тема або, навпаки, якій тема видається надто болючою і б’є по голих нервах. Яка читає лише твори іноземних авторів, скажімо. Яка була в поганому настрої, коли зайшла до крамниці.
Чи навіть така, яка не любить читати й тримати книги в руках. Так, не забуваймо, що бувають і такі люди. І не питайте мене, що вони можуть забути в книжковій крамниці й навіщо беруться читати те, що не подобається від початку. Живуть, хвалити Бога, у вільній країні, тож роблять, що хочуть.
А я оптимістка: раптом якщо такі критики ходитимуть до книгарні справно, на них трохи вплине гарна атмосфера й вони полюблять читання? Так, знову фантастика.
Правило зеленого чорнила, або Як змиритись, що ти не сподобаєшся всім?
На численних творчих курсах люблять розбирати причини творчих криз, приділяючи чимало уваги «страху перед білим аркушем».
Я навіть згодна, що говорити про це варто. Бо страх такий зустрічається часто, й точно не від того, що той аркуш, тим більше, найчастіше віртуальний, можна зіпсувати. Ну, зіпсуєш невдалим словом, орфографічною помилкою чи навіть невірним фактом (чого таки варто за можливості уникати), і? І нічого, стеля на голову не впаде, бо якби падала щоразу в такому випадку, то цілих стель у світі не залишилось би.
Але раптом не встигнеш чи не зможеш виправити, і світ побачить неідеальна книжка? Тут запевнення інструкторів із тих же творчих курсів, що й таке буває, не діє. Це як у дитинстві, коли в школі в словниковому диктанті з тридцяти слів допустив помилку, а то й дві, а вчителька підкреслила ті помилки червоною ручкою і суворо запитала: ну, як так? Невже нещасних тридцять слів не можна написати без помилок? Питання риторичне: можна було б, учень і написав би бездоганно, а зараз це — його рівень. І знаєте, непоганий рівень: двадцять дев’ять слів написано правильно. Недарма ж зараз є метода відзначати зеленою, а не червоною ручкою і саме правильні слова, щоб показати: все далеко не так погано.
Я свідома, що дехто вважає такий метод неправильним, бо нащо дитині прагнути до досконалості, якщо хвалять не лише за бездоганно виконану роботу? Так школяр ніколи не навчиться писати грамотно. І не прагнутиме до ідеалу у всіх справах.
Ну, якщо глянути на дописи в соцмережах, будемо чесними: не всі й навчилисяписати бездоганно, попри вказівки на помилки. А потім дехто хапається за голову, перечитавши власний допис, і починає його правити. Дехто видаляє пост, бо стає соромно. Дехто щиро дивується, коли опонент наводить помилку як аргумент у дискусії: а щодо самого питання сказати нема чого? А за вказівку на помилку дякую, виправлю.
Мені подобається остання позиція. Але насправді я не знаю, як виховати таке ставлення до життя. Припускаю, що за ним стоїть або темперамент, або тривала практика.
Краще боятись у гарній компанії.
І так, можна переживати та писати
Чи бувають письменники, які не бояться, що їм трапиться «не їхній» читач, який розкритикує книгу? Так, бувають.
Знаю людей, які стверджують, що пишуть для невеликого кола прихильників чи лише для себе, а інші можуть читати чи й ні, це нічого не змінює. Чесно, вони існують. Я бачила, як вони викладають свої твори на літературні сайти й навіть не дивляться на статистику переглядів. Але їх небагато.
Іншим письменникам важливо мати якийсь зворотній зв’язок. Та й для книги добре, якщо про неї говорять. Тут можна згадати про інший різновид авторів, які щиро вважають, що будь-який відгук, навіть зі знаком мінус, сприяє просуванню книги. Особливо в країні, де літературна критика — не надто розповсюджене явище. Тож дякувати кожному, хто про книгу згадує та не дає іншим забути про її існування.
Підвид цього різновиду — автори, які читають лише позитивні відгуки, а негативні фіксують, однак не витрачають на них час. Не найгірший варіант, хоч підходить не всім.
Бо від того, що негативні відгуки не читати, вони не зникають. Існує, щоправда, експрес-вправа, коли настрій поганий і писати, за всіма порадами, щодня треба, а не хочеться в передчутті майбутньої критики. Спробуйте пошукати відгуки —не лише позитивні — на книги, які вам самим дуже подобаються. Знайшли, за що їх лають, щоб відчути себе в гарній компанії?
Ні? То шукайте ще. Бо навіть книги, які видані найбільшими тиражами, — та ж Біблія й твори Шекспіра, — за роки існування зібрали чималу «колекцію» критичних відгуків. Вам, до речі, ще потрібно докласти чимало зусиль, аби опинитись у ситуації, коли майбутні читачі сперечатимуться, а чи ви взагалі існували, якої були статі, походження й політичних уподобань. Це я так на дискусію про Шекспіра натякаю.
Втомились шукати? То й добре. Закривайте поради й розпочинайте писати.
Бо от вам страшно, що хтось критикуватиме. А історії, яка зараз у вас у голові, страшно, що ви її ніколи не напишете й про неї не почують інші. І я от намагаюся вас хоч якось заспокоїти. А історію можете заспокоїти лише ви.
P.S. То як, якщо письменник боїться читачів, принаймні, деяких, то чи зможе він писати? Як свідчить історія, пишуть ті, хто любить і світ, і людей, і читачів, і свої твори. Пишуть і ті, хто боїться всього перерахованого. І ті, хто все це ненавидить. От байдужі — навряд чи. Бо нащо? Але ви ж не байдужі. Тож —плідної творчості!
Інтродукція
За письмовим столом сидить молодий талановитий автор. У нього в голові —план майбутнього шедевру. На екрані гаджета — жодного рядка.
Хто першим сказав страшне слово «прокрастинація»? Самі ви прокрастинуєте, а наш письменник працює на своє майбутнє. Він читає поради для початківців від метра А. Той впевнено радить: «Необхідно чітко уявляти свою цільову аудиторію. Жодного сенсу нема починати писати, перш ніж скласти портрет ідеального читача свого твору».
Усе логічно й зрозуміло. Та й наклади метра говорять самі за себе. Тож варто закрити вкладку і братися як не за писання, так за портрет того самого ідеального читача.
Чекайте, серед запропонованих внизу статті схожих дописів — інтерв’ю з метром Б. з провокаційною назвою: «Наплюйте на всі поради досвідчених». Звісно, молодий талановитий автор тицяє на таку привабливу назву. І за мить читає: «Ідеал у цьому грішному світі недосяжний. Нема ідеальних читачів. Нема ідеальних авторів, які б подобались усім. Змиріться, що хтось ваш твір лаятиме».
Розгубленому автору залишається порівняти кількість написаних обома метрами книг та їхні наклади, щоб виявити, яка стратегія більш успішна. Чи обрати ті поради, які подобаються більше. Чи так і сидіти, втупившись у порожній екран, не написавши ні слова.
Чи закрити обидві вкладки, сказати собі, що за десять років і він сам із розумним виглядом буде давати поради новачкам у літературі, і взятися до роботи. Ну так, я люблю фантастику.
І ще, про всяк випадок: метри А. і Б. — мої вигадки, їх не існує. Щодо можливих збігів із реальністю прошу висловлювати претензії не мені, а реальності.
Десь у світі живе читач із холодними очима
Письменнику-письменнику, читач із холодними байдужими очима вже зайшов до крамниці, де на полиці твоя книга.
Читач із холодними очима вже підійшов до полиці, де стоїть твоя книга.
Він уже тримає твою книгу в руках.
Він роздивляється обкладинку, ледь кривлячи губи.
Він уже читає анотацію.
Проглядає першу сторінку. Останню. Зазирає до середини.
Він уже ставить книгу на полицю і мимохідь терняє пальцями по джинсах, ніби йому неприємно й тримати таке-от в руках, не те що голосувати гривнею.
Як вам жахлик?
А я ще не додала, що він, цей читач, цілком може в інтернет-дискусії написати, що книга не варта уваги. Понаписували тут усякого й понавидавали. Дерева, що на папір пішли, пожаліли б тратити.
Нажахатися по-справжньому від такого письменник, звісно, не може. Але осад від такої ситуації залишиться.
Уявляємо далі. Відразу ту ж книгу взяв до рук інший читач. Теж продивився кілька сторінок, усміхнувся, ніби почув голос друга, який розповідає щось дійсно цікаве, й попрямував до каси, щоб купити. А потім із задоволенням прочитав вдома. І поки читав, життя видавалося стерпним. А може, навіть непоганим. А може, й гарним. І п’ять зірочок він поставив під відгуком. І знайомим щиро порадив. І на автограф-сесію до автора прийшов.
Ну? Чудово, правда? Тут можна щиро усміхнутись: це ж, певно, і є отой ідеальний читач, який трапився вашій книзі. І він — не єдиний такий, чесно.
Так, а чого в декого усмішки бліднуваті? Хай приємно таке уявляти, але читач із холодними очима таки існує?
Тут не можу нічим потішити: так, от просто зараз десь на Землі ходить читач, якому не сподобається ваша книга — вже написана чи майбутня. Чи, принаймні, твір залишить його байдужим. І це — не міфічне чудовисько. Звичайна людина, яка не любить певний жанр чи обсяг твору, яку не зачіпає певна тема або, навпаки, якій тема видається надто болючою і б’є по голих нервах. Яка читає лише твори іноземних авторів, скажімо. Яка була в поганому настрої, коли зайшла до крамниці.
Чи навіть така, яка не любить читати й тримати книги в руках. Так, не забуваймо, що бувають і такі люди. І не питайте мене, що вони можуть забути в книжковій крамниці й навіщо беруться читати те, що не подобається від початку. Живуть, хвалити Бога, у вільній країні, тож роблять, що хочуть.
А я оптимістка: раптом якщо такі критики ходитимуть до книгарні справно, на них трохи вплине гарна атмосфера й вони полюблять читання? Так, знову фантастика.
Правило зеленого чорнила, або Як змиритись, що ти не сподобаєшся всім?
На численних творчих курсах люблять розбирати причини творчих криз, приділяючи чимало уваги «страху перед білим аркушем».
Я навіть згодна, що говорити про це варто. Бо страх такий зустрічається часто, й точно не від того, що той аркуш, тим більше, найчастіше віртуальний, можна зіпсувати. Ну, зіпсуєш невдалим словом, орфографічною помилкою чи навіть невірним фактом (чого таки варто за можливості уникати), і? І нічого, стеля на голову не впаде, бо якби падала щоразу в такому випадку, то цілих стель у світі не залишилось би.
Але раптом не встигнеш чи не зможеш виправити, і світ побачить неідеальна книжка? Тут запевнення інструкторів із тих же творчих курсів, що й таке буває, не діє. Це як у дитинстві, коли в школі в словниковому диктанті з тридцяти слів допустив помилку, а то й дві, а вчителька підкреслила ті помилки червоною ручкою і суворо запитала: ну, як так? Невже нещасних тридцять слів не можна написати без помилок? Питання риторичне: можна було б, учень і написав би бездоганно, а зараз це — його рівень. І знаєте, непоганий рівень: двадцять дев’ять слів написано правильно. Недарма ж зараз є метода відзначати зеленою, а не червоною ручкою і саме правильні слова, щоб показати: все далеко не так погано.
Я свідома, що дехто вважає такий метод неправильним, бо нащо дитині прагнути до досконалості, якщо хвалять не лише за бездоганно виконану роботу? Так школяр ніколи не навчиться писати грамотно. І не прагнутиме до ідеалу у всіх справах.
Ну, якщо глянути на дописи в соцмережах, будемо чесними: не всі й навчилисяписати бездоганно, попри вказівки на помилки. А потім дехто хапається за голову, перечитавши власний допис, і починає його правити. Дехто видаляє пост, бо стає соромно. Дехто щиро дивується, коли опонент наводить помилку як аргумент у дискусії: а щодо самого питання сказати нема чого? А за вказівку на помилку дякую, виправлю.
Мені подобається остання позиція. Але насправді я не знаю, як виховати таке ставлення до життя. Припускаю, що за ним стоїть або темперамент, або тривала практика.
Краще боятись у гарній компанії.
І так, можна переживати та писати
Чи бувають письменники, які не бояться, що їм трапиться «не їхній» читач, який розкритикує книгу? Так, бувають.
Знаю людей, які стверджують, що пишуть для невеликого кола прихильників чи лише для себе, а інші можуть читати чи й ні, це нічого не змінює. Чесно, вони існують. Я бачила, як вони викладають свої твори на літературні сайти й навіть не дивляться на статистику переглядів. Але їх небагато.
Іншим письменникам важливо мати якийсь зворотній зв’язок. Та й для книги добре, якщо про неї говорять. Тут можна згадати про інший різновид авторів, які щиро вважають, що будь-який відгук, навіть зі знаком мінус, сприяє просуванню книги. Особливо в країні, де літературна критика — не надто розповсюджене явище. Тож дякувати кожному, хто про книгу згадує та не дає іншим забути про її існування.
Підвид цього різновиду — автори, які читають лише позитивні відгуки, а негативні фіксують, однак не витрачають на них час. Не найгірший варіант, хоч підходить не всім.
Бо від того, що негативні відгуки не читати, вони не зникають. Існує, щоправда, експрес-вправа, коли настрій поганий і писати, за всіма порадами, щодня треба, а не хочеться в передчутті майбутньої критики. Спробуйте пошукати відгуки —не лише позитивні — на книги, які вам самим дуже подобаються. Знайшли, за що їх лають, щоб відчути себе в гарній компанії?
Ні? То шукайте ще. Бо навіть книги, які видані найбільшими тиражами, — та ж Біблія й твори Шекспіра, — за роки існування зібрали чималу «колекцію» критичних відгуків. Вам, до речі, ще потрібно докласти чимало зусиль, аби опинитись у ситуації, коли майбутні читачі сперечатимуться, а чи ви взагалі існували, якої були статі, походження й політичних уподобань. Це я так на дискусію про Шекспіра натякаю.
Втомились шукати? То й добре. Закривайте поради й розпочинайте писати.
Бо от вам страшно, що хтось критикуватиме. А історії, яка зараз у вас у голові, страшно, що ви її ніколи не напишете й про неї не почують інші. І я от намагаюся вас хоч якось заспокоїти. А історію можете заспокоїти лише ви.
P.S. То як, якщо письменник боїться читачів, принаймні, деяких, то чи зможе він писати? Як свідчить історія, пишуть ті, хто любить і світ, і людей, і читачів, і свої твори. Пишуть і ті, хто боїться всього перерахованого. І ті, хто все це ненавидить. От байдужі — навряд чи. Бо нащо? Але ви ж не байдужі. Тож —плідної творчості!
