Нова осінь
Ліна знає: у таких, як вона, заводяться миші, таргани й огидні дрібні істоти, котрі люблять ховатися від світла під водопровідною трубою. Мати по кілька разів на день повторювала своє улюблене: «Зберися, дитинко. Візьми знову ганчірку і як слід витри плями на столі... У таких, як ти, дитинко, у квартирах і заводиться різна гидота...» При цьому слово «дитинко» вимовлялося з особливим натиском, тим самим, від якого дівчинці хотілося втягнути голову в плечі й заплющити очі, наче від нестерпно різкого звуку.
Тепер, коли матері немає поруч, Ліна щодня прибирає без зайвих нагадувань. У неї великий набір засобів для чищення і кілька видів ганчірок. Вона надіває гумові рукавиці та миє, чистить, дезінфікує всі поверхні маленької орендованої квартири. Під час прибирання Ліна часто полоще ганчірки, змінює рукавички: долоні мають залишатися сухими й чистими. Це важливо. «Подивися, які в тебе руки!» — з укритого сірим серпанком минулого іноді знову долинає голос матері. І Ліна намагається позбутися його. Завмирає, розслабляє м'язи обличчя. Називає вголос предмети, які її оточують, щоб вирватися з декорацій рідної домівки й повернутися до себе сьогоднішньої. Ліні подобається відчувати себе дорослою і самостійною. Щоправда, відлуння дитинства тягнеться крізь роки, немов брудна, але все ще липка жуйка. Бажання тримати руки в ідеальній чистоті переросло в дивну звичку: Ліна ніколи не виходить з дому без рукавичок. Шкіряні, шовкові, синтетичні — ціла колекція під будь-який одяг.
— Ви приймаєте ліки, які я вам приписав?
У кабінеті доктора Буковскі приємна напівтемрява, пахне новими шкіряними меблями й дорогими цигарками. Дивно, адже він не дозволяє пацієнтам палити тут, та й навряд чи сам схильний до згубної звички: для цього він надто самолюбний. Великі блакитні очі, волосся кольору мокрого пляжного піску і зухвало білі зуби. Можливо, його вважають вродливим, ось тільки посмішка в нього штучна — таку видають разом із дипломом психіатра в хороших вишах.
— Так, — відповідає Ліна, згадуючи, якою блакитною стала вода в унітазі, коли вона викинула в нього ті пігулки.
— Ви ж розумієте всю відповідальність... це важливо... незабаром... на користь...
Мати щодня телефонує рівно о восьмій вечора. Запитує, як минув день і чи є успіхи в терапії. Ліна відповідає звичними фразами, дивиться на розпечені від малинового сонця хмари, припадає до шибки лобом. Розмова плавиться, немов низькопробний пластик, але залишається обов'язковою в їхньому з матір'ю житті відтоді, як вони стали жити в різних містах.
Іноді Ліна думає про те, в яку гру зіграла б із нею доля, якби п'ятнадцять років тому не втік батько. Так, він не пішов і не просто зник — він саме втік із власного будинку, залишивши на першому снігу розмиті чорні сліди. «Я більше так не можу», —написав батько на вечірній газеті зеленим маркером. Ліна потайки від матері довгі роки зберігала цю записку.
«Негідник», — мати нервово видихала образу разом із цигарковим димом. А десятирічна Ліна мовчала. Вона розуміла, що батько втік не від них із мамою, а від чіткого розпорядку життя в надто гарному будинку. Мати прив’язувала до годинникових стрілок буденне життя з особливим захопленням. Ліна уявляла, що мама — зовсім маленька, не більша за ляльку Барбі, а годинник у вітальні — величезний, із золотистими стрілками, і мати намагається ухопитися за ці стрілки своїми гарними рученятами, а вони вперто ходять по колу, ранять її долоні…
Рівно о другій — обід. Година на бесіди. О сьомій — візит до сусідів. Пів години на душ. Цифри фігурували всюди. Їх було занадто багато. І батько втік від цих нав'язливих цифр. Ліні теж захотілося втекти кудись, щойно вона прочитала написану зеленим маркером записку. Вона зізналася докторові Буковскі, що кілька разів потайки намагалася залишити дім, переповнений розміреним життям, але завжди поверталася. Любов до матері перемагала бажання свободи. І тільки у двадцять років Ліна наважилася виїхати в інше місто. Тепер заробляє гроші, малюючи віртуальні світи. Винаймає квартиру в метушливому, не прив'язаному до стрілок старого годинника мегаполісі, й лише щоденна телефонна розмова проводить між нею і матір'ю хиткий місточок.
— Не виходити на вулицю без рукавичок — це перебір. Доктор Буковскі тобі допоможе. У нього дуже хороші рекомендації. Пощастило, що його порадила нова сусідка, коли я розповідала про тебе... Гадаю, він усе зробить правильно, навіть у такій ситуації... Ти ні в чому не винна. Це лише гени... У твого батька були проблеми з психікою, ти ж знаєш, дитинко, що сталося... Божевільний... негідник... винен...
Мати завжди говорить одним і тим самим тоном — рівним, таким, що приховує її справжні почуття. Жодного разу вона не дала слабину й не зрадила показної твердості.
Розмову закінчує фразою «Бережи себе» і перша кладе слухавку.
— Докторе Буковскі, сьогодні я говоритиму з матір'ю. Знаю, що скажу їй, але вперше в житті не знаю, що вона відповість... Учора ввечері сталося дещо неймовірне.
Ліна розправила поділ шовкової сукні повільними рухами, з обережністю торкаючись тканини довгими, беззахисно оголеними пальцями.
— Ви прийняли мою пропозицію хоча б під час нашої бесіди обходитись без рукавичок і зняли їх біля кабінету?
— Ні. Я сьогодні вийшла без них...
В очах лікаря — лише холодна блакитна гладь. Але куточки напружених губ здригнулися. Ліні вдалося здивувати його.
— Знаєте, я вирішила вчора прогулятися парком, відволіктися після розмови з матір'ю. Було тепло, листя під ногами скидалося на картопляні чіпси з паприкою, хрумтіло під ногами... Я пройшла досить далеко, і раптом погода зіпсувалася. Злива почалася — холодна, агресивна. Здавалося, вона змила всі форми й кольори міста. Моє нове пальто змокло за лічені хвилини. Я помчала додому по темній багнюці. Вода змішалася з мертвим листям… Не відразу побачила його... Ледве не наступила.
Ліна на мить замовкла. Слова зовсім не передавали ситуацію, що стала відліком нового життя. Від цього неприємний жар хвилювання пройшовся щоками. Вона продовжила розповідь хриплуватим голосом:
— Виявилося, це цуценя. Розумієте? Зовсім маленьке. Брудне. Замерзле. Тільки я і воно: більше на вулиці не було нікого. Хотілося скоріше скинути тягар мокрого одягу і стати під гарячий душ... Але я зупинилася. Мама не дозволяла заводити тварин, і я, немов маленька дівчинка, нахилилася над цуценям. А потім... Простягнула до нього руку. Шовкові рукавички стали неприємно холодити руки. Дивно, але крихітне тільце зі злиплою шерстю не викликало в мене відторгнення — тільки безмежну жалість, на тлі якої страхи немов розчинилися в дощі. Я зняла рукавички та сховала цуценя у долонях. Врятувала від холоду й самотності. Розумієте?
І Ліна знову замовкла. Їй хотілося розповісти, що квартира вчора з усіх кольорів світу звузилася лише до поєднання сірого та білого. Залишки вуличного бруду на білій ванні. Розмазана туш на блідих щоках. Сіре цуценя в білому махровому рушнику. І двоколірність ця немов вихопила її із затяжного сну. Але Ліна не змогла описати це.
— Отже, цуценя залишилося у вас?
— Так. Я назвала її Осінь...
— Осінь?
— Так. Її просто не можуть звати по-іншому... Адже вона подарувала мені нову осінь. Немов відкрила законсервовані почуття — лячно теплі. Відтоді, як Осінь з'явилася в мене, я вдягаю рукавички лише тоді, коли мию підлогу... Сьогодні, збираючись до вас, підійшла було до шафи, щоб обрати рукавички, але не зробила цього. Не скажу, що всі проблеми розв'язалися в одну мить і мені абсолютно комфортноз відкритими долонями... Але все ж у мене немає тієї жахливої тривоги... Розумієте? І ще — я знаю, що розповім мамі про це... Думаю, вона буде шокована.
— Що ви відчуваєте, програючи в думках майбутню розмову з матір'ю?
— Полегшення.
— Полегшення?
— Так. Ніби я відгадала складну загадку або знайшла ключ до замка, який не могла відімкнути.
— Що ви маєте на увазі?
— Я вперше вирішила дати матері важливу пораду. Раніше я тільки слухала її рекомендації... Завжди боялася засмутити її. А тепер я зроблю те, що допоможе нам обом. Треба було зробити це раніше... Та вийшло, як вийшло.
— Яку пораду ви їй дасте?
Ліна посміхнулася вперше за чотири тижні терапії із доктором Буковскі.
— Я хочу порадити їй вас, докторе. Мама знає, що у вас чудові рекомендації...
Ліна знає: у таких, як вона, заводяться миші, таргани й огидні дрібні істоти, котрі люблять ховатися від світла під водопровідною трубою. Мати по кілька разів на день повторювала своє улюблене: «Зберися, дитинко. Візьми знову ганчірку і як слід витри плями на столі... У таких, як ти, дитинко, у квартирах і заводиться різна гидота...» При цьому слово «дитинко» вимовлялося з особливим натиском, тим самим, від якого дівчинці хотілося втягнути голову в плечі й заплющити очі, наче від нестерпно різкого звуку.
Тепер, коли матері немає поруч, Ліна щодня прибирає без зайвих нагадувань. У неї великий набір засобів для чищення і кілька видів ганчірок. Вона надіває гумові рукавиці та миє, чистить, дезінфікує всі поверхні маленької орендованої квартири. Під час прибирання Ліна часто полоще ганчірки, змінює рукавички: долоні мають залишатися сухими й чистими. Це важливо. «Подивися, які в тебе руки!» — з укритого сірим серпанком минулого іноді знову долинає голос матері. І Ліна намагається позбутися його. Завмирає, розслабляє м'язи обличчя. Називає вголос предмети, які її оточують, щоб вирватися з декорацій рідної домівки й повернутися до себе сьогоднішньої. Ліні подобається відчувати себе дорослою і самостійною. Щоправда, відлуння дитинства тягнеться крізь роки, немов брудна, але все ще липка жуйка. Бажання тримати руки в ідеальній чистоті переросло в дивну звичку: Ліна ніколи не виходить з дому без рукавичок. Шкіряні, шовкові, синтетичні — ціла колекція під будь-який одяг.
— Ви приймаєте ліки, які я вам приписав?
У кабінеті доктора Буковскі приємна напівтемрява, пахне новими шкіряними меблями й дорогими цигарками. Дивно, адже він не дозволяє пацієнтам палити тут, та й навряд чи сам схильний до згубної звички: для цього він надто самолюбний. Великі блакитні очі, волосся кольору мокрого пляжного піску і зухвало білі зуби. Можливо, його вважають вродливим, ось тільки посмішка в нього штучна — таку видають разом із дипломом психіатра в хороших вишах.
— Так, — відповідає Ліна, згадуючи, якою блакитною стала вода в унітазі, коли вона викинула в нього ті пігулки.
— Ви ж розумієте всю відповідальність... це важливо... незабаром... на користь...
Мати щодня телефонує рівно о восьмій вечора. Запитує, як минув день і чи є успіхи в терапії. Ліна відповідає звичними фразами, дивиться на розпечені від малинового сонця хмари, припадає до шибки лобом. Розмова плавиться, немов низькопробний пластик, але залишається обов'язковою в їхньому з матір'ю житті відтоді, як вони стали жити в різних містах.
Іноді Ліна думає про те, в яку гру зіграла б із нею доля, якби п'ятнадцять років тому не втік батько. Так, він не пішов і не просто зник — він саме втік із власного будинку, залишивши на першому снігу розмиті чорні сліди. «Я більше так не можу», —написав батько на вечірній газеті зеленим маркером. Ліна потайки від матері довгі роки зберігала цю записку.
«Негідник», — мати нервово видихала образу разом із цигарковим димом. А десятирічна Ліна мовчала. Вона розуміла, що батько втік не від них із мамою, а від чіткого розпорядку життя в надто гарному будинку. Мати прив’язувала до годинникових стрілок буденне життя з особливим захопленням. Ліна уявляла, що мама — зовсім маленька, не більша за ляльку Барбі, а годинник у вітальні — величезний, із золотистими стрілками, і мати намагається ухопитися за ці стрілки своїми гарними рученятами, а вони вперто ходять по колу, ранять її долоні…
Рівно о другій — обід. Година на бесіди. О сьомій — візит до сусідів. Пів години на душ. Цифри фігурували всюди. Їх було занадто багато. І батько втік від цих нав'язливих цифр. Ліні теж захотілося втекти кудись, щойно вона прочитала написану зеленим маркером записку. Вона зізналася докторові Буковскі, що кілька разів потайки намагалася залишити дім, переповнений розміреним життям, але завжди поверталася. Любов до матері перемагала бажання свободи. І тільки у двадцять років Ліна наважилася виїхати в інше місто. Тепер заробляє гроші, малюючи віртуальні світи. Винаймає квартиру в метушливому, не прив'язаному до стрілок старого годинника мегаполісі, й лише щоденна телефонна розмова проводить між нею і матір'ю хиткий місточок.
— Не виходити на вулицю без рукавичок — це перебір. Доктор Буковскі тобі допоможе. У нього дуже хороші рекомендації. Пощастило, що його порадила нова сусідка, коли я розповідала про тебе... Гадаю, він усе зробить правильно, навіть у такій ситуації... Ти ні в чому не винна. Це лише гени... У твого батька були проблеми з психікою, ти ж знаєш, дитинко, що сталося... Божевільний... негідник... винен...
Мати завжди говорить одним і тим самим тоном — рівним, таким, що приховує її справжні почуття. Жодного разу вона не дала слабину й не зрадила показної твердості.
Розмову закінчує фразою «Бережи себе» і перша кладе слухавку.
— Докторе Буковскі, сьогодні я говоритиму з матір'ю. Знаю, що скажу їй, але вперше в житті не знаю, що вона відповість... Учора ввечері сталося дещо неймовірне.
Ліна розправила поділ шовкової сукні повільними рухами, з обережністю торкаючись тканини довгими, беззахисно оголеними пальцями.
— Ви прийняли мою пропозицію хоча б під час нашої бесіди обходитись без рукавичок і зняли їх біля кабінету?
— Ні. Я сьогодні вийшла без них...
В очах лікаря — лише холодна блакитна гладь. Але куточки напружених губ здригнулися. Ліні вдалося здивувати його.
— Знаєте, я вирішила вчора прогулятися парком, відволіктися після розмови з матір'ю. Було тепло, листя під ногами скидалося на картопляні чіпси з паприкою, хрумтіло під ногами... Я пройшла досить далеко, і раптом погода зіпсувалася. Злива почалася — холодна, агресивна. Здавалося, вона змила всі форми й кольори міста. Моє нове пальто змокло за лічені хвилини. Я помчала додому по темній багнюці. Вода змішалася з мертвим листям… Не відразу побачила його... Ледве не наступила.
Ліна на мить замовкла. Слова зовсім не передавали ситуацію, що стала відліком нового життя. Від цього неприємний жар хвилювання пройшовся щоками. Вона продовжила розповідь хриплуватим голосом:
— Виявилося, це цуценя. Розумієте? Зовсім маленьке. Брудне. Замерзле. Тільки я і воно: більше на вулиці не було нікого. Хотілося скоріше скинути тягар мокрого одягу і стати під гарячий душ... Але я зупинилася. Мама не дозволяла заводити тварин, і я, немов маленька дівчинка, нахилилася над цуценям. А потім... Простягнула до нього руку. Шовкові рукавички стали неприємно холодити руки. Дивно, але крихітне тільце зі злиплою шерстю не викликало в мене відторгнення — тільки безмежну жалість, на тлі якої страхи немов розчинилися в дощі. Я зняла рукавички та сховала цуценя у долонях. Врятувала від холоду й самотності. Розумієте?
І Ліна знову замовкла. Їй хотілося розповісти, що квартира вчора з усіх кольорів світу звузилася лише до поєднання сірого та білого. Залишки вуличного бруду на білій ванні. Розмазана туш на блідих щоках. Сіре цуценя в білому махровому рушнику. І двоколірність ця немов вихопила її із затяжного сну. Але Ліна не змогла описати це.
— Отже, цуценя залишилося у вас?
— Так. Я назвала її Осінь...
— Осінь?
— Так. Її просто не можуть звати по-іншому... Адже вона подарувала мені нову осінь. Немов відкрила законсервовані почуття — лячно теплі. Відтоді, як Осінь з'явилася в мене, я вдягаю рукавички лише тоді, коли мию підлогу... Сьогодні, збираючись до вас, підійшла було до шафи, щоб обрати рукавички, але не зробила цього. Не скажу, що всі проблеми розв'язалися в одну мить і мені абсолютно комфортноз відкритими долонями... Але все ж у мене немає тієї жахливої тривоги... Розумієте? І ще — я знаю, що розповім мамі про це... Думаю, вона буде шокована.
— Що ви відчуваєте, програючи в думках майбутню розмову з матір'ю?
— Полегшення.
— Полегшення?
— Так. Ніби я відгадала складну загадку або знайшла ключ до замка, який не могла відімкнути.
— Що ви маєте на увазі?
— Я вперше вирішила дати матері важливу пораду. Раніше я тільки слухала її рекомендації... Завжди боялася засмутити її. А тепер я зроблю те, що допоможе нам обом. Треба було зробити це раніше... Та вийшло, як вийшло.
— Яку пораду ви їй дасте?
Ліна посміхнулася вперше за чотири тижні терапії із доктором Буковскі.
— Я хочу порадити їй вас, докторе. Мама знає, що у вас чудові рекомендації...