А я знову хочу відчути свій дім
Сьогодні напрочуд тихий день. Пахне липою, дрібнить дощем, земля встигає парувати на очах, не бачиш звичних бульбашок, не чути сигналу повітряної тривоги — вперше відколи літо.
— Іра, але без кофеїну, — нагадує жінка з душної кімнати.
Взявши хустинку, протирає спітніле чоло, до якого так і липнуть пасма волосся, вибілених дешевою фарбою.
— І без цукру, — широкоплеча жінка з горнятками в руках з’являється в порозі тієї ж душної кімнати. — Ваша кава в маленькому, моя – з молоком.
— А я от із молоком ніколи не любила, — каже Світлана, вдруге протираючи чоло, — нема смаку, хоч без кофеїну те саме.
Іра вагається чи витягати із кишені шортів шоколадний батончик. Бо Світлана тиждень як після операції, та залишок літа проведе з вівсянкою на воді. А Іра, відколи приїхала, щодень жадібно їсть нездорові вуглеводи. Тому із ввічливості пропонує спершу Світлані.
— Будете?
— Ні.
Колись Світлана потерпала від солодкого. Прокинеться серед ночі та мерщій до холодильника за медом чи вишневим варенням. Так тривало роками, допоки лікарі не ошелешили цукровим діабетом. Світлані тоді виповнилося майже п’ятдесят і вона полишила вчителювання. Діти любили її, вона любила дітей. Щоправда, внуками її не квапились втішити ні сини, ні Бог.
— Інсулін ви теж полишили?
— Та куди мені без нього? Хіба вперед ногами, — Світлана знайшла в собі сили жартувати. — Не так страшно вколоти, як страшно, коли його забракне. Ми з чоловіком не думали виїжджати, та переносний холодильник з інсуліном був напоготові. Наче вірний собака забився в коридорі й чекав.
— Вас хоча б волонтери попередили, а я?
Світлана торкається губами білої люмінарки, згадує дзвінок посеред ночі, як почула своє ім’я з-поміж інших громадських активістів. Затим ковтає гарячу каву й охриплим голосом каже:
— Хрінове таке відчуття бути в розстрільному списку.
Іра вкусила батончик. Вона мала покривлені зуби, але вільно сміялась. Восени відправила чоловіка на заробітки, а сама позмінно влаштувалася операторкою кол-центру. Довго не розкисала, завела собаку і кота. Дітей у них не було. Лише недавно куплена двокімнатка у спальному районі на Печерську із вапнованими стінами, зате з дзеркалами в ліфті. Війна застала Іру вдома. Почали обстрілювати Київ. Вона поспіхом зібрала речі, написала чоловіку повідомлення у вайбер. І вже схопилася їхати, але вдома досі залишалися пес з котом. Пульсувало гидке відчуття провини. Пообіцяла собі, чорній Лорі, плямистій Мусі недовгу розлуку. Чоловік відписав, щоб їхала до нього. Іра спочатку погодилася. Та коли почула про черги на кордонах, передумала, обізвала коханого довбойобом і вимкнула сповіщення.
Жінки вслухалися до ритму дрібного дощу в надії ковтнути майже не відчутну свіжість.
— А ми із чоловіком планували продати квартиру й переїхати в приватний будиночок. Квартирка наша хоч простора і світла, але затісна. Та й куди нам, майже пенсіонерам, на п’ятий поверх підійматися. Підшуковували, думали, цим літом переїдемо, щоб трохи спокійніше було.
— А діти?
— Сини роз’їхалися. І навряд чи повернуться. Павло поїхав із Сєверодонецька ще до 2014 року, — пригадує Світлана, — дотепер не одружився. Назар в Іспанії.
— Тепер молодь живе, як європейці: весілля і діти після сорока.
Іра задумалася про життя з чоловіком. Їхні стосунки розвивалися надто стрімко. Сімнадцятирічна, молода й зухвала, вона приїхала вступати в Київський політехнічний. Паралельно влаштувалася на роботу. Катаючись з правого берега Дніпра на лівий, Іра розкладала напівзіпсуті товари в мережевому супермаркеті, бідкаючись, що рано чи пізно хтось таки викриє цю чортову маркетингову схему. І коли сонце почало рано сідати, а ноги топтали пожовкле тонке листя, Іра погодилася на перше побачення. Не встояла перед квітами й галантним Толіком. А ще перед кіно, ляльковою виставою і цукерками, якою б банальщиною їй це не здавалося. На перший погляд, Толік був зарозумілим чоловіком, а голомоза голова робила його київським піжоном. Не було такої частини тіла, яку б вона не хотіла підправити в ньому. Кирпатий ніс щільно прилягав до широкого обличчя. Майже непомітні брови та вії, повислі вуха не пасували до квадратних зубів. Толік був худий і штани злазили все нижче й нижче з кістлявого заду. Але було щось таке добре в його сірих очах, що по-дитячому тримало Ірину увагу.
Трохи згодом Толік приніс квитки на поїзд Київ – Ковель. Коли вони вискочили із переповненого вагона, він сором’язливо тицьнувся обличчям їй у шию. Іра дбайливо поцілувала його в маківку, що блищала, наче новий посуд. Кохатися Толік умів вправно. Там, у напівдешевому готелі, Толік довгими пальцями проник крізь її віскозну футболку й перебирав сосками, наче спілими вишнями, перед тим, як поглинути їх мокрими губами. Вона лежала на боці, розставивши ноги, а він задовольняв її повільно, глибоко, солодко. З Ковеля вони повернулися парою, та Іра перевезла речі в неприбрану холостяцьку кімнату. Толік писав конспекти лекцій, навчаючись на телевізійника, а вона тягнула їхнє скупе життя на власних плечах. Потрапити «на телевізор» у Толіка не вийшло. Він найняв таких самих нереалізованих чоловіків і зайнявся фасадними ремонтами. А коли геть скрутно стало, сказав Ірі, що їде в Туреччину на заробітки.
Іра переводить думки, заодно й погляд:
— Скільки років вашому шлюбу?
— Тридцять вісім.
— Господи! Так любите?
— Так звикла.
Жінки переглядаються. Світлана замовкає. Видихає через ніс, чомусь пригадує дорогу сюди. Коли вибігали з дому, вхопивши сумку з двома рушниками, двома светрами й чистою білизною, гатили градами. Короткими паузами Світлана встигала вдихнути повітря. Жигулі кольору перестиглого абрикоса прагнуло оминути асфальтні розриви. Кілометрами тягуча й мовчазна дорога з Дніпра. Світлана дотепер не знає, чому із чоловіком про війну не говорили. Він не рідко свистів. Виглядало, що хотів зловити ритм знайомих мелодій. Вона то оглядала нафарбовані червоним лаком нігті, то ловила мережу. Навіть пробувала заснути. А коли не виходило, вмощувалася і, ніби штурман, виглядала дорожні перешкоди. Різні траплялися машини: хетчбеки, седани, універсали. І майже на всіх приклеєний папір з надписом: «Дети». Чоловік курив, кашляв, переставав, знову курив і знову кашляв.
— Я б інакше влаштувала своє життя, якби можна було, — Іра краєчками рота усміхається. — Тільки не кажіть, що ніколи так не думали.
— Чого ж? Бувало. Але про що шкодувати?
— Невже не хотілося вирватися з міста, спробувати щось нове, стати кимось іншим?
Світлана протерла світлу гусячу шкіру навколо очей, про щось подумала і видала неголосно:
— Пам’ятаю, як у 2014 році з Луганська масово виїжджали люди. Вони працювали, займалися собою і дітьми. Збирали друзів за столом, планували вихідні. Хворіли, хтось навіть помирав. Жили бідно й жили багато. Були такі, у яких життя взагалі не склалося. А коли розпочалася війна, ті ж тисячі до останнього не хотіли їхати. Сподівалися на коротку поїздку. Тільки повернення додому триває майже десять років.
— Не всі такі категоричні, не думаєте?
— Я бачила тих, хто назавжди втратив домівку. Поблизу Києва було розкидане не одне мертве тіло. У звичайних костюмах, у стоптаних чи нових черевиках, у темних джинсах миттєво застигала кров. Молоде життя обгоріло в машинах, від яких залишилася тільки сажа. Тому, хто вцілів, зоставалося придивлятись, чи є хто живий серед чоловіків, серед розстріляних жінок із мертвими дітьми на задньому сидінні. Та біда в тому, що ніхто вже не боявся закрити мертві повіки. Не страшно затиснути задубілі зуби, навхрест скласти фіолетово-сині руки.
— Думаєте, усі хотіли повернутись?
— Хотіли, Іро, хотіли.
— Хтось хотів повернутися, а хтось – виїхати з кінцями.
— Ті, що виїхали, відчуття спокою не мають. Хочеться знову відчути свій дім.
У пам’яті Світлани виринає перший вересневий дзвінок, коли в повітрі ще пахне літом, а за календарем починається осінь. Учні переступали поріг школи, а їхні пальчики тримали букети. Їй завжди подобалося приходити додому й розставляти у вази загорнуті в прозорий папір квіти. Світлана починає реготати, спершу несміливо, а потім як розійдеться — один бог знає про що.
— Що таке? — Іра дивиться скоса.
— Згадала, як у дев’яносто дев’ятому ледь донесла свої перші букети додому. Таке дурне, але до болю рідне.
— А що там? — морщить чоло.
— В школі, де я працювала, майже самі жінки, крім директора й завгоспа. А, ні, брешу! Ще трудовик. Троє чоловіків на десять жінок.
— Султани!
— Так от, коли закінчилась урочистість, усі зачинилися в кабінеті директора. Нашвидкуруч зробили канапки з молочною ковбасою, розгорнули цукерки асорті, порізали чотири яблука. Завгосп показав з-під руки вишнівку. Ух! Як вона пахла! Трудовик посадив баян собі на живіт, на коліно — Марію Іванівну і як загорланив їй у вухо. Дотепер не знаю, як я у двох лівих мештах прийшла додому.
— Вчителі називаються, — тепер зареготала Іра.
Запах чужого міста пришивається, наче ґудзик, до одягу. Він витісняє запах дому. Світлана випрямлюється, опирається в подушку набиту пір’ям, не свою, тверду. Іра гортає стрічку фейсбуку. Читає, що знову обстріляли Київ. Думає про куплену квартиру. Хтозна чи вже розбомблена, чи ще ні.
— Я зразу вас впізнала, — її очі, покриті синіми плямами, повертаються з новин у кімнатну задуху, — коли ви увійшли. Виснажена, але з намальованими повіками й нафарбованими нігтями.
— Мені ще низькоросла дівчина пропонувала розкласти одяг у шафі. А там і розпаковувати нічого. Тільки орхідея на підвіконні нагадувала про залишені вдома вісімнадцять горщиків орхідей.
— Тьху! Добре, що самі живі-здорові, а ви за орхідею переживаєте.
— Іра! — не стрималася Світлана.
— Ну, а що?
— Такі дрібнички складаються в життя.
— Боїтеся не повернутися?
— Боюся. — Світлана витирає сльози, що заважають дивитися. — Боюся стати безхатницею з пенсією в руках.
Смеркає. Жінки сидять мовчки. Їхні думки прикуті до власних тіл. Дивляться у різні кути кімнати й жодна не насмілиться сказати, що їхнє життя залишилося вдома. Багато чого залишилося вдома.
Сьогодні напрочуд тихий день. Пахне липою, дрібнить дощем, земля встигає парувати на очах, не бачиш звичних бульбашок, не чути сигналу повітряної тривоги — вперше відколи літо.
— Іра, але без кофеїну, — нагадує жінка з душної кімнати.
Взявши хустинку, протирає спітніле чоло, до якого так і липнуть пасма волосся, вибілених дешевою фарбою.
— І без цукру, — широкоплеча жінка з горнятками в руках з’являється в порозі тієї ж душної кімнати. — Ваша кава в маленькому, моя – з молоком.
— А я от із молоком ніколи не любила, — каже Світлана, вдруге протираючи чоло, — нема смаку, хоч без кофеїну те саме.
Іра вагається чи витягати із кишені шортів шоколадний батончик. Бо Світлана тиждень як після операції, та залишок літа проведе з вівсянкою на воді. А Іра, відколи приїхала, щодень жадібно їсть нездорові вуглеводи. Тому із ввічливості пропонує спершу Світлані.
— Будете?
— Ні.
Колись Світлана потерпала від солодкого. Прокинеться серед ночі та мерщій до холодильника за медом чи вишневим варенням. Так тривало роками, допоки лікарі не ошелешили цукровим діабетом. Світлані тоді виповнилося майже п’ятдесят і вона полишила вчителювання. Діти любили її, вона любила дітей. Щоправда, внуками її не квапились втішити ні сини, ні Бог.
— Інсулін ви теж полишили?
— Та куди мені без нього? Хіба вперед ногами, — Світлана знайшла в собі сили жартувати. — Не так страшно вколоти, як страшно, коли його забракне. Ми з чоловіком не думали виїжджати, та переносний холодильник з інсуліном був напоготові. Наче вірний собака забився в коридорі й чекав.
— Вас хоча б волонтери попередили, а я?
Світлана торкається губами білої люмінарки, згадує дзвінок посеред ночі, як почула своє ім’я з-поміж інших громадських активістів. Затим ковтає гарячу каву й охриплим голосом каже:
— Хрінове таке відчуття бути в розстрільному списку.
Іра вкусила батончик. Вона мала покривлені зуби, але вільно сміялась. Восени відправила чоловіка на заробітки, а сама позмінно влаштувалася операторкою кол-центру. Довго не розкисала, завела собаку і кота. Дітей у них не було. Лише недавно куплена двокімнатка у спальному районі на Печерську із вапнованими стінами, зате з дзеркалами в ліфті. Війна застала Іру вдома. Почали обстрілювати Київ. Вона поспіхом зібрала речі, написала чоловіку повідомлення у вайбер. І вже схопилася їхати, але вдома досі залишалися пес з котом. Пульсувало гидке відчуття провини. Пообіцяла собі, чорній Лорі, плямистій Мусі недовгу розлуку. Чоловік відписав, щоб їхала до нього. Іра спочатку погодилася. Та коли почула про черги на кордонах, передумала, обізвала коханого довбойобом і вимкнула сповіщення.
Жінки вслухалися до ритму дрібного дощу в надії ковтнути майже не відчутну свіжість.
— А ми із чоловіком планували продати квартиру й переїхати в приватний будиночок. Квартирка наша хоч простора і світла, але затісна. Та й куди нам, майже пенсіонерам, на п’ятий поверх підійматися. Підшуковували, думали, цим літом переїдемо, щоб трохи спокійніше було.
— А діти?
— Сини роз’їхалися. І навряд чи повернуться. Павло поїхав із Сєверодонецька ще до 2014 року, — пригадує Світлана, — дотепер не одружився. Назар в Іспанії.
— Тепер молодь живе, як європейці: весілля і діти після сорока.
Іра задумалася про життя з чоловіком. Їхні стосунки розвивалися надто стрімко. Сімнадцятирічна, молода й зухвала, вона приїхала вступати в Київський політехнічний. Паралельно влаштувалася на роботу. Катаючись з правого берега Дніпра на лівий, Іра розкладала напівзіпсуті товари в мережевому супермаркеті, бідкаючись, що рано чи пізно хтось таки викриє цю чортову маркетингову схему. І коли сонце почало рано сідати, а ноги топтали пожовкле тонке листя, Іра погодилася на перше побачення. Не встояла перед квітами й галантним Толіком. А ще перед кіно, ляльковою виставою і цукерками, якою б банальщиною їй це не здавалося. На перший погляд, Толік був зарозумілим чоловіком, а голомоза голова робила його київським піжоном. Не було такої частини тіла, яку б вона не хотіла підправити в ньому. Кирпатий ніс щільно прилягав до широкого обличчя. Майже непомітні брови та вії, повислі вуха не пасували до квадратних зубів. Толік був худий і штани злазили все нижче й нижче з кістлявого заду. Але було щось таке добре в його сірих очах, що по-дитячому тримало Ірину увагу.
Трохи згодом Толік приніс квитки на поїзд Київ – Ковель. Коли вони вискочили із переповненого вагона, він сором’язливо тицьнувся обличчям їй у шию. Іра дбайливо поцілувала його в маківку, що блищала, наче новий посуд. Кохатися Толік умів вправно. Там, у напівдешевому готелі, Толік довгими пальцями проник крізь її віскозну футболку й перебирав сосками, наче спілими вишнями, перед тим, як поглинути їх мокрими губами. Вона лежала на боці, розставивши ноги, а він задовольняв її повільно, глибоко, солодко. З Ковеля вони повернулися парою, та Іра перевезла речі в неприбрану холостяцьку кімнату. Толік писав конспекти лекцій, навчаючись на телевізійника, а вона тягнула їхнє скупе життя на власних плечах. Потрапити «на телевізор» у Толіка не вийшло. Він найняв таких самих нереалізованих чоловіків і зайнявся фасадними ремонтами. А коли геть скрутно стало, сказав Ірі, що їде в Туреччину на заробітки.
Іра переводить думки, заодно й погляд:
— Скільки років вашому шлюбу?
— Тридцять вісім.
— Господи! Так любите?
— Так звикла.
Жінки переглядаються. Світлана замовкає. Видихає через ніс, чомусь пригадує дорогу сюди. Коли вибігали з дому, вхопивши сумку з двома рушниками, двома светрами й чистою білизною, гатили градами. Короткими паузами Світлана встигала вдихнути повітря. Жигулі кольору перестиглого абрикоса прагнуло оминути асфальтні розриви. Кілометрами тягуча й мовчазна дорога з Дніпра. Світлана дотепер не знає, чому із чоловіком про війну не говорили. Він не рідко свистів. Виглядало, що хотів зловити ритм знайомих мелодій. Вона то оглядала нафарбовані червоним лаком нігті, то ловила мережу. Навіть пробувала заснути. А коли не виходило, вмощувалася і, ніби штурман, виглядала дорожні перешкоди. Різні траплялися машини: хетчбеки, седани, універсали. І майже на всіх приклеєний папір з надписом: «Дети». Чоловік курив, кашляв, переставав, знову курив і знову кашляв.
— Я б інакше влаштувала своє життя, якби можна було, — Іра краєчками рота усміхається. — Тільки не кажіть, що ніколи так не думали.
— Чого ж? Бувало. Але про що шкодувати?
— Невже не хотілося вирватися з міста, спробувати щось нове, стати кимось іншим?
Світлана протерла світлу гусячу шкіру навколо очей, про щось подумала і видала неголосно:
— Пам’ятаю, як у 2014 році з Луганська масово виїжджали люди. Вони працювали, займалися собою і дітьми. Збирали друзів за столом, планували вихідні. Хворіли, хтось навіть помирав. Жили бідно й жили багато. Були такі, у яких життя взагалі не склалося. А коли розпочалася війна, ті ж тисячі до останнього не хотіли їхати. Сподівалися на коротку поїздку. Тільки повернення додому триває майже десять років.
— Не всі такі категоричні, не думаєте?
— Я бачила тих, хто назавжди втратив домівку. Поблизу Києва було розкидане не одне мертве тіло. У звичайних костюмах, у стоптаних чи нових черевиках, у темних джинсах миттєво застигала кров. Молоде життя обгоріло в машинах, від яких залишилася тільки сажа. Тому, хто вцілів, зоставалося придивлятись, чи є хто живий серед чоловіків, серед розстріляних жінок із мертвими дітьми на задньому сидінні. Та біда в тому, що ніхто вже не боявся закрити мертві повіки. Не страшно затиснути задубілі зуби, навхрест скласти фіолетово-сині руки.
— Думаєте, усі хотіли повернутись?
— Хотіли, Іро, хотіли.
— Хтось хотів повернутися, а хтось – виїхати з кінцями.
— Ті, що виїхали, відчуття спокою не мають. Хочеться знову відчути свій дім.
У пам’яті Світлани виринає перший вересневий дзвінок, коли в повітрі ще пахне літом, а за календарем починається осінь. Учні переступали поріг школи, а їхні пальчики тримали букети. Їй завжди подобалося приходити додому й розставляти у вази загорнуті в прозорий папір квіти. Світлана починає реготати, спершу несміливо, а потім як розійдеться — один бог знає про що.
— Що таке? — Іра дивиться скоса.
— Згадала, як у дев’яносто дев’ятому ледь донесла свої перші букети додому. Таке дурне, але до болю рідне.
— А що там? — морщить чоло.
— В школі, де я працювала, майже самі жінки, крім директора й завгоспа. А, ні, брешу! Ще трудовик. Троє чоловіків на десять жінок.
— Султани!
— Так от, коли закінчилась урочистість, усі зачинилися в кабінеті директора. Нашвидкуруч зробили канапки з молочною ковбасою, розгорнули цукерки асорті, порізали чотири яблука. Завгосп показав з-під руки вишнівку. Ух! Як вона пахла! Трудовик посадив баян собі на живіт, на коліно — Марію Іванівну і як загорланив їй у вухо. Дотепер не знаю, як я у двох лівих мештах прийшла додому.
— Вчителі називаються, — тепер зареготала Іра.
Запах чужого міста пришивається, наче ґудзик, до одягу. Він витісняє запах дому. Світлана випрямлюється, опирається в подушку набиту пір’ям, не свою, тверду. Іра гортає стрічку фейсбуку. Читає, що знову обстріляли Київ. Думає про куплену квартиру. Хтозна чи вже розбомблена, чи ще ні.
— Я зразу вас впізнала, — її очі, покриті синіми плямами, повертаються з новин у кімнатну задуху, — коли ви увійшли. Виснажена, але з намальованими повіками й нафарбованими нігтями.
— Мені ще низькоросла дівчина пропонувала розкласти одяг у шафі. А там і розпаковувати нічого. Тільки орхідея на підвіконні нагадувала про залишені вдома вісімнадцять горщиків орхідей.
— Тьху! Добре, що самі живі-здорові, а ви за орхідею переживаєте.
— Іра! — не стрималася Світлана.
— Ну, а що?
— Такі дрібнички складаються в життя.
— Боїтеся не повернутися?
— Боюся. — Світлана витирає сльози, що заважають дивитися. — Боюся стати безхатницею з пенсією в руках.
Смеркає. Жінки сидять мовчки. Їхні думки прикуті до власних тіл. Дивляться у різні кути кімнати й жодна не насмілиться сказати, що їхнє життя залишилося вдома. Багато чого залишилося вдома.