П’ЯТИЙ НОМЕР

ГАРЯЧІШЕ ЗА СОНЦЕ. Катерина Іваннікова

2024-08-19 20:54 ПРОЗА
ГАРЯЧІШЕ ЗА СОНЦЕ

Тринадцяте літо — наше останнє на рубежі дитинства і дорослішання. Вдень ми все ще діти: влаштовуємо велосипедні перегони, бігаємо на стару птахофабрику по яблука, вештаємося вулицями в пошуках пригод, притягуючи до себе засмагу, пилюку й синці. Ми нищимо вщент чергову пару шльопанців, лише місяць тому принесену бабою з базару, і дістаємо за це заслуженої прочуханки. Заслуженої, звичайно, лише з бабиної точки зору: аргументи на кшталт «ми гралися з хлопцями в футбол» або «ми змагалися, хто вище залізе на стару вишню» чомусь не діють. «Що ж ти за розбишака така? Піди вмийся, перевдягнися! Ти ж дівчинка!» Але ми занадто зайняті, щоб перейматися такими дрібницями. Ще не торкнулися наших круглих щічок підліткові прищі, тож нам нема чого щодня заглядати в дзеркало; фігури наші ще важко відрізнити від хлопчачих, тож нам, за великим рахунком, все одно, що вдягати на вулицю, — аби зручно.

Надвечір, стомлені й голодні, ми повертаємося додому до звичного ритуалу: їсти, мити ноги і дивитися з бабою кіно. Того літа ми показилися на пункті серіалу «Клон». Ох, не одна бабина хустина пішла на костюм для східних танців; ох, не один дід недорахувався риболовних дзвіночків-алярмів: ми чіпляли їх у волосся і гордовито трусили головами, вдаючи, що там зовсім не ріденькі русяві кіски, а густа чорна грива. Ми поглиблюємо свої знання марокканської культури за переглядом двісті-котроїсь серії «Клону», а потім чемно розходимося по кімнатах: всім добраніч! За стіною голосно хропе баба, за вікном надриваються цвіркуни, повітря в кімнаті густе, наче парне молоко. Небо за вікном наливається чорнотою кольору смородинового варення — може, з тієї самої банки, що ми колись було розтрощили, бавлячись в супергероїв на веранді.

Нам не спиться. Ми обмінюємося безладними смсками ні про що, доки кожна з нас не отримує повідомлення, від якого серце виконує несміливо-захоплене сальто-мортале: «Виходь у двір».

Ми тихенько, як миші, вислизаємо зі сплячо-хроплячих домівок. Крізь вечірню росу, крізь скрекіт цвіркунів і доріжки світла з сусідських вікон, тонконогими оленятами несемося босоніж до розлогої вишні, під якою ховається стара-престара, бозна-коли і ким вкопана лавочка. Ми пірнаємо в густу вишневу тінь, у суміш пахощів вологої зелені, смаженого соняха і розчавлених ягід. На мить завмираємо під пильними поглядами тих, що ще кілька годин тому ганяли з нами у футбол, стрибали з дерев і жбурляли камінці з мосту в річку — а тепер поїдають очима так, наче зроду не бачили. Ми вдаємо, що не помічаємо цієї дивної поведінки; колінами й ліктями здобуваємо собі шматочок вільного простору на лавці, діловито підставляємо жмені для насіння, невимушено щебечемо — точнісінько так, як за білого дня, ніби й нема навколо нас цього чорнильно-смородинового неба, музичних цвіркунів, мрійливо-сонної тиші літньої ночі. Ми старанно і гучно регочемо над кожним жартом, навіть несмішним, намагаючись розбавити густу атмосферу інакшості, що зависла хмаркою над стриженими головами наших супутників. Крізь вишневі віти нам підморгують кокетливі літні зорі, підглядають через плече на блакитний квадратик телефону, над яким всі похилилися, щоб роздивитися чи то картинку, чи то відео. Скупчившись на лавці, мов зграйка курчат, затишно мовчимо, передаємо одне одному насіння і пляшку «Живчику». Котрась з нас відчуває на своїй спині між лопатками несміливий доторк хлопчачої долоні: геть несхожий на будь-який інший дотик, що коли-небудь траплявся, геть інакший — гарячіший за сонце. Спину аж пече, але зрушити з місця неможливо, а серце тьохкає так гучно, що здається заглушає цвіркунів — як же інші не чують? Однак вишнева темрява надійно ховає таємницю: ту першу дівчачу, не дитячу, яку одна з нас завтра занотує в блокноті на срібному замочку і покаже решті тільки наступного літа. В голові вир дрібних птаходумок, жодної з яких не вдається вхопити бодай за кінчик хвостика. Між лопатками все тане й тане сонце чужої долоні, а губи мимоволі розповзаються в безпричинній посмішці — таки добре, що іншим не видно.

Магію перериває голосний оклик з далекого зовнішнього світу: «Катя!/Іра!/Ліза/Соня! Ти де лазиш? Ану додому!» Ми зриваємося з лавки, мов наполохані зайчата, котрась з нас (котра?) нечутно зітхає, ловлячи дрижаки від неприємного холодку на розгаряченій спині. Мерщій забиваємося у свої задушливі дівчачі кімнатки, ховаємо під ковдрами зелені від трави стопи, а під подушкою нову мрію. Ще не до кінця зрозуміло, про що саме, але це точно щось грандіозне. З нею в обіймах провалюємося в міцний сон.

Поблажливо-доброзичливо позирають на нас крізь вікна вічно молоді зорі, згадуючи, можливо, своє власне тринадцяте літо. Вже за рік цього дня ми будемо геть іншими: бігатимемо на птахофабрику на таємні побачення, а не по яблука; проситимемо в баби на базарі босоніжок на шпильках замість нових шльопанців («Та чи ти здуріла? Ноги попереламуєш!»); ми фарбуватимемо одна одній пасма й нігті, а щовечора, ледь стемніє, тікатимемо на лавку під вишнею замість дивитися з бабою кіно.

Це буде за рік, а поки ще триває наше тринадцяте літо, останнє на рубежі дитинства і дорослішання. Завтра ми знову підемо змагатися, хто далі кине камінець з моста у воду. Ми почепимо у волосся пару рибальських дзвіночків, матимемо надзвичайно брудні ноги і надзвичайно чисті душі. В наших блокнотах на замочку, в мріях і серцях чекатиме свого часу велике, незбагненне, сонячно-гаряче почуття, якому поки що немає назви.